Розділ «Карткова хатка»

Переносити коменданта, який ставав щодалі важчим, хоч і втрачав щодалі більше крови, нам допомагав Віктор Велюн. Тоді дуже короткозорий Віктор ще носив окуляри й не спотикався на кам'яних сходах. На пошті він, нехай якою неймовірною здається така робота для короткозорого чоловіка, розносив грошові перекази. Тепер, коли про нього заходить мова, я називаю його бідолашним Віктором. Достоту як ото моя матуся після однієї сімейної прогулянки на мол стала бідолашною матусею, так і поштар Віктор, утративши окуляри — хоч свою роль відіграли тут і інші обставини, — став бідолашним Віктором без окулярів.

— Ти часом не бачив бідолашного Віктора? — питаю я в свого товариша Вітляра, коли той навідується до мене.

Та після тієї поїздки з Флінґерна до Ґересгайма (про це я ще розповім згодом) Віктор Велюн зник із наших очей. Лишається тільки сподіватися, що й нишпорки розшукують його так само марно, що він знайшов свої окуляри або придбав нові, такі, які йому потрібні, й тепер цей чоловік, короткозорий, але в окулярах, можливо, як у давні часи, нехай уже й на службі не в Польської, а у федеральної пошти, все ж таки й далі ощасливлює людей, розносячи перекази — строкаті папірці й дзвінкі монети.

— Це просто жах! — важко хекав Ян, несучи Кобиєлу за ліву руку й ліву ногу.

— І чим воно скінчиться, якщо не прийдуть ні англійці, ні французи? — бідкався Віктор, який ніс коменданта за праву руку й ногу.

— Прийдуть, прийдуть! Он Рітс Шміґлі ще вчора сказав по радіо: «Ми маємо тверді гарантії: коли щось почнеться, то у Франції піднімуться всі як один!»

Янові нелегко було проказати цю фразу до кінця однаково впевнено, бо вигляд власної крови на подряпаному другому боці долоні хоч і не ставив під сумнів польсько-французьку гарантійну угоду, проте давав підстави побоюватись, що він, Ян, зійде кров'ю, перше ніж у Франції піднімуться всі як один і, вірні Гарантійним зобов'язанням, посунуть через Західний вал.

— Вони запевне вже на марші! А британський флот уже розтинає хвилі Балтійського моря! — Віктор Велюн полюбляв сильні, гучні фрази. Він спинився на сходах, правою рукою підтримуючи покаліченого коменданта, а ліву викинуши так, ніби стояв на кону, — щоб кожен із п'ятьох пальців міг сказати своє слово. — Приходьте ж, горді британці!

Поки Ян із Віктором, раз у раз повертаючись до польсько-французько-англійських взаємин, поволі зносили Кобиєлу до тимчасового шпиталю, Оскар подумки гортав книжки Ґретхен Шефлєр, відшукуючи місця, що стосувалися цих взаємин. Кайзерова «Історія міста Данциг»: «Під час німецько-французької війни 1870-71 рр. двадцять першого серпня 1871 р. чотири французькі бойові кораблі пополудні ввійшли до Данцигської бухти, стали на рейді й навели гармати на місто й порт, однак уже наступної ночи гвинтовий корвет «Німфа» під командуванням капітана Вайкмана примусив відступити флотилію, що стояла на якорі в невеличкій Путцизькій затоці».

Ми вже були майже біля сховища листів на другому поверсі, і тут я нарешті, хоч і не відразу, дійшов висновку, який дістав подтвердження згодом: поки Польська пошта й уся рівнинна Польща перебувала в облозі, Флот метрополії стояв у більшій чи меншій безпеці в одному з фіордів північної Шотландії; велике французьке військо ще розкошувало за обіднім столом, не маючи сумніву, що, провівши кілька розвідувальних операцій перед лінією Мажино, свої зобов'язання за польсько-французькою гарантійною угодою виконало.

Перед сховищем і воднораз тимчасовим шпиталем на нас уже чатував доктор Міхон — так само в сталевому шоломі, з нагрудної кишеньки так само галантно виглядав ріжок хустини — й такий собі Конрад, уповноважений з Варшави. І в Янові Бронському тієї ж миті прокинувся колишнй страх, так і сяк малюючи в його уяві якнайжахливіші каліцтва. Віктор Велюн — адже він був цілий-цілісінький та ще й в окулярах, одне слово, цілком годящий стрілець — мав спускатися до оперційної зали, а нам дозволили залишитися в кімнаті без вікон, ледве освітленій лойовими свічками, бо електростанція міста Данциг уже не хотіла забезпечувати Польську пошту енергією.

Доктор Міхон не дуже вірив у те, що рани в Яна серйозні, однак і здатність свого секретаря захищати пошту теж ставив не високо, отож наказав йому побути тут таким собі санітаром і понаглядати за пораненим, а заразом не спускати з очей і мене (кого він мимохідь і, як мені здалося, у розпачі погладив по голові) — щоб хлопченя, мовляв, не потрапило під кулі.

