Розділ «Останній трамвай, або Обожнення скляного слоїка»

Підсудний сів на оту порожню котушку з-під дроту, яка, відколи скінчилася війна, лежить біля садової ділянки моєї матері Аліси фон Вітляр. Як високий суд і знає, на зріст підсудного можна назвати низеньким, а також дефективним. Це впало мені в око відразу. Ще дивнішою здалася поведінка того невеличкого, добре вдягненого чоловіка. Він барабанив двома сухими паличками на іржавій котушці з-під дроту. Та якщо, однак, узяти до уваги, що за фахом підсудний — барабанщик і, як з'ясувалося потім, має звичку барабанити абиколи й абиде, а також те, що кожен, навіть дилетант, побачивши такий барабан з-під дроту — недарма ж його називають барабаном! — не втримається, щоб не забарабанити, то треба визнати ось що: того передгрозового літнього дня підсудний Оскар Мацерат сів на барабан з-під дроту, що лежав біля садової ділянки пані Аліси фон Вітляр, і двома неоднаковими завбільшки, сухими вербовими паличками почав вистукувати ритмічні звуки.

Далі я можу посвідчити, що пес Люкс надовго зник у вже достиглому житі. Якщо мене спитають, на скільки саме він зник, то напевно я не скажу, бо я, щойно вмощуся в розкаряці на нашій яблуні, будь-яке відчуття часу втрачаю. І коли я все ж таки стверджую, що собака зник надовго, то це означає, що я його виглядав, бо мені припала до вподоби його чорна шерсть і обвислі вуха.

А ось підсудний свого собаки не виглядав, і казати так я, гадаю, маю всі підстави.

Коли пес Люкс вибіг із жита, яке вже можна було косити, він щось тримав у зубах. Не скажу, нібито я відразу здогадався, що саме він тримав! Я подумав, що то — паличка або камінець; що то бляшанка — навряд, а що залізна ложка — й поготів. Аж коли підсудний дістав у собаки з пащі corpus delicti, я добре розгледів, що то таке. Та від тої хвилини, коли собака, ще з повною пащею, потерся об ліву, якщо не помиляюся, холошу підсудного, й до тої миті — на жаль, визначити її з точністю вже не можна, — коли підсудний поліз рукою, наче по своє добро, йому в пащу, минуло щонайменше кілька хвилин.

Пес із шкури ліз, щоб привернути увагу прокатного господаря, але той лише без утаву, монотонно й тупо барабанив, як ото барабанять діти. Аж коли собака непристойно уткнувся вологою мордою підсудному між ноги, цей опустив вербові палички і копнув собаку правою — я добре пригадую, що правою — ногою. Той оббіг навколо господаря, але потім, по-собачому тремтячи, підійшов знов і потягся до нього з отим чимось у зубах.

Не встаючи, себто навсидячки, підсудний поліз рукою — цього разу лівою — собаці в пащу. Пес, віддавши так свою знахідку, відійшов на кілька метрів назад. Але підсудний як сидів, так і сидів, тримаючи знахідку в руці; він стис долоню, потім розтис її, ще раз стис і коли розтис удруге, то на тій знахідці щось зблиснуло. Призвичаївшись до вигляду знахідки, підсудний узяв її великим і вказівним пальцями й підніс прямовисно вгору, десь до рівня очей.

Аж тоді я назвав для себе ту знахідку пальцем, а оскільки на ньому щось блищало, то уточнив, який саме палець — підмізинний, і тим, навіть про це не здогадуючись, дав назву одному з найцікавіших процесів повоєнного часу. Зрештою, мене, Ґотфріда фон Вітляра, називають найважливішим свідком у процесі з підмізинним пальцем.

Позаяк підсудний ніякої тривоги не виявляв, лишався спокійний і я. Так, його спокій передався й мені. А коли підсудний дбайливо загорнув пальця з каблучкою в хустину, яка доти прикрашала його нагрудну кишеньку, то я навіть перейнявся симпатією до того незнайомця на барабані з-під дроту: оце порядний чоловік, подумав я, непогано було б із ним познайомитися.

Отож я й гукнув його, коли він зі своїм собакою напрокат уже хотів був рушити в бік Ґересгайма. Одначе він повівся спершу невдоволено, навіть погордливо. Я й досі не можу збагнути, чому це підсудний побачив у мені символічне втілення змія — лише через те, що я сидів на яблуні. Материні яблука на повидло в нього теж викликали підозру, він сказав, що вони, без сумніву, райські.

