Розділ «Останній трамвай, або Обожнення скляного слоїка»

Ті, що в зелених капелюхах із чорними стрічками, відразу пішли до дверей. Напівсліпому Віктору знов було важко потрапити ногами на підніжок. Потім до дверей рушив і пан Мацерат, але спершу він дістав з-під піджака свого барабана й, сходячи, попросив мене прихопити його теку зі слоїком.

Ми покинули трамвая, який ще довго світив у темряві, й попростували назирці за катами, а отже, й за їхньою жертвою.

Ми йшли вздовж садових огорож. Я вже навіть притомився. Коли ті троє попереду спинилися, я завважив, що розстрілювати вони зібралися на материній ділянці. Запротестував не лише пан Мацерат, запротестував і я. Але наші протести їх не обходили, вони повалили й так струхлявілу огорожу на землю, прив'язали того напівсліпого чоловіка, якого пан Мацерат називав бідолашним Віктором, до яблуні — якраз під моєю розкарякою — і, позаяк обидва ми й далі протестували, ще раз показали нам при світлі кишенькового ліхтарика зім'ятий наказ про розстріл за підписом інспектора військово-польового суду Желєвського. Підписано наказ було, якщо не помиляюся, в Сопоті, п'ятого жовтня тридцять дев'ятого року, стояли там і печатки, одне слово, зробити вже нічого не можна було, і все ж ми завели мову про Організацію Об'єднаних Націй, про демократію, колективну провину, про Аденауера й таке інше. Але один із зелених капелюхів відкинув усі наші претензії, зауваживши, що це — не наше діло, що мирної угоди й досі нема, що він, як і ми, голосує також за Аденауера, а щодо наказу, то цей своєї чинности не втратив, вони, мовляв, побували з ним у найвищих інстанціях, вони скрізь проконсультувались і, зрештою, тільки виконують свій клятий обов'язок, а нам, мовляв, краще взагалі піти геть.

Але ми не пішли. Ба більше, коли зелені капелюхи порозстібали пальта й узяли до рук автомати, пан Мацерат поправив свого барабана — і тої самої хвилини майже повний, тільки з невеличкою щербинкою місяць прохопився з-за хмар, змусив їхні краї зблиснути металічним блиском, ніби зубчасті краї консервної бляшанки, — і на такій самій, тільки ціленькій блясі пан Мацерат почав перебирати паличками. Робив він це у відчаї, і звук виходив якийсь незвичний і все ж таки чимось мені знайомий. Раз у раз оце довге, протягле «є»: не зґінєла, не зґінєла, єшщє не зґінєла, єшщє Польска не зґінєла! Але то був уже голос бідолашного Віктора, що до барабанного бою пана Мацерата додавав свої слова: «Не загинула ще Польща, поки ми живемо». Цей ритм, здавалося, був знайомий і зеленим капелюхам, бо їх просто-таки зсудомило за їхніми залізяками, на яких зблискував місяць. Адже марш, який у материному садку гучно залунав у виконанні пана Мацерата й бідолашного Віктора, вивів на авансцену польську кавалерію. Може, свою роль зіграв тут і місяць, а може, то барабан, місяць і ламкий голос короткозорого Віктора разом викликали з-під землі таку силу-силенну осідланих скакунів: гупали копита, форкали ніздрі, брязкали остроги, іржали жеребці, тютюкання й улюлюкання... Але ні, нічого такого не пролунало, ніщо не гупнуло, не форкнуло, не брязнуло, не проіржало, не тютюкнуло й не улюлюкнуло, а лише нечутно линуло над скошеними ланами за Ґересгаймом, а проте це був усе ж таки ескадрон польських уланів, бо біло-червоні, як лакований барабан у пана Мацерата, вимпели посмикувались на гостряках пік — ні, не посмикувались, а пливли, як і весь ескадрон, у місячному сяйві, може, спустившися з самого місяця, пливли й завертали ліворуч, до нашого садка, пливли й не були, здавалося, ні плоттю, ні кров'ю, а проте пливли, саморобні, схожі на іграшки, поставши привидами, які можна порівняти хіба з отими витворами, що їх в'яже з мотуззя санітар пана Мацерата, — польська кіннота, сплетена зі шпагату, нечутно й усе ж таки гупаючи копитами, безтілесно, безкровно — й усе ж таки польська — нестримно летіла просто на нас, аж ми попадали на землю і мусили перечекати й місяця, й польського ескадрона, поки вони промчали і через материн садок, і через решту старанно доглянутих садових ділянок і жодної не витоптали, тільки прихопили з собою бідолашного Віктора, а заразом і обох катів і щезли серед відкритої рівнини під місяцем — згинули, згінєли, ще не зґінєли, помчали верхи на Схід, на Польщу, за місяць.

