Розділ «Марія»

Поки історія на повен голос звістила світові про важливі події і, мов добре змащений повіз, котилася, пливла й летіла європейськими просторами, завойовуючи наземні, водні й повітряні шляхи, справи мої — а вони зводилися до того, що я раз у раз просто розбарабанював ущент лаковані дитячі барабани, — йшли так собі, поганенько, можна сказати, геть не йшли. Поки багато хто марнотратно розкидав на всі боки дороге залізо, ще одна моя бляшанка пускалася духу. Щоправда, в поштамті Оскарові пощастило врятувати новенького, майже не подряпаного інструмента і цим надати обороні Польської пошти бодай якогось сенсу; але що означав для мене, кому в кращі часи потрібно було якихось місяців зо два, не більше, щоб обернути бляху на брухт, одне слово, що означав для Оскара бляшаний барабан пана Начальника-молодшого?

Відразу по тому, як мене виписали з Міської лікарні, я, оплакуючи втрату моїх сестер-жалібниць, заходився вперто працювати, вибиваючи дріб, і вибивати дріб, працюючи. Той дощовий день на кладовищі в Заспе аж ніяк не змусив мене занедбати моє ремесло, радше навпаки, Оскар подвоїв зусилля й робив усе, щоб домогтися лише одного; знищити останнього свідка своєї ганьби перед ополченцями — барабана.

Але той тримався стійко, він давав мені відкоша й, коли я бив по ньому, відповідав звинуваченнями. Під час наших бійок, які мали на меті лише одне: стерти з пам'яти певний, чітко обмежений у часі відтинок мого минулого, мені, на диво, знов і знов спадав на думку Віктор Велюн, поштар, що розносив грошові перекази, хоча хто-хто, а він, чоловік короткокозорий, навряд чи зміг би давати проти мене свідчення. Одначе хіба ж не йому, короткозорому, пощастило втекти? І чи не означає це, що короткозорі бачать краще і що Велюн, якого я зазвичай називаю нещасним Віктором, добачив тоді у моїх рухах чорно-білі тіні, розгадав мій учинок Юди, а тоді втік, прихопивши з собою Оскарову таємницю й ганьбу і понісши їх у світ?

Аж у середині грудня звинувачення отого лакованого, розмальованого червоними омахами сумління, що висіло на мені, втратили колишню свою переконливість. Лак узявся волосинками тріщин і почав відлущуватися, бляха жолобилась, робилася тоненькою й уже проривалася, хоч до прозорости ще й не стерлась. Як і завжди, коли щось зазнає страждань і наближається до свого кінця, свідкові цих страждань хочеться їх припинити і якомога пришвидшити той кінець. В останні тижні перед Різдвом Оскар дуже поспішав, він працював так, що Мацерат і сусіди аж за голову брались; Оскарові кортіло до Святвечора поквитатися зі своїм обвинувачем, бо на Святвечір я сподівався одержати новеньку, нічим не обтяжену бляшанку.

І я таки встиг. За день до двадцять четвертого грудня мені пощастило скинути з шиї, а заодно і з душі оте пом'яте, іржаве чортибатьказна-що, яке без угаву деренчало й нагадувало автомашину після аварії; тепер і для мене, як я сподівався, оборону Польської пошти було остаточно зламано.

Ще жодній людині в світі — якщо тільки ви ладні бачити в мені людину — не доводилося зазнавати на Різдво такого гіркого розчарування, як тоді Оскарові: під ялинкою на нього й справді чекали різдвяні подарунки, і там було все — все, крім бляшаного барабана.

Лежала там коробка з кубиками, яку я так ніколи й не відкрив. Лебідь-гойдалка мав бути подарунком особливим і обернути мене на Лоенґріна. Мабуть, щоб допекти мені до живого, на столик для подарунків хтось поклав три чи чотири книжечки з картинками. Ще сяк-так скористатися можна було, на мою думку, хіба що рукавичками, черевиками на шнурках та червоним светриком, якого сплела Гретхен Шефлєр. Оскар розгублено позирав то на коробку з кубиками, то на лебедя, затримував погляд на кумедних, як здавалося авторам тих книжечок з картинками, ведмежатах, що тримали в лапах усілякі музичні інструменти. Там одне з тих чарівливо-лукавих бісенят навіть хизувалося барабаном, ще й удавало, буцімто вміє барабанити, буцімто ось зараз ударить дріб, буцімто вже й палички піднесло. А я мав лебедя, але не мав барабана, я мав, либонь, цілу тисячу, чи й більше, кубиків, але не мав жоднісінького барабана, я мав рукавички на той випадок, коли взимку настануть дуже холодні ночі, але ті рукавички не тримали нічого такого кругленького, гладенького, бляшаненького, покритого прохолодною кірочкою лаку, — не тримали нічого такого, що зимової ночі я міг би взяти з собою надвір, щоб і мороз почув щось біленьке!