Може, зло й справді взяло моду звивати собі кубельце в розсохах на деревах. Але особисто мене полежати в розкаряці на яблуні тягло не що інше, як звичайнісінька нудьга, яка ні з сього ні з того находила на мене по кілька разів на тиждень. Та, може, нудьга вже сама собою і є оте зло? Але що гнало підсудного за мури Дюсельдорфа? Гнала його, як він потім мені зізнався, самотність. Одначе хіба самотність — не ще одне ім'я нудьги? Цими міркуваннями я ділюся не для того, щоб обтяжити провину підсудного, а для того, щоб його зрозуміти. Чи саме не ця його гра зі злом, його барабанний бій, що своїми ритмами розплутував зло, викликали в мене таку симпатію, що я до нього забалакав і завів з ним дружбу? Та й сама ота заява, після якої я постав перед високим судом свідком, а він — звинувачуваним, то також вигадана нами гра, ще одна невеличка спроба розвіяти і потамувати нашу самотність і нашу нудьгу.

На моє прохання підсудний, трохи повагавшися, надів каблучку з підмізинного пальця — стягти її, до речі, було досить легко — на мій лівий мізинець. Каблучка прийшлася мені до міри, і я навіть зрадів. Певна річ, перед тим, як її приміряти, я зліз зі свого звичного місця на яблуні. Ми поставали обабіч огорожі, відрекомендувались один одному, завели розмову, в якій торкнулися окремих політичних тем, а тоді він дав мені каблучку. Але пальця лишив у себе й тримав його дуже обережно. Ми дійшли спільної думки, що це — палець жіночий. Поки каблучка була в мене на руці і я виставляв її на сонце, підсудний заходився вибивати вільною лівою рукою на огорожі якийсь танцювальний ритм, бадьорий і веселий. Але дерев'яна огорожа навколо садової ділянки моєї матері така хистка, що від барабанного бою підсудного вся, як це буває зі старим деревом, затріщала й заходила ходором. Не знаю, скільки ми так простояли, спілкуючись самими поглядами. Коли до нас долинуло гудіння якогось літака, що летів не дуже високо, ми саме були захоплені тією безневинною грою. Літак, видко, хотів сісти в Логаузені. І хоч обидва ми не проти були поглянути, зі стількома двигунами він заходитиме на посадку — з двома чи з чотирма, — ми не відводили очей один від одного й на літака не подивилися. Згодом цю гру ми, коли часом траплялася нагода пограти в неї, назвали «аскетизмом Пришелепка Лео», бо, як сказав підсудний, багато років тому він товаришував із чоловіком на таке ім'я і саме з ним грав — переважно на кладовищах — у цю простеньку гру.

Коли літак нарешті сів (я справді не можу сказати, скільки він мав двигунів — два чи чотири), я повернув каблучку підсудному. Той надів її на пальця, а потім знов загорнув у хустину й запропонував мені пройтися з ним.

Це було сьомого липня тисяча дев'ятсот п'ятдесят першого року. У Ґересгаймі на кінцевій зупинці ми не сіли в трамвай, а взяли таксі. Підсудний і потім при нагоді частенько виявляв до мене щедрість. Ми поїхали до міста, таксі лишили чекати біля прокатної контори поблизу церкви Св. Роха, самі здали пса Люкса, знову сіли в таксі, і воно повезло нас через усе місто, через Більк, Обербільк, на Верстенське кладовище, там панові Мацерату довелося заплатити понад дванадцять марок, а вже потім ми навідалися до майстерні каменяра Корнефа.

