Розділ «У шафі з одягом»

Тільки не подумайте, нібито Оскара цікавили самі лише сестри-жалібниці. Зрештою, я ще й ходив на роботу! В Академії мистецтв почався літній семестр, приробітки в Корнефовій майстерні, куди я бігав на канікулах, довелося покинути, бо Оскар мусив за непогану платню позувати, на його прикладі давні стильові засоби мали доводити свою життєздатність, а нові стилі на мені й на музі Улі торували собі шлях: нашу предметність знищували, перед нею опускали руки, нас заперечували, полотна й паперові аркуші закидали лініями, квадратами й спіралями — всілякою показною мішурою, що, однак, виправдала себе на шпалерах, і давали побутовим узорам, на яких лише Оскара з Улою — тобто таємничої напружености — й бракувало, рекламно-крикливі назви, як-от: «Сплетені вгору», «Пісня над часом», «Багрянець у нових вимірах».

Робили це переважно першокурсники, які до пуття ще й малювати не вміли. Мої давні товариші, що гуртувалися навколо професорів Кухена й Маруна, такі видатні учні, як Ціґе й Розкольников, були надто багаті на чорноту й колір, щоб безбарвними кренделиками й хирлявими штрихами підносити до небес убозтво.

А ось муза Ула, коли спускалася на землю, виявляла неабиякий смак до вжиткового живопису й так захопилася новими шпалерами, що дуже скоро забула про художника Ланкеса, який її покинув, і різні завбільшки декоративні малюнки одного вже немолодого художника на ім'я Майтель оголосила чарівними, веселими, кумедними, фантастичними, небаченими й навіть шикарними. Те, що невдовзі вона заручилася з художником, який надавав перевагу формам на взірець солодкавих великодних крашанок, ще нічого не означає; вона й згодом частенько не проминала нагоди з ким-небудь заручитися, та й оце тепер (Ула призналася мені сама, коли приходила сюди позавчора з цукерками для нас із Бруно) має намір на днях поставити свої взаємини, як вона щоразу висловлюється, «на серйозну основу».

На початку семестру Ула як муза взагалі вирішила дарувати свій образ лише новому і, чого вона зовсім не помічала, хибному напряму в мистецтві. Її великий майстер крашанкового живопису, отой Майтель, запустив їй у голову черев’ячка — зробив, сказати б, подарунок на заручини, — одне слово, прищепив їй такий собі набір слівець, які вона заучувала, розмовляючи зі мною про мистецтво. Ула торочила про якісь рапорти, констеляції, акценти, перспективи, зернисті текстури, глазурування й ерозійні феномени. Та сама Ула, яка цілісінькими днями тільки те й робила, що їла банани і пила томатний сік, тепер розводилася про первинні клітини й атоми фарби, які в динамічно-бурхливому русі на власних силових полях не лише знаходили своє природне місце, але й, крім того... Оце десь так розмовляла зі мною Ула в перервах на наших сесіях чи коли ми з нею принагідно пили каву на Ратінґерштрасе. І навіть коли із заручин з динамічним майстром крашанкового живопису вийшов пшик, коли після скороминущого епізоду з якоюсь лесбіянкою Ула перекинулася до одного з Кухенових учнів, а відтак знов повернулася до предметного світу, лексикон у неї лишився той самий, і від нього її маленьке личко набувало такого напруженого виразу, що обабіч рота в неї залягали дві глибокі, трохи аж фанатичні зморшки.

Тут треба визнати, що ідея намалювати музу Улу сестрою-жалібницею виникла не лише в Розкольникова. Після «Мадонни-49» він намалював нас у «Викраденні Європи» — отим биком був я. А відразу після «Викрадення», що стало приводом для деяких суперечок, народилася картина «Блазень зцілює сестру-жалібницю».

