Розділ «Святковий обід у Страсну п'ятницю»

Роздвоєність — ось те слово, яким я назвав би свої почуття між Страсним понеділком і Страсною п'ятницею. З одного боку, я був лютий на отого гіпсового Ісусика, що не схотів барабанити, а з другого — барабан лишився все ж таки мені самому. З одного боку, мій голос схибив, виявився безсилим супроти церковних вікон, зате з другого боку, Оскар, побачивши пістряві шибки цілими, не втратив тих решток католицької віри, які ще не раз мали підбити його на відчайдушне блюзнірство.

Одначе повернімося до тієї роздвоєности. Хоч мені, з одного боку, й пощастило на зворотному шляху з церкви Серця Ісусового додому просто так, задля проби розітнути співом шибку в якійсь мансарді, успіхи мого голосу в світській сфері, з другого боку, робили ще очевиднішими мої поразки в сфері сакральній. Отож я й кажу: роздвоєність. І цей надлам так і лишився, загоїти його не пощастило, і він зяє ще й тепер, коли домівка моя вже ні в сакральній сфері, ні в світській, а трохи збоку від обох — у лікувально-опікунському інтернаті.

Матуся заплатила за шкоду, якої зазнав вівтар у лівій бічній ніші. Великодня торгівля йшла непогано, хоч у Страсну п'ятницю Мацерат — адже він був протестант — зажадав крамницю зачинити. Матуся, яка загалом уміла наполягти на своєму, щороку в Страсну п'ятницю поступалася й крамницю замикала, зате наполягала на своєму праві — вже як католичка — зачиняти бакалійну крамницю на свято Тіла Христового, виставляти у вітрині замість коробок «Персілю» та бутафорій з кавою «Гаґ» строкаті зображення Діви Марії, освітлені електричними лампочками, а також брати участь у процесії в Оліві.

У крамниці була картонна накривка від коробки, і на одному боці тієї картонки стояв напис: «Зачинено з нагоди Страсної п'ятниці». Другий бік картонки повідомляв: «Зачинено з нагоди свята Тіла Христового». У Страсну п'ятницю, першу після того Страсного понеділка, коли барабан не барабанив, а голос не розтинав скла, Мацерат почепив у вітрині картонку: «Зачинено з нагоди Страсної п’ятниці», і ми відразу після сніданку вирушили трамваєм до Брьозена. Та ще раз щодо отієї «роздвоєности»: того дня Лабесвеґ теж був якийсь роздвоєний, протестанти йшли до церкви, а католики тим часом мили вікна та вибивали в задніх дворах усе, що бодай трохи нагадувало килима, — і вибивали так запекло, з таким гупанням, що складалося враження, немовби в усіх дворах біля будинків з помешканнями на винайм біблійні слуги одночасно прибивають цвяхами стократ розмноженого Спасителя до стократ розмноженого хреста.

А ми, лишивши позаду оте килимове гупання, що сповіщало про наближення страстей Господніх, посідали своїм звичним гуртом, яким вирушали вже не раз — матуся, Мацерат, Ян Бронський і Оскар, — у дев'ятий трамвай і поїхали вздовж Брьозенервеґ, повз аеродром, старий і новий військовий плац, і на стрілці біля кладовища Заспе стали чекати зустрічного трамвая з боку Нойфарвасер-Брьозена. Матуся скористалася цією зупинкою і висловила кілька міркувань — висловила хоч і з усмішкою, однак таких, що свідчили про житейську стому. Невеличке занедбане кладовище, де під покривленими приморськими соснами стояли перехняблені, порослі мохом надгробки минулого сторіччя, вона назвала гарненьким, романтичним, просто-таки чарівним.

— Отут мені й хотілося б спочити вічним сном, якщо доти це кладовище не закриють, — замріяно промовила матуся.

Проте Мацерат заявив, що земля тут надто піщана, й заходився ганити дикий овес та берегові будяки, якими позаростало все довкруж. А Ян Бронський зауважив, що й гуркіт з аеродрому, й трамваї, що розминаються на стрілці біля кладовища, порушують спокій цього загалом спокійного, ідилічного куточка.

