Розділ «Останній трамвай, або Обожнення скляного слоїка»

Чого тільки вартий уже сам його голос — бундючний, зневажливий, гугнявий... Лежачи, отож, у розкаряці на яблуні, Вітляр сказав:

— Славний у вас пес, добродію!

На те я трохи розгублено:

— Що ви там на яблуні робите?

Він манірно повів плечима в тій своїй розкаряці, випростав довгий торс.

— Та ви не бійтеся, це всього-на-всього райські яблучка, на повидло.

Довелося, зрештою, його приструнчити:

— А мені що до ваших яблучок? І чого це я маю боятися?

— Та ви... — Він вистромив язика й по-зміїному поворушив ним. — Ви ще, чого доброго, подумаєте, нібито я — райський змій, адже такі яблучка були вже й тоді.

Я йому розлючено:

— Алегорична балаканина!

Він, так хитренько-хитренько:

— То ви, либонь, гадаєте, що согрішити можна лише задля столового фрукта?

Я вже хотів був піти, бо тієї хвилини мені не було нічого нестерпнішого, ніж дискутувати про те, які фрукти в раю. Але Вітляр облишив свої натяки, хутко сплигнув із дерева і став на повен зріст біля огорожі — цибатий вітрогон.

— А що ото приніс із жита ваш пес?

І нащо тільки я відповів йому:

— Камінця приніс.

Це вже починало скидатися на допит:

— І ви сховали того камінця до кишені?