Важко дихаючи, ми дочекалися, поки ці нічні події проминули, поки небо зімкнулося, сховавши те світло, яке тільки й могло подвигнути на останню атаку давно занепалу кінноту. Я підвівся перший і, анітрохи не применшуючи ролі місячного сяйва, привітав пана Мацерата з його великим успіхом. Але той лише стомлено й пригнічено відмахнувся:

— Який там успіх, любий Ґотфріде! У своєму житті я домагався надто багато успіхів. Хотілося б хоч один раз обійтися без них. Але це — дуже важко, потрібні неймовірні зусилля.

Його слова мені не сподобалися, бо сам я належу до людей старанних, а проте успіху не маю. Пан Мацерат видався мені невдячним, і я заходився його вичитувати.

— Ти пихатий чванько, Оскаре! — зважився почати я, бо на ту пору ми вже перейшли на «ти». — Усі газети тільки те й роблять, що пишуть про тебе. Ти зробив собі ім'я. Про гроші вже не хочу й казати. Але, гадаєш, мені, кого не згадує жодна газета, легко триматися при тобі, увінчаному лаврами? Як би і я хотів бодай один раз здійснити вчинок, але такий, щоб був неповторний, такий, як оце щойно здійснив ти, і щоб я здійснив його сам-самісінький, і щоб потрапив до газети, і щоб там великими літерами стояло: «Це зробив Ґотфрід фон Вітляр!»

Сміх пана Мацерата мене прикро вразив. Він лежав горілиць, утиснувши свого горба в м'яку землю, рвав обома руками траву, підкидав жмути вгору й сміявся, наче був не людина, а Бог, для якого нема нічого неможливого.

— Друже мій, та немає нічого простішого! Ось бачиш — моя тека. Вона чудом не попала під копита польської кінноти. Дарую цю шкіряну штукенцію тобі. У ній — отой слоїк із мізинним пальцем. Бери все це, біжи до Ґересгайма, там і досі стоїть освітлений вагон, сідай до нього й вирушай у бік Фюрстенвальда, просто в поліцію. Зробиш там заяву — і вже завтра читатимеш своє ім'я в усіх газетах.

Спершу я не хотів приставати на його пропозицію, я сказав, що без того пальця в слоїку він просто не зможе жити. Але пан Мацерат заспокоїв мене й заявив, що загалом уся ця історія з пальцем йому вже добряче набридла, до того ж він має кілька гіпсових зліпків, а крім того, на його замовлення виготовили ще й виливка із щирого золота, отож нехай уже я, мовляв, беру нарешті теку, повертаюся до трамвая, їду в поліцію й роблю свою заяву.

Так я й побіг і ще довго чув позад себе сміх пана Мацерата. Бо він лишився лежати в садку, він хотів, поки я, теленькаючи, повертатимуся трамваєм до міста, навтішатися чарами ночі, він хотів рвати траву й сміятися. А заява — я зробив її аж уранці другого дня — завдяки доброті пана Мацерата справді спричинила до того, що моє ім'я багато разів з'являлося на шпальтах газет...»

А я, Оскар, добра душа пан Мацерат, лежав, сміючись, у понічному чорній траві за Ґересгаймом, перекидався з боку на бік під поодинокими смертельно-поважними зорями, глибше вмощував свого горба в тепле царство землі й казав собі: «Спи, Оскаре, поспи ще годинку, поки не прокинулася поліція. Бо так вільготно ти під місяцем уже не лежатимеш».

А коли прокинувся, то, перше ніж помітити, що надворі вже білий день, відчув, як хтось чи щось рівномірно лиже мене теплим, вологим і шерехатим язиком.

Невже ж це поліція, яку підняв на ноги Вітляр, уже дісталася сюди й оце облизує тебе, намагаючись розбудити? І все ж таки я не відразу розплющив очі, а дав комусь чи чомусь іще трохи рівномірно полизати мене теплим, вологим і шерехатим язиком; я діставав насолоду від цього облизування, і мені було байдуже, хто це — поліція, як припускав Оскар, чи корова. Аж перегодя я розплющив свої сині очі.

Вона була вся в чорних і білих плямах, лежала поруч, дихала й облизувала мене, поки я розплющив очі. Вже розвиднилося, було хмарно з проясненнями, і я сказав собі: «Оскаре, не дляйся біля цієї корови, нехай хоч яким небесним поглядом вона на тебе дивиться, хоч як старанно заспокоює тебе і вкорочує тобі пам'ять своїм шерехатим язиком. Надворі вже день, гудуть мухи, пора готуватися до втечі. Вітляр на тебе донесе, виходить, тобі треба втікати. А щоб свідчення були серйозні, потрібна ще серйозна спроба втекти. Корова нехай мукає, а ти втікай. Вони однаково тебе впіймають, як не тут, то десь інде, але це вже не твій клопіт».

Отак я, після того як мене облизала, вмила й причесала корова, вирушив у свою втечу, та, щойно зробивши кілька кроків у ролі втікача, по-вранішньому весело засміявся. Барабана я лишив корові, що лежала на тому самому місці й мукала, а сам утікав і сміявся.