Повз нас проїхав зустрічний трамвай, кондуктор двічі дзеленькнув, і ми, лишивши позаду Заспе і його кладовище, рушили в бік Брьозена, курорту, який під цей час, десь наприкінці березня, мав вигляд якийсь скособочений і похмурий. Ятки забиті цвяхами, в курзалі на вікнах — дошки, на містках не майорять прапорці, в купальні — рядами дві з половиною сотні порожніх кабінок. На дошці, де пишуть температуру, — ще торішні сліди крейди: повітря — двадцять Градусів, вода — сімнадцять, вітер північно-східний, прогноз — мінлива хмарність.

Спочатку ми хотіли дійти пішки до Ґлеткау, але потім, навіть не змовляючись, рушили всі в протилежний бік, до молу. Балтійське море широкими хвилями накочувалося на берег, ліниво облизуючи пісок. Аж до самого входу в гавань — від білого маяка й до молу з його навігаційним знаком — нам не трапилося жодної живої душі. Напередодні пройшов дощ, лишивши на піску рівний візерунок, спотворювати який слідами босих ніг було дуже приємно. Мацерат збирав гладенько відшліфовані у воді шматочки битої цегли завбільшки як гульден і запускав їх у море так, щоб вони підскакували над зеленуватою поверхнею. Своєю майстерністю він пишався. Ян Бронський кидати так добре не вмів; нахиляючись по биту цеглу, він шукав бурштин і кілька шматочків таки знайшов; один був завбільшки як вишневий камінець, Ян подарував його матусі, що разом зі мною бігала босоніж і раз у раз оглядалася, так ніби закохалась у власні сліди. Сонце гріло не дуже, було прохолодно, тихо і ясно; на обрії навіть виднілася смужка, що позначала півострів Гела, а також двоє чи троє пасемець диму, що швидко розвіювались, і палубні надбудови торгового судна, які посмиком, наче підстрибуючи, долали лінію обрію.

Одне по одному, хто раніше, хто пізніше, всі підійшли до перших гранітних брил широкого підмурівка молу. Ми з матусею знов натягли панчохи й черевики. Матуся допомогла мені зав'язати шнурки, а Мацерат з Яном уже стрибали з каменя на камінь на нерівній поверхні молу в бік моря. Біля підніжжя молу з щілин між камінням то тут, то там виглядали мокрі бороди водоростей. Оскар хотів був їх розчесати, але матуся взяла мене за руку, і ми побігли наздоганяти обох чоловіків, що пустували попереду, мов школярі. Барабан щокрок бив мене по коліні, та навіть тут я не хотів, щоб його з мене скинули. Матуся була в блакитному весняному пальті з малиновими вилогами. На високих підборах їй важко було ступати гранітними брилами. На мене, як і завжди в неділю та на свята, нацупили матроське пальтечко з якорями на золотих ґудзиках. Старенька стрічка із сувенірної колекції Гретхен Шефлєр із написом «КЙВ «Зайдліц» охоплювала мою безкозирку й тріпотіла б на вітрі, якби ж той вітер був. Мацерат розстебнув своє двобортне пальто із замшевим коміром. Ян, як завжди, елегантний, був у демісезонному пальті з лискучим оксамитовим коміром.

Так ми дісталися до навігаційного знаку в кінці молу. Під знаком сидів літній чоловік у ватянці й шапці вантажника. Поряд лежав мішов з-під картоплі, в якому щось здригалося й весь час ворушилось. Той чоловік, що мешкав, мабуть, у Брьозені чи в Нойфарвасері, тримав у руках кінець білизняної шворки. Сама шворка, обплутана морською травою, ховалася в гнилій воді Мотлау, яка, ще не освітлена й не маючи тут, у гирлі, підтримки морських хвиль, плюскала в каміння молу.