Оскар тоді подумав: «А бляшанку Мацерат, видно, поки що десь сховав. Або на ній сидить Гретхен Шефлєр. Припхалася зі своїм пекарем жерти нашу різдвяну гуску! Спершу вони хочуть помилуватись, як я гратимуся лебедем, кубиками та книжками з картинками, а вже тоді віддадуть мені отой справжній скарб». Отож я пішов на поступки, гортав, мов дурень, книжечки, виліз на лебедя і з глибокою огидою прогойдався на ньому добрих півгодини, не менше. Потім, хоч у помешканні в нас було тепло, як у вусі, я дав приміряти на себе светра, а Гретхен Шефлєр допомогла мені стромити ноги в черевики на шнурках. Тим часом надійшли Ґрефи, бо гуска була розрахована на шістьох, а після того, як вони зжерли начинену сушняком гуску, що її так майстерно засмажив Мацерат, уже за десертом — мірабель і груші — Оскар розпачливо взяв ще одну книжечку з картинками, яку Ґреф поклав мені до решти чотирьох; після супу, гуски, червоної капусти, вареної картоплі, мірабелі та груш, коли всі ми, розімлівши від кахельної груби — а груба в нас була ще та! — заспівали різдвяної пісні (Оскар підмутикував також), а тоді ще один стовпчик із «Радуйся» і «Ялинонько, ялинонько, які ж зелені твої вітоньки, дзень-дзень, дзінь-дзінь, і так щороку — дзень-дзень, дзінь-дзінь», я хотів уже (тим часом надворі забемкали дзвони) нарешті одержати свого барабана (п'яний духовий оркестр, у якому колись грав і музикант Майн, трубив так, що з віконних карнизів падали бурульки)... Але ж я хотів його одержати, а вони не віддавали, просто не показували, і край, Оскар: «Так!», а вони всі: «Ні!», і тоді я закричав, я давно вже так не кричав, одначе тепер, після тривалої перерви, я знов нагострив свій голос, зробивши з нього гострого інструмента, здатного різати скло, тільки нищив ним тепер не вази й не пивні кухлі чи електричні лампочки, не розітнув я й жодної вітрини, не осліпив жодних окулярів, ні, мій голос повстав скоріше проти всіх отих кульок, дзвіночків, крихких пузирів із сріблястого скла, ялинкових вершків, одне слово, проти прикрас, що виблискували на зеленому вітті, створюючи святковий настрій — дзінь-дзінь, дзень-дзень, і іграшки почали розсипатися на скалки, а з гілочок, хоч це було вже й зовсім зайве, посипалася глиця — хоч лопатою горни. А ось свічки горіли собі далі — тихо й свято. Проте бляшаного барабана Оскар не одержав.

А Мацерат так нічого й не втямив. Не знаю, чи то він надумав у такий спосіб мене виховувати, чи то просто не здагадався, що має постачати мені барабани — коли треба й скільки треба. Все вказувало на те, що наближається катастрофа. І тільки завдяки тій обставині, що одночасно із загрозою, яка нависла над моїм життям, уже ставав очевидним і чимдалі більший хаос у нашій бакалійній крамниці, мені, а заразом і крамниці було своєчасно послано — принаймні так це зазвичай сприймають у лиху годину — порятунок.

Позаяк Оскар і зростом не вдався, і бажання не мав стояти за прилавком, продаючи хрустики, маргарин та штучний мед, Мацерат, якого я задля зручности знов називатиму батьком, узяв собі в крамницю на поміч Марію Тручинську, молодшу сестру мого бідолашного товариша Герберта.

Марію не тільки так звали, вона й була Марія. Вже не кажу про те, що за кілька тижнів вона не лише повернула нашій крамниці добру репутацію, не лише повела справу хоч і по-дружньому, але досить суворо — і з цим Мацерат залюбки погодився, — Марія виявила й неабияку кмітливість, оцінюючи моє становище.

Ще до того, як Марія стала за прилавок, вона замість барабана не раз пропонувала мені, хто з горою брухту на пузі докірливо тюпав сходами — понад сотня східців угору, понад сотня вниз, — узяти старого прального тазика. Але заміни Оскар не хотів. Барабанити по дну тазика він уперто відмовлявся. Та скоро лиш Марія оговталася в крамниці, вона, всупереч волі Мацерата, зробила так, що з моїми бажаннями почали рахуватися. Щоправда, ходити з нею до крамниць, де продавалися іграшки, Оскар нізащо не погоджувався. Вигляд тих строкато-переповнених полиць запевне навіяв би мені болючі спогади про розтрощену крамницю Сиґізмунда Маркуса. Марія, лагідна й поступлива, лишала мене чекати надворі чи й узагалі вирушала до крамниць сама й приносила мені що чотири чи п'ять тижнів — залежно від потреби — новеньку бляшанку, а в останні воєнні роки, коли вже навіть барабани стали великою рідкістю і їх почали розподіляти на карточки, Марії доводилося підсовувати продавцям цукор або піввосьмушки кави в зернах, щоб із-під прилавка, сказати б, по-свійському, дістати мені барабана. І все це вона робила без зайвих зітхань, не похитуючи скрушно головою, не закочуючи під лоба очі, а скорше якось зосереджено й поважно, так само природно, як одягала на мене свіжовипрані, ретельно заштопані штанці, панчохи й курточку. І хоч у наступні роки наші з Марією взаємини постійно зазнавали змін і ще й тепер з'ясовані не до кінця, манера, з якою вона щоразу передає мені нового барабана, лишилася та сама, хай навіть ціни на дитячі бляшані барабани нині багато вищі, ніж були в сороковому році.