Одне слівце, що вихопилося в мене, розпалило в Розкольникова уяву. Похмурий, рудий, замкнутий, він саме споліскував пензля й, пильно придивляючись до Ули, глибокодумно казав щось про злочин і кару, й тоді я порадив йому побачити в мені злочин, а в Улі — кару; до того ж мій злочин, додав я, — очевидний, а кару можна було б убрати сестрою-жалібницею.

А в тому, що згодом та чудова картина дістала іншу назву, яка тільки збиває з пантелику, винен сам Розкольников. Особисто я назвав би її «Спокуса», тому що моя права рука тримається там за клямку, натискає її й відчиняє двері до кімнати, посеред якої стоїть сестра-жалібниця. Розкольников міг би назвати картину й просто «Клямка», бо якби мені довелося сказати про спокусу якось інакше, то я порадив би взяти слово «клямка», адже той зручний відросток на дверях так і проситься, щоб його спокусили, адже я що Божого дня спокушав оту клямку на дверях з молочно-білою шибкою, де жила сестра Доротея, коли знав, що їжачок Цайдлєр десь поїхав, сама сестра — в лікарні, а пані Цайдлєр — у конторі в Манесмана.

Тоді Оскар виходив зі своєї кімнатки з ванною без зливної дірки, ступав коридором цайдлєрівського помешкання, ставав перед дверима сестри-жалібниці й натискав на клямку.

Десь до середини червня — а за ту клямку я пробував братися майже щодня — двері не хотіли подаватись. Я вже майже змирився був з думкою, що відповідальна робота привчила сестру-жалібницю до порядку, і тепер вона навряд чи коли-небудь забуде замкнути двері, тож надію на це краще облишити. Звідси й ота безглузда, суто машинальна реакція, яка спонукала мене поквапно причинити двері, коли одного дня я виявив, що вони не замкнені.

Певна річ, кілька хвилин Оскар стояв, увесь напружившись, у коридорі, і його уява так розгулялася, в ній бурхали такі різні й суперечливі думки, що серцю було ох як тяжко спрямувати їх у якесь одне русло.

Аж коли мені пощастило навернути й свої думки, й самого себе на інші життєві обставини («Марія й отой її залицяльник... — міркував я. — Марія завела собі залицяльника, залицяльник подарував Марії кавника, в суботу Марія зі своїм залицяльником підуть до «Аполлона», Марія звертається до свого залицяльника на «ти» лише після роботи, а в крамниці називає його на «ви», адже крамниця належить йому...»), одне слово, аж коли я перетер кісточки Марії з її залицяльником, мені пощастило дати в своїй бідній голівонці сякий-такий лад, і я відчинив двері з молочно-білою шибкою.

Я вже й доти припускав, що вікна в цій комірчині нема, адже за горішньою, каламутно-прозорою частиною дверей ніколи не вгадувалося жодного промінчика денного світла. Так само, як і в своїй кімнатці, я мацнув рукою праворуч і знайшов вимикача. Для цієї комірчини, надто тісної, щоб її можна було назвати кімнатою, цілком вистачило сорокаватної лампочки. Половина моєї постаті ту ж мить опинилася в дзеркалі, і мені стало якось прикро. Однак Оскар не став уникати свого дзеркального, а тому навряд чи цікавого йому відображення, позаяк речі на туалетному столику перед дзеркалом, таким самим завширшки, як і саме дзеркало, відразу привернули мою увагу й примусили Оскара стати навшпиньки.

На білій емалі умивального тазика виднілися синювато-чорні латки. Полущена була й мармурова стільничка на туалетному столику, в яку тазик входив до свого верхнього краю. Лівий, відбитий ріжок мармурової стільнички лежав перед дзеркалом, демонструючи йому всі свої прожилки. Сліди пересохлого клею на відбитих краях свідчили про те, що ріжок хтось невміло намагався приклеїти. Мої руки каменяра засвербіли. Я згадав про саморобну Корнефову замазку, яка навіть найкрихкіший ланський мармур могла обернути на тривкі фасадні плити, що ними багаті різники обличковували свої крамниці.