Нам кортіло знати, чому цей чоловік у шапці вантажника вудить рибу на звичайну білизняну шворку й вочевидь без поплавця. Матуся поцікавилася в нього про це доброзичливо, з усмішкою, ще й назвала його «дядьком». Дядько ошкірився, показавши нам почорнілі від тютюну пеньки замість зубів і, нічого не сказавши, виплюнув гораком клубок слини, змішаної з тютюновими крихтами; слина кілька разів перекинулася в повітрі й упала далеко від нього в місиво між спідніми Гранітними брилами, вкритими смолою й нафтою. Там вона й погойдувалася — доти, доки прилетіла чайка й, не сідаючи, спритно обминувши каміння, підхопила її, а тоді полетіла геть; за нею подалися решта її крикливих посестер.

Ми вже зібралися йти, бо на молу було прохолодно, а сонце не гріло, але цієї хвилини чоловік у шапці вантажника почав помалу вибирати шворку з води. Матуся однаково поривалася піти, але Мацерата не можна було зрушити з місця. Та і Ян, який зазвичай ні в чому матусі не відмовляв, цього разу її не підтримав. Що ж до Оскара, то цьому було байдуже — йти чи лишатися. Та коли вже ми лишились, то я дивився, що буде далі. Поки вантажник, рівномірно перебираючи шворку руками, витягав її з води, за кожним разом затискав між коліньми й оббирав на ній морську траву, я переконався, що торгове судно, чиї надбудови ще якихось півгодини тому вигулькнули з-за обрію, взяло інший курс і тепер, глибоко сидячи у воді, входило в гавань. Коли в нього така глибока посадка, зметикував Оскар, виходить, це — навантажений рудою «швед».

Від «шведа» я відвернувся аж тоді, як вантажник неквапом звівся на ноги.

— Ану ж бо, ось погляньмо троха, що там у ній.

Він сказав це до Мацерата, який нічого не зрозумів, однак згідливо кивнув головою. Тим часом вантажник, раз у раз примовляючи: «Ану ж бо...» та «Погляньмо троха...», вибирав свою линву далі, хоч тепер уже мусив докладати щораз більших зусиль; згодом він поліз по тій линві ближче до води й, широко розвівши руки — матуся не встигла вчасно відвернутися — отож, розвівши руки, він запустив їх у збурену воду між гранітним камінням, помацав там, щось шукаючи, знайшов, схопив і, гучко крикнувши відійти, жбурнув нам до ніг якийсь важкий, мокрий, тріпотливо живий клубок. То була кінська голова — свіжа, геть наче жива голова вороного, тобто чорногривого коня, який ще вчора чи, може, позавчора іржав, бо голова ще не розклалась і не смерділа, хіба що від неї тхнуло річковою водою, але ж на молу водою Мотлау просякло все.

А чоловік у шапці — тим часом вона з'їхала йому на потилицю — вже стояв, широко розставивши ноги, над мертвою кінською головою, з якої несамовито випорскували невеличкі світло-зелені вугрі. Чоловік ледве встигав їх ловити, бо вугрі розповзалися на гладенькому, ще мокрому камінні швидко й спритно. До того ж над нами відразу з криком закружляли чайки. Вони шугали на землю, хапали, ніби граючись, утрьох-учотирьох одного дрібнішого або середнього вугра, і прогнати їх годі було й думати. Тому що мол був їхній. Однак вантажникові, що кинувся поміж чайок, пощастило все ж таки запхати десятків зо два невеличких вугрів до мішка, що його тримав Мацерат — цей любив продемонструвати свою готовність допомогти людям. Тим-то Мацерат і не бачив, як матуся зблідла й поклала спершу руку, а відразу по тому й голову на плече й на оксамитовий комір Яна.

Та коли всі дрібні й середні вугрі опинилися в мішку, а вантажник, шапка в якого вже злетіла на землю, заходився вичавлювати з дохлої голови вугрів більших і темніших, матусі довелося сісти, і Ян навіть хотів був відвернути її голову вбік, але матуся не далась, вона й далі незрушно дивилася круглими, як у корови, очима на те, як вантажник сотав з кінської голови ту черву.

— Ось погляньмо троха! — кректав він раз у раз. — Ану ж бо!