Тепер Марія передплачує якийсь журнал мод. Од відвідин до відвідин вона стає щораз елегантнішою. А тоді?

Чи вродлива була Марія? Кругленьке, свіжовмите личко, прохолодний, однак не дуже холодний погляд сірих, трохи витрішкуватих очей з короткими, але пухнастими віями під густими темними бровами, що зійшлися на переніссі. Завдяки виразно окресленим вилицям, шкіра на яких у морозяну погоду напиналася, ставала синюватою й болісно лускалась, обличчя її нагадувало рівненьку, заспокійливу площину, і цього вигляду не порушував навіть невеличкий ніс, який не можна було назвати ні негарним, ні тим більше смішним, — він був радше тендітний, хоч і чітко вирізьблений. Чоло Марія мала округле, невисоке, і на ньому над зарослим переніссям ще замолоду пролягли поздовжні борозенки. Каштанові, трохи закучерявлені коси, що й нині блищать, немовби вологі стовбури дерев, округло починалися від скронь і гладенько обвивали невеличку, похватну голівку майже без потилиці — достоту, як у матінки Тручинської. Коли Марія вдягла білого халата й стала за прилавок у нашій крамниці, волосся в неї ще було заплетене в дві коси, що спадали вниз за цупкими, здоровими на вигляд вухами, які швидко наливалися кров'ю і мочки яких, на жаль, не висіли вільно, а навпрямець переходили в щоку над спідньою щелепою; щоправда, в тому місці залягала досить приваблива борозенка, проте це наводило на думку про певну дегенеративність і давало привід робити деякі висновки щодо її вдачі. Згодом Мацерат підбив дівчину зробити перманент, і вуха в неї сховалися. Тепер Марія з-під модної короткої зачіски на своїй кучерявій голові виставляє напоказ лише прирослі мочки, але цю невеличку ваду затуляють великі кліпси, досить-таки позбавлені смаку.

Так само як Маріїну голівку разом із повними щоками, виразно окресленими вилицями, розгонисто прорізаними очима обабіч глибоко посадженого, майже непомітного носа можна було обхопити всю обома долонями, тіло її, на зріст швидше невисоке, ніж середнє, мало трохи широкуваті плечі, повні груди, що виростали просто з-під пахов, і, відповідно до її клубів, пишні сідниці, що їх несли, знову ж таки, надто худорляві, проте міцні ноги, між якими нижче від лобка виднівся просвіт.

На той час Марія була, мабуть, трішечки клишонога. Навіть руки, її завжди почервонілі руки, на відміну від цілком сформованої і пропорційної статури, видавалися мені якимись дитячими, а пальці — пухкенькими, наче сосиски. З цими своїми дитячими ручками вона не може нічого вдіяти й досі. А ось із її ступень, які мучилися спершу в незграбних простих черевиках, а трохи згодом — у по-старомодному елегантних, але завеликих черевичках бідолашної моєї матусі, помалу, незважаючи на шкідливе для них взуття з чужої ноги, зійшло дитяче почервоніння, вони стали вже не такі смішні й пристосувалися до сучасних моделей західнонімецького і навіть італійського виробництва.

Марія розмовляла небагато, зате любила співати, коли мила посуд чи фасувала цукор — по пів і по чверть кілограма — в блакитні мішечки. Вечорами, коли крамницю зачиняли й Мацерат сідав робити обрахунки, а також у неділю Марія, як знаходила вільні бодай півгодинки, брала губну гармоньку. Той інструмент дівчині подарував її брат Фріц, коли його забрали до армії й послали в Ґрос-Бошполь.

На тій гармоньці Марія вміла грати майже все. Похідні пісні, яких вона навчилася на вечорах Спілки німецьких дівчат, мелодії з оперет і шлягери, що їх чула по радіо чи від брата Фріца — на Великдень сорокового року той, бувши у відрядженні, на кілька днів заскочив до Данцига. Оскар пригадує, як Марія грала на гармоньці, прицмокуючи язиком, «Дощові краплини», а також по-своєму, не наслідуючи Зару Леандер, «Вітер мені пісню нашептав». Та за прилавком свою «пересмішницю» Марія ніколи не діставала. Навіть якщо в крамниці нікого не було, вона про музику забувала, а натомість по-дитячому округлими літерами й цифрами вималювала цінники й складала перелік товарів.

І хоч не важко було помітити, що голова в крамниці — саме вона, що саме вона повернула й закріпила за крамницею ту частину колишніх наших покупців, котрі по смерті моєї бідолашної матусі перейшли до конкурентів, Марія й далі ставилася до Мацерата з глибокою повагою, мало не з покорою, і його, хто ніколи не втрачав віри в себе, це навіть не бентежило.