Розділ «Трясуни»

Хоч на наступника Христа Оскар не придатний вже через те, що згуртувати навколо себе учнів мені страшенно важко, проте тодішній Ісусів заклик усілякими кружними шляхами досяг моїх вух і таки зробив мене наступником, хай навіть у свого попередника я й не вірив. Та згідно з правилом: хто сумнівається, той вірує, а хто не вірує, той вірує найдовше, я так і не зміг закопати під сумнівами маленьке чудо, явлене особисто мені в церкві Серця Ісусового; ба більше: я навіть спробував підбити Ісуса, щоб він дав свій концерт на барабані ще раз.

Оскар ще багато разів приходив до згаданої цегляної церкви, хоч уже й без Марії. Я знов і знов утікав від матінки Тручинської, яка була прикута до крісла й податися вслід за мною не могла. Чого ж я чекав від Ісуса? Чому я до півночі виснув у лівому нефі, даючи прислужникові замкнути мене? Чому перед лівим вівтарем у Оскара скляніли вуха і дерев'яніли руки й ноги? Адже я, попри вбивче смирення й таке саме вбивче блюзнірство, не чув ні свого барабана, ні Ісусового голосу.

Змилуйся, о Господи! Ніколи в житті не випадало мені чути, щоб я цокотів зубами так, як цокотів ними серед ночі на кам'яних плитах у церкві Серця Ісусового. Який дурень знайшов би торохкало краще, ніж ним був тоді Оскар? Я то імітував фронтову ділянку, суціль заповнену марнотратною кулеметною тріскотнею, то тримав між верхньою й нижньою щелепами ціле правління страхової кампанії вкупі з дівчатами-секретарками й друкарськими машинками. Те цокотіння розліталося навсібіч, і відповіддю на нього було відлуння й оплески. І колони двигтіли від холоду, і на склепіннях виступали сироти, а мій кашель скакав на одній нозі шаховим візерунком кам'яних плит, хресним шляхом — але в зворотний бік, потім із центрального нефа — на хори, шістдесят разів відкашлювався, ціле бахівське товариство, яке не співало, а скорше зійшлося на репетицію кашлю, і коли в мені вже зажевріла надія, що Оскарів кашель перебрався до органних труб і дасть про себе знати аж тоді, як пролунає недільний хорал, кашель раптом почувся в ризниці, а відразу по цьому — з катедри й нарешті стих, покашлюючи, за головним вівтарем, себто позаду отого гімнаста на хресті, хутко викашлявши власну душу. «Звершилося!»— кашляв мій кашель. Але насправді нічого ж не звершилося. Малий Ісус церемонно й зухвало тримав мої палички, тримав на своєму рожевому гіпсі мою бляшанку, тримав — і не барабанив, не підтверджував мені, що я — його наступник. А Оскарові хотілося мати таке підтвердження навіть у письмовому вигляді — письмовий наказ бути наступником Хреста.

Відтоді в мене виробилася звичка — не знаю вже, добра чи погана: коли я оглядаю церкву — будь-яку, нехай і дуже знаменитий собор, то відразу, щойно ступлю на кам'яні плити, навіть коли почуваюсь як-найкраще, в мене починається тривалий кашель, що, залежно від того, в якому стилі зведено церкву, яка вона заввишки й завширшки, лунає по-готичному, по-романському чи й по-бароковому й навіть через багато років допомагає мені відтворити на Оскаровому барабані Оскарів кашель, що нападав на мене в ульмському чи в шпайєрському катедральних соборах. Але тоді, в середині серпня, коли я підпав під могильно-холодний вплив католицизму, мріяти про туризм та відвідання храмів у далеких країнах можна було лише тоді, коли ти, вдягнувши військову форму, брав участь у запланованих відступах і, можливо, навіть записував у своєму похідному щоденничку: «Сьогодні залишили Орв'єто. Дивовижний церковний фасад. Після війни приїхати з Монікою й оглянути ближче».

Учащати до церкви мені було не важко, адже вдома мене нічого не тримало. Щоправда, вдома була Марія. Але Марія мала свого Мацерата. Щоправда, вдома був мій син Курт. Але той шибеник з дня на день робився чимдалі нестерпнішим — сипав мені межи очі піском, дряпав мене так, що аж ламав собі нігті об мою батьківську плоть. А кулаки перед моїм носом синочок стискав так, що на пальцях аж біліли кісточки, і досить було мені побачити двійко тих забіякуватих близнят, як з носа в мене відразу чвиркала кров.

