TextBook Оксана — так звали дівчину — була людиною емоційною і в розмові активно жестикулювала, тож ненавмисно зачепила чашку з капучино, яка тут-таки опинилася на моєму сарафані.
— Ой-ой! — вигукнула Оксана. На нас почали оглядатися.
Я абияк промокнула серветкою пляму, що розповзалася, і ми побігли в кімнату для жінок. Оксана ретельно намагалася відіпрати колись чистий і напрасований сарафан. При цьому вона щиро виправдовувалася:
— І так у моєму житті завжди. Якщо я комусь ненароком капості не зроблю, то обов'язково сама кудись уляпаюся.
І тут я почула історію про те, що з дитинства кожен цвях, що стирчав, дер її плаття і штани, єдина калюжа в місті обов'язково зустрічалася на її шляху… Стоп, стоп! До болю знайома пісня. Ми почали співставляти невдалі моменти нашого життя. Ну, нічого собі! Я вперше зустріла людину, настільки схожу на мене: однакові дурниці, однакові вчинки, однакові випадки! Такого не буває, але, виявилося, й таке можливо.
— Пропоную посидіти в скверику на лавці. На сонці твій сарафан дуже швидко висохне, — запропонувала Оксана, і я з задоволенням її підтримала. Язик, як то кажуть, без кісток, тому ми навперейми розповідали одна одній про себе та дивувалися з того, наскільки схожі. Так я й не помітила, як розповіла Оксані й про нашу авантюру з Супчиком, і про те, як потрапила охоронцем до Олексія Никифоровича, і навіть про випадок із отруєним шампанським. Базіка — знахідка для шпигуна… Але мене понесло з огляду на те, що слухач був вдячний і сидів з роззявленим від цікавості ротом, ловив кожне слово. Тому до всього іншого я продовжила свою розповідь про марне стеження та відвідування кафе, де відбулися всі ці дивні події.
— І що ти збираєшся робити далі? — очі в Оксани спалахнули.
— Ну, поки що побувала за однією адресою, де за моїми припущеннями могли знати Олександра, але… — мені згадалася «грецька ваза» й напрасовані шкарпетки, і я розсміялася. Сміх без причини — ознака самі знаєте чого, і тепер у Оксаниному погляді було нерозуміння, тож мені довелося повідати їй і цю історію.
— Ти не зневірюйся, — підбадьорила мене Оксана. — Треба йти далі й шукати. До речі, я б із задоволенням тобі допомогла… Знаєш, я дуже мріяла стати міліціонером, слідчим. І можливості в мене були, і спадковість є…
Я запитливо глянула на нову знайому: до чого тут спадковість?
Оксана посміхнулася:
— У мене ж і мама, й тато — слідчі. Тато працює в податковій міліції, а мама слідчий із особливо важливих справ у прокуратурі. Ось і я хотіла… Але батьки категорично відмовились. Тому тепер я економіст. Он місце моєї роботи, — показала Оксани на новий банк. — Тому не хвилюйся, разом ми твого отруйника швидко знайдемо.
Її телефон заграв марш Мендельсона.
— Іду вже. Йду! — вона кинула на мене винуватий погляд. — Ти вибач, викликають на роботу. Залиш свій номер, я тобі подзвоню.
Ми обмінялися телефонами, й дівчина, яку я вже не змогла б назвати поганулею, зникла за важкими дверима банку.
Тепер задзвонив мій телефон.
— Де в тебе перець? — почула я голос Соньки.
— У зеленій банці, на поличці праворуч. А що?
— Треба, — подруга відімкнулася.
Мій сарафан уже висох. Може, ще погуляти? Чудова погода, тепла, градусів тридцять, чого ще потрібно для щастя? На роботу мені йти не треба було, вдома ніхто не чекав… Та знову задзвонив мобільний:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Агенція ведмежих послуг» автора Коробко Наталія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „14“ на сторінці 4. Приємного читання.