У майстерні було дуже брудно, і я зрадів, коли вже за годину каменяр виконав доручення мого товариша. Поки пан Мацерат детально, з любов'ю розповідав мені про інструменти й різноманітні Гатунки каменів, пан Корнеф, не згадавши жодним словом про пальця, зробив із нього гіпсовий зліпок без каблучки. Я спостерігав за його роботою лише краєм ока; пальця належало спершу обробити, тобто його змастили, вздовж нього наклали дратву, тоді нанесли гіпс і дратвою розітнули форму ще до того, як гіпс застиг. Я за фахом оформлювач, і для мене виготовлення гіпсових форм — не новина, але той палець, опинившись у руках каменяра, відразу втратив свій естетичний вигляд і знов набув його аж після того, як зліпок вийшов вдалий, пальця взяв до рук підсудний і, стерши з нього мастило, поклав на хустину. За роботу мій товариш каменяреві заплатив. Спершу той не хотів брати грошей, адже він вважав пана Мацерата своїм колегою. Він сказав також, що колись пан Оскар видавлював йому на шиї чиряки й за це теж нічого не брав. Коли зліпок затвердів, каменяр розняв форму, поклав зліпок до оригіналу, пообіцяв у найближчі дні зробити ще кілька зліпків і через свою виставку надгробків провів нас до Молитовної алеї.

Потім ми поїхали в таксі на Головний вокзал. Там підсудний запросив мене до вишуканого привокзального ресторану на розкішну вечерю. Із старшим кельнером він був запанібрата, і я зробив висновок, що в тому ресторані пан Мацерат, мабуть, завсідник. Ми їли яловичу груднинку зі свіжою редискою, потім — райнського лосося й завершили сиром. А після всього випили ще пляшку шампанського. Коли ми знов завели розмову про пальця і я порадив підсудному визнати його чужою власністю й віддати, тим більше, що тепер підсудний, мовляв, має гіпсового зліпка, той твердо й недвозначно заявив, що вважає себе законним власником пальця, бо йому, ще коли він народився, пообіцяли, хай і в завуальованій формі, саме такого пальця, скориставшися словами «барабанна паличка». Крім того, він, мовляв, може згадати ще про рубці на спині в свого товариша Герберта Тручинського, які були завдовжки з палець і теж провіщали підмізинного пальця. І, нарешті, лишається ще патронна гільза, яку підсудний нібито знайшов на кладовищі в Заспе і яка теж, мовляв, була завбільшки з палець і символізувала майбутнього підмізинного пальця.

Спершу ці докази мого нового товариша мало не викликали в мене сміх, проте я мусив усе ж таки визнати, що той, хто хоче, легко побачить логіку в такому послідовному ряду: барабанна паличка, рубець, патронна гільза, підмізинний палець.

Третє таксі відвезло мене після тої вечері додому. Ми домовились зустрітися знов, і коли за три дні я, як ми й домовлялися, приїхав до підсудного, він приготував мені сюрприз.

Насамперед він показав своє помешкання, тобто свою кімнату, бо пан Мацерат житло винаймав. Спершу він мав, очевидно, убогу комірчину, де колись була ванна кімната, згодом, коли мистецтво барабанщика принесло йому популярність і добробут, почав доплачувати ще й за кімнату без вікон, яку називав комірчиною сестри Доротеї, а потім виявив готовність платити ще й за третю кімнату, яку доти займав такий собі пан Мюнцер, музикант і колега підсудного, до того ж платити скажені гроші, бо основний винаймач, пан Цайдлєр, знав про достатки пана Мацерата й безбожно нагнав ціну.

Сюрприз мені підсудний припас у так званій комірчині сестри Доротеї. На мармуровій стільниці умивального столика із дзеркалом стояв скляний слоїк — десь такий завбільшки, в яких моя мати Аліса фон Вітляр закручує повидло з наших райських яблучок. Однак у тому слоїку пана Мацерата плавав у спирту підмізинний палець. Підсудний гордо показав мені кілька грубих учених книжок, за якими він консервував того пальця. Я перегорнув ті книжки лише мимохідь, майже не затримуючись на ілюстраціях, проте визнав, що підсудному пощастило зберегти природний вигляд пальця, та й узагалі скляний слоїк із пальцем мав на тлі дзеркала дуже привабливий вигляд, становив цікаве декоративне вирішення, і я, як професійний оформлювач, кілька разів на цьому наголосив.

Коли підсудний побачив, що я вже звик до вигляду слоїка, то зізнався, що іноді на того слоїка молиться. Мене це зацікавило, і я, щоправда, трохи зухвало, відразу попросив його показати, як же він молиться. Підсудний, зі свого боку, попросив мене зробити послугу і йому, дав мені олівця й папір і зажадав, щоб я його молитву записав, а також щоб я ставив запитання про той палець — він, мовляв, щиро й по совісті відповідатиме на них у своїй молитві.