Розділ «Метелик і електрична лампочка»

Чоловік покинув усе, як є, перетнув океан, добувся до Америка й розбагатів... На цьому я хочу й облишити будь-які балачки про свого діда, хоч би там як він сам себе називав — Голячек по-польському, Коляйчек по-кашубському чи Джо Колчік по-американському.

Не так то воно легко на простенькому бляшаному барабані, які продаються в крамницях дитячих іграшок та універсальних магазинах, вибивати дерев'яні плоти, що пливуть за течією майже до самісінького обрію. І все ж мені пощастило пробарабанити лісопорт, сплавну деревину, що погойдується на воді в заводях чи збивається в очеретах; легше було вистукувати елінги на Шіхауській і Клавітерскій корабельнях, а також на численних, почасти просто ремонтних човнових верф'ях, звалище металобрухту на вагонному заводі, затхлі кокосові склади на маргариновому заводі, всі відомі мені кубельця на острові Шпайхер. Дід мертвий, він не дає відповіді на жодне з моїх запитань, його не цікавлять спуски на воду кайзерівських суден, загибель корабля, що починається вже зі сходження його зі стапелів і нерідко триває десятки років, корабля, який у нашому випадку мав назву «Колумб», яким пишались, бо він був гордістю флоту, і який, звичайно ж, узяв курс на Америку, а згодом його потопили чи він пішов на дно сам; можливо, також, що його підняли на поверхню, перебудували, перехрестили чи пустили на брухт. А може, він, «Колумб», просто пірнув під воду, як колись зробив мій дід, і ще й нині дрейфує зі своєю сорокатисячною водотоннажністю, курильним салоном, мармуровою гімнастичною залою, плавальним басейном та масажними кабінами на глибині, скажімо, шість тисяч метрів десь у Філіппінському жолобі чи на Емденському водному шляху. Про таке ще можна прочитати у «Ваєрі» або в морських календарях... Пригадую, чи то перший, чи то другий «Колумб» потопив себе сам, тому що капітан не зміг пережити якоїсь ганьби, пов'язаної з війною.

Уривок історії з плотом я прочитав уголос Бруно, а потім, попросивши його бути об'єктивним, поставив своє запитання.

— Гарна смерть! — замріяно проказав Бруно й, схопивши шпагат, одразу заходився перетворювати мого втопленого діда на одне зі своїх вузликових творінь. Довелось мені задовольнитися такою його відповіддю і не спрямовувати відчайдушні свої помисли до США, щоб там усілякими правдами й неправдами домогтися собі спадщини.

Навідати мене прийшли мої товариші Клеп і Вітляр. Клеп приніс платівку з джазовою музикою (з обох боків — Кінґ Олівер), а Вітляр манірно простяг мені шоколадне серце на рожевій стрічечці. Хлопці почали корчити придуреники, пародіюючи сцени з мого процесу, а я, щоб потішити їх, удавав, як і щоразу, коли наставав день відвідин, ніби настрій у мене піднесений і я ладен реготати навіть із найбезглуздішого жарту. І не встиг іще Клеп завести свою лекцію про зв'язок між джазом і марксизмом, як я, мовби між іншим, розповів їм історію одного чоловіка, що в тринадцятому році, тобто незадовго до того, як усе те почалося, потрапив під просто-таки безкінечний пліт і вже з-під нього не вибрався; не знайшли, додав я, навіть його трупа.

У відповідь на моє запитання — я поставив його невимушено, ніби аж знуджено — Клеп невдоволено крутнув головою на вгодованій шиї, розстебнув і застебнув на собі гудзики, помахав руками так, наче плив, і вдав, буцімто опинився під плотом. Зрештою він таки відмахнувся від мого запитання, а свою неспроможність дати відповідь пояснив тим, що ще, мовляв, не вечір.

Вітляр тримався якось манірно, сидів, закинувши ногу на ногу, не забуваючи, однак, про стрілки на штанях, і демонстрував ту витончену, своєрідну гордовитість, властиву хіба лиш янголам на небесах.

— Стою я, отже, на плоту. На плоту славно. Кусають комарі, вони такі надокучливі! А ось я під плотом. Під плотом славно. Комарі не кусають, і це вже втішає.

Під плотом, як на мене, можна жити, якщо тобі, звісно, не кортить водночас зоставатися на плоту й годувати комарів.

