Розділ «23»

— Добре, — буркнув хлопець.

— І я не хочу, щоб ти сердився.

— Я не серджуся.

Яна провела долонями по обличчю — зверху вниз, відтягуючи шкіру під очима. Мабуть, якби не втома, вона доклала би більше зусиль і зрештою достукалася б до сина. А так лише луною повторила:

— Добре, — підвелася й вийшла з кімнати.

За п’ять хвилин до Марка зазирнув Арсен.

— Я зайду?

— Заходь.

Дід підгорнув халат і примостився на край ліжка. Він щойно помився: у бровах і біля коренів ретельно розчесаного волосся виблискували краплини води. Арсен не любив сучасні гелі для душу, тож сам собі купував дігтярне мило й користувався лише ним. Те мило мало специфічний запах, який линув від діда ще довго після виходу з ванни. Марк роздув ніздрі, втягнув повітря. Він пам’ятав той запах із дитинства й завжди уявляв, що так пахнуть рештки затонулих кораблів.

— Розсердив мамку, — радше ствердив, ніж запитав Арсен.

Хлопець відвів погляд, мовляв, хоч ти не починай.

— Я нічого їй не сказав.

— Так і я про те, що нічого. Вона зараз багато працює. Ти ж сам бачиш: увесь день на роботі. Її колега нещодавно звільнилася, не витримала через ту історію восени, а твоїй мамі зараз важко.

— Яку історію? — звів голову Марк.

— Матір хіба не розповідала?

— Ні.

— Минулої осені, якраз після того, як ми переїхали, в її колеги, у Володимирівни, загинули син та онук.

Хлопчак замотав головою.

— Я нічого не чув.

— О, то рідкісно паскудна історія… Ти ж пам’ятаєш Катерину Володимирівну?