Розділ «14»

— У мене є особисті справи, можна мені йти?

— Може, тобі не подобається моє побите обличчя?

Ми розмовляли різними мовами. Але краще вже так, аніж з'ясовувати стосунки, які ще навіть не почалися.

— То я піду? До побачення. Передавайте привіт Стасу. Навідаю вас завтра. Сподіваюся, тут замірятися на вас ніхто не стане? Хіба що молоденькі медсестри, — спробувала я віджартуватись.

Ну, нічого собі поворот подій!!! Усі задоволення в одному флаконі.

І не те, щоб я була не готова до нового роману. Навіть навпаки. Хотілося красивих залицянь, романтики й усього іншого, але якби знати, що все це буде недарма й не просто тому, що чоловікові тимчасово захотілося всього й одразу. А починати без надії на щасливий фінал… Чекати й сподіватися, а в остаточному підсумку не отримати навіть дещиці бажаного… Ні! На це я не згодна. Тому краще нехай поки буде ніяк, аніж як-небудь.

Так, мені терміново треба було взятися до пошуків цього Петришина. Інакше від цих думок і любовних історій я взагалі «поїду». Я зазирнула в аркуш, який дав мені програміст Ван. Що ми маємо? Вулиці Ростовська, Весняна, Керчинська та Рокосовського.

Глянувши по карті, що найближча до мене вулиця Ростовська (лише три квартали пішки) я подалася туди.

Сьогодні мені пощастило, бо двері квартири відчинили майже відразу, (навіть не запитавши, хто). До речі, дуже безтурботно. Це я говорю вам із особистого досвіду. Після випадку з санітарами психлікарні буду завжди запитувати крізь двері про відвідувачів, ну, якщо не забуду, звичайно.

Переді мною стояла приємна жінка років тридцяти з пухкими рум'яними щічками, довгою косою й трохи розповнілою статурою. Весь її зовнішній вигляд свідчив — домогосподарка.

— Здрастуйте. Розумієте, я приїхала з іншого міста в дуже делікатній справі. Мені вашу адресу дала подруга… Власне, на її прохання я тут, — почала я невпевнено брехати.

— То чого ж ви стоїте на порозі, проходьте. Тим паче, з дороги. Хочете компотику? Свіжесенького, абрикосового? — заторохтіла жінка й провела мене на кухню. — Що у вас трапилося?

— Дуже делікатне питання. Не знаю, з чого й почати, — я намагалася викрутитись, і раптом мене осяяла геніальна ідея. — Якось моя подруга, її звати Вірою, познайомилася з чоловіком. Загалом, вони одне одному сподобалися, він дуже галантно до неї залицявся, ось лишень біда, не місцевий. Приїздив до нас у містечко у відрядження. Віра ніколи не цікавилася, де він працює, як живе там, вдалечині. Любов, розумієте, буває дуже навіть сліпа. І коли захоплений, то паспорта, звісно, як і службових документів, не перевіряєш. Так приїздив він кілька разів, а останнім часом навіть у готель не йшов, одразу до Вірки. Але ось уже місяць, як його нема, він не приїжджає і не дзвонить. А Віра дізналася, що вагітна. Вона хоче вийти за нього заміж і народити дитину.

— Так, але до чого тут ми? — жінка розгублено витріщилася на мене.

— Проблема в тім, — провадила я, входячи в образ, — що телефону свого він не залишав, якось тільки сказав, що живе на Ростовській вулиці, й номер будинку та вулиці збігаються — тринадцять. Звати цього чоловіка Сашком. Ось я й приїхала за цією адресою, щоб подрузі допомогти. Вона бідолашна, вдома побивається, переживає. Може, це ваш брат? Дуже мені подруги шкода. Спеціально вирішила з ним поговорити.

Жінка по мірі моєї розповіді змінювалася на обличчі. Потім по її щоках повільно потекли сльози. Я підсунула їй недопиту склянку з компотом.

— Випийте. Що з вами?

Товстунка залпом випила компот і заридала ще дужче, вже з голосінням.

— От сволота! Я йому й ніжки фаршировані, й гоголь-моголь уранці, й пиріжки… Труси зі шкарпетками навіть прасу-у-ю… Гад! Сімейні труси йому не подобаються, плавки давай. Ось для чого йому плавки! У!

Тепер я вже нічого не розуміла. Які труси? Які пиріжки?