Польова гаубиця поцілила в стіну операційної зали. Нас підкинуло, мов гральні кості. Сталевий шолом Міхон, варшавський посланець Конрад і рознощик грошових переказів Велюн кинулися на свої бойові позиції. А ми з Яном та ще семеро чи восьмеро поранених лишилися в кімнаті без вікон, куди тільки глухо долинало відлуння бою. Навіть полум'я свічок тут майже не миготіло, коли гаубиця надворі бралася за своє діло по-серйозному. Тут було тихо, хоч поранені й стогнали, а може, саме через те й було тихо, що вони стогнали. Ян поквапно й незграбно обмотав стяжками від порваного простирадла Кобиєлине стегно, а тоді надумався подбати й про себе, однак ні щока, ні другий бік долоні в нього вже не кровоточили. Порізи зашерхли й заніміли, та, схоже, все ж таки трохи нили й цим живили Янів страх, який у низенькій і задушливій кімнаті не знаходив собі виходу. Дядько стривожено обмацав свої кишені й дістав повну колоду карт. Скат! І доти, доки оборона зазнала поразки, ми грали в скат.

Ми перетасували тридцять дві карти, підрізали, роздали, походили. В усіх кошах уже лежали поранені, і ми посадовили Кобиєлу просто на підлозі, зіперши його спиною на один із кошів, потім, оскільки він раз у раз поривався впасти, ще й прив'язали до коша підтяжками, які взяли в іншого пораненого, й наказали комендантові не випускати з рук карт, бо він був нам потрібний. Що б ми робили без нього, адже в скат можна грати лише втрьох! Ті, що лежали в кошах, уже не відрізнили б чорну масть від червоної, їм було не до скату. А втім, Кобиєлі вже також було не до карт. Він хотів просто лягти й лежати. Нехай буде, як буде, пустити все на самоплив — ось чого хотів комендант. Згорнути без діла свої комендантські руки, приплющити повіки без вій і спостерігати, як добігає кінця цей крах. Але нам такий фаталізм був ненависний, ми міцно прив'язали Кобиєлу до коша, ми присилували його бути третім, тоді як Оскар був другим, і нікого не дивувало те, що такий недоросток уміє грати в скат.

Щоправда, коли я вперше озвався мовою дорослих, кинувши: «Вісімнадцять!», Ян підвів погляд від своїх карт, коротко й спантеличено зиркнув на мене своїми синіми очима, однак ствердно кивнув головою. Тоді я знов: «Двадцять!» Ян одразу: «Так само». Я: «Два! А три? Двадцять чотири?» Ян, скрушно зітхнути: «Пас». А що ж Кобиєла? Той, попри підтяжки, вже знов надався був зсунутися набік. Але його підхопили, перечекали, поки вляжеться гуркіт снаряда, що вибухнув десь надворі, далеко від нашої кімнати, і тоді в тиші, яка запала відразу по цьому, Ян нарешті процідив: «Двадцять чотири, Кобиєло! Невже ти не чуєш, що замовляє хлопець?»

Уже й не знаю, звідки, з яких глибин випірнув комендант. Здавалося, свої повіки йому довелось підводити домкратом. Нарешті його водявий погляд ковзнув по десятьох картах, що їх перед цим делікатно, навіть не спробувавши змахлювати, вклав йому в руку Ян.

— Я — пас, — сказав Кабиєла.

Правильніше сказати, ці слова ми прочитали на його губах, надто, мабуть, пересохлих для того, щоб ними розмовляти.

Я зайшов з жирового валета. Ми розіграли перші взятки, Ян оголосив «контру» й мусив гаркнути на коменданта, а потім добродушно, хоч і досить різко, штовхнути його під бік, щоб той очумався й не забував, чого тут сидить. Бо я вже видурив в обох усі козирі, викинувши жирового короля, якого Ян покрив виновим валетом; та позаяк бубни в мене не було, я взяв у Яна бубнового туза й знову перебрав хід — чирвовим валетом вибив у нього десятку. Кобиєла скинув бубнову дев'ятку, і мені лишилося тільки добити їх купою чирви: раз-походив-два-контра-три-не-набрав-очок-і-програв-чотири-побив-жир-і-це-вже-сорок-вісім-очок-або-дванадцять-пфеніґів! Аж у другій партії — я саме ризикнув більше ніж ризикованим ґрандом без двох валетів, а Кобиєла, що хоч і мав тих валетів, дійшов лише до тридцятьох трьох очок і взяв мого бубнового валета своїм жировим — гра трохи пожвавішала. Комендант, ніби взявши сам себе на власну взятку, пішов бубновим тузом, на якого я мусив викласти всю свою бубну, а Ян ще й підкинув десятку. Кобиєла згріб узятку й походив королем, якого я мав би взяти, але не взяв, а тільки скинув жирову вісімку. Ян підмащував комендантові як міг, навіть зайшов з винової десятки, і я мало не взяв її козиром, але цей Кобиєла, дідько його матері, перебив мене виновим валетом — я чи то забув про нього, чи то гадав, що він у Яна, а той валет раптом виявився таки в Кобиєли, — одне слово, перебив мене й аж зареготав. Звісно, тепер він пішов вином, я мусив раз у раз скидати карти, а Ян і далі підмащував комендантові, і коли вони нарешті пішли чирвою, мені це вже не допомогло, я налічив усього-на-всього п’ятдесят двоє очок: без-двох-граєш-тричі-ґранд-це-буде-шістдесят-програв-сто-двадцять-або-тридцять-пфеніґів. Ян позичив мені два гульдени дрібняками, я заплатив, але Кобиєла, хоч і виграв, знов скис, грошей не взяв, і навіть коли на сходах тієї хвилини вперше вибухнув снаряд із протитанкової гармати, комендант теж не зронив жодного слова, хоч то були його сходи, які він багато років невтомно прибирав і натирав.