Тепер, коли я, попрацювавши стільки з таким звичним для мене вапняком, забув про своє відображення, жахливо спотворене нікудишнім дзеркалом, мені пощастило визначити й запах, який здався Оскарові дивним, щойно він ступив до цієї комірчини.

Пахло оцтом. Згодом, та навіть ще кілька тижнів тому, той різкий запах я пояснював собі так: очевидно, напередодні сестра Доротея мила голову, а коли споліскувала, у воду хлюпнула трохи оцту. Щоправда, пляшки з оцтом на туалетному столику я не побачив. Не видно було оцту і в інших слоїках з наліпками, тож я почав запевняти себе, що сестрі Доротеї нема резону гріти воду на цайдлєрівській кухні, попередньо спитавши дозволу в Цайдлєра, а потім з такими незручностями мити голову в своїй комірчині, — адже у Марийській лікарні можна скористатися сучасною ванною кімнатою. Щоправда, може бути й так, що адміністрація чи старша сестра в лікарні взагалі забороняють персоналу використовувати певне санітарне обладнання для особистих потреб, і сестра Доротея змушена мити голову тут, в оцьому емальованому тазику, та ще й перед кривим дзеркалом. І хоч на туалетному столику пляшки з оцтом і не видно було, на прохолодному мармурі стояло чимало інших пляшечок та слоїків. Побачивши пачку вати й напівпорожню коробку з жіночими гігієнічними прокладками, Оскар тоді розгубився й не зміг дослідити, що було в тих слоїках. Та я й досі вважаю, що там були тільки косметичні засоби — звичайнісінькі креми, мазі тощо.

Гребінця сестра-жалібниця встромила в щітку для волосся. Щоб добути її зі щетини й з усіх боків роздивитись, довелося докласти трохи зусиль. І добре, що я на це зважився, бо тієї самої хвилини Оскар здійснив найбільше своє відкриття: коси в сестри-жалібниці були русяві, а може, попелясті; одначе робити висновки з вичесаних, мертвих волосин треба дуже обережно, тому з певністю можна було стверджувати лише одне: коси сестра Доротея мала світлі.

Підозріло великі жмутики між зубчиками гребінця свідчили про те, що коси в неї дуже сиплються. Причину цієї прикрої хвороби, яка, певна річ, завжди псує жінці настрій, я відразу побачив у сестринському очіпку, проте звинувачувати його не хотілось, адже без нього в пристойній лікарні однаково не обійтися.

Хоч який неприємний був для Оскара оцтовий запах, але те, що в сестри Доротеї випадають коси, не викликало в мене жодного іншого почуття, крім занепокоєння й любови, позначеної шляхетним співчуттям. І мені, чого й слід було сподіватися від мене й тодішнього мого стану, відразу спали на думку безліч засобів для відновлення волосся, які добре себе зарекомендували, і я сказав собі, що при першій же нагоді передам їх сестрі. Думками вже весь на тій зустрічі — Оскар уявляв її під теплим, безвітряним літнім небом, серед колихкого житнього поля, — я пооббирав на гребінці волосини, склав їх у жмутик, перев'язав ними ж таки, здмухнув трохи пилу й лупи і обережно поклав до окремого відділення в гаманці, яке перед цим поквапно спорожнив.

Сховавши гаманця зі здобиччю до куртки, я знов узяв із мармурової стільнички гребінця, якого Оскар лишив там, щоб зручніше було тримати гаманця. Я підніс гребінця до електричної лампочки без абажура й, коли проти світла він став прозорим, оглянув обидва ряди різних завтовшки зубчиків; два з тих, котрі були тонші, виламались, і я не стримався, щоб не провести нігтем лівого вказівного пальця по верхівках грубіших зубчиків. Бавлячись отак, я тішив Оскара виглядом кількох волосин на гребінці, які я не обібрав зумисне, щоб не викликати підозру, і які тепер спалахували в світлі.