Вітляр зробив свою звичну паузу, пильно подивився на мене, потім, як завжди, коли хотів скидатися на сову, звів угору свої й так високі від природи брови й підкреслено театральним голосом повів далі:

— Здається мені, що потопельник, отой чоловік під плотом, — твій двоюрідний, якщо взагалі не рідний, дід. Позаяк він, бувши двоюрідним, а тим більше рідним дідом, усвідомлював свої обов'язки перед тобою, то й знайшов там свою смерть. Бо ніщо в світі не обтяжувало б тебе так, як живий дід. Ти — вбивця не просто свого двоюрідного діда, ти — вбивця свого рідного діда! Та позаяк той другий, як це люблять робити справжні діди, все ж таки хотів тебе трішки покарати, то він позбавив тебе задоволення, яке відчуває онук, коли показує пальчиком на розбухлий у воді труп і белькоче щось на кшталт: «Бачите, то — мій мертвий дідусь. Він був герой! Коли за ним гналися, він скочив у воду...» Твій дід сховав від усього світу й від рідного онука своє мертве тіло, щоб усі нащадки, а онук зокрема, ще довго морочили ним собі голову.

Потім Вітляр трохи нахилився вперед, різко перекинувся від одного пафосу до іншого і, вдаючи примирення, хитро додав:

— Америка! Радій, Оскаре! Ти маєш мету й завдання. Тебе тут виправдають і випустять на волю. То куди ж, як не до Америки, де можна віднайти все, навіть свого зниклого без вісти дідуся!

Ця Вітлярова відповідь, хоч яка глумлива, ба навіть глибоко образлива, сповнила мене більшою впевненістю, ніж бурчання мого товариша Клепа, що навряд чи й бачив різницю між життям і смертю, чи слова санітара Бруно, який дідову смерть назвав гарною тільки через те, що невдовзі після неї зійшов зі стапелів і розітнув хвилі корабель Його Величности «Колумб». Тож я складаю хвалу все ж таки вітлярівській Америці, яка консервує дідів, накресленій меті, взірцеві, на який я зможу рівнятися, коли, ситий Європою, схочу випустити з рук барабана й перо.

— Пиши далі, Оскаре! Роби це задля свого притьма багатого, але стомленого діда Коляйчека, що торгує в Сполучених Штатах, у Буффало, деревиною і бавиться в надрах свого хмарочоса сірниками!

Коли Клеп із Вітляром нарешті попрощалися й пішли, Бруно добряче провітрив палату й прогнав із неї докучливий запах моїх товаришів. Потому я знов узяв свій барабан, але вибивав на ньому вже не колоддя плотів, які ховали під собою смерть, а той швидкий, стрибучий ритм, якому від серпня чотирнадцятого року мали підкорятися всі люди. Тож і мій текст аж до тієї години, коли я з'явився на світ, хоч-не-хоч лише в загальних рисах накреслюватиме шлях тієї жалобної процесії, що її лишив у Європі мій дід.

Коли Коляйчек зник під плотом, мою бабцю з її дочкою Аґнес, Вінцента Бронського і його сімнадцятирічного сина Яна, що разом з рештою рідні плотарів прийшли на причал тартака, пойняла тривога. Трохи збоку стояв Греґор Коляйчек, Йозефів старший брат, якого викликали до міста на допити. Той Ґреґор щоразу мав для поліції готову відповідь:

— Я ж бо свого брата майже не знаю. Загалом знаю лише, що зветься він Йозефом, а востаннє я бачив його тоді, коли йому було, може, років десять чи, скажімо, дванадцять. Він чистив мені черевики, а коли нам з матір'ю кортіло випити пивця, Йозеф бігав до крамниці.

З'ясувалося, що моя прабабця й справді полюбляла пиво, одначе поліції відповідь Греґора Коляйчека помогла, як мертвому припарки. Зате бабці Ані саме існування старшого Коляйчека, навпаки, виявилося на руку. Греґор, хто багато років прожив у Штетіні, Берліні, а насамкінець у Шнайдемюлі, лишився тепер у Данцигу, знайшов роботу на порохівні у фортеці «Кролик» і за рік, коли всі ускладнення, як, приміром, історію з одруженням із фальшивим Бранкою, було з'ясовано, залагоджено й передано до архіву, побрався з моєю бабцею, що не хотіла розлучатися з Коляйчеками і повік чи принаймні так швидко не вийшла б за Ґреґора, якби він не був Коляйчек.