Ви не повірите, але Мацерат за мене заступався — незграбно, однак досить щиро. Оскар із подивом терпів, коли цей досі байдужий йому чоловік брав його собі на коліна, притискав, розглядав і одного разу навіть поцілував, а тоді пустив сльозу й сказав, звертаючись радше до себе, ніж до Марії:

— Ні, не буде по-їхньому. Не гоже ж рідного сина... Та нехай він хоч десять разів, і нехай усі лікарі кажуть те саме... То вони просто так пишуть. Либонь, своїх дітей не мають.

Марія, що саме сиділа за столом і, як і щовечора, наліплювала харчові талони на старі газети, звела очі.

— Та вгамуйся, Аїльфреде. Ти балакаєш так, буцімто мені це байдуже. Та коли вже вони кажуть, що тепер усі так роблять, то вже й не знаю, як воно ліпше.

Мацерат тицьнув вказівним пальцем на піаніно, яке, відколи померла моя бідолашна матуся, про музику й думати вже забуло.

— Аґнес цього й сама повік не зробила б, і комусь не дала б зробити!

Марія подивилася на піаніно, звела плечі й опустила їх аж тоді, як промовила:

— Воно й не дивно, Аґнес-бо — мати й завше сподівалася, либонь, що, може ж, він колись та оклигає. Але ж ти сам бачиш: краще йому не стає, його звідусіль виштурхають та виганяють, і жити він, як усі, не годен, і померти теж.

Чи не наснажував Мацерата портрет Бетговена, який і досі висів над піаніно й похмуро видивлявся на похмурого Гітлера?

— Ні! — крикнув Мацерат. — Ніколи!

І гупнув кулаком по столу, просто по ще вологих, липких газетних аркушах, а тоді звелів Марії подати листа від директора закладу. Він прочитав того листа один раз, потім другий, потім ще і ще, а відтак порвав і розкидав клаптики серед талонів на хліб, на жири, на інші харчі, талони для транзитників, для тих, хто працює на тяжких роботах і для тих, хто працює на особливо тяжких роботах, а також серед талонів для майбутніх матерів і матерів-годувальниць. І хоч Оскар завдяки Мацератові й не попав до рук тих лікарів, але відтоді він уяляв собі, та й уявляє донині, щойно на очі йому трапиться Марія, на диво чудову клініку серед високогірного роздолля, а в тій клініці — світла, по-сучасному привітна операційна зала, бачить, як перед її оббитими дверима Марія, несміливо, однак довірливо всміхаючись, передає мене першокласним лікарям, що так само, викликаючи довіру, всміхаються й під своїми стерильними білими фартухами тримають першокласні шприци, які викликають довіру й дуже швидко дають результат. Отже, мене покинув увесь світ, і лише тінь моєї бідолашної матусі, тінь, що падала Мацератові на пальці й сковувала їх щоразу, коли він уже ладен був підписати листа від міністерства охорони здоров'я, багато разів ставала на заваді тому, щоб я, всіма покинутий, покинув цей світ.

Оскар не хотів бути невдячним. Я мав іще барабана. А ще я мав голос, який навряд чи може запропонувати щось новеньке вам, хто знає про всі мої звитяги над склом, і який тим із вас, хто любить розмаїття, либонь, уже й набрид. Але для мене Оскарів голос на додачу до барабана був вічно живим підтвердженням мого існування. Бо поки я трощив своїм співом скло, я існував, поки мій спрямований подих позбавляв подиху скла, в мені ще жевріло життя.

Оскар співав тоді багато. Співав до відчаю багато. Щоразу, виходячи пізньої ночи з церкви Серця Ісусового, я щось та трощив своїм голосом. Я йшов додому й нічого такого навіть не шукав, а просто вибирав якесь погано затемнене віконце десь у мансарді чи якийсь вуличний ліхтар, що був зафарбований синьою фарбою й блимав собі відповідно до правил протиповітряної оборони. І щоразу, повертаючись із церкви додому, я вибирав інший шлях. Якось Оскар рушив до Марієнштрасе через Антон-Мьолєр-веґ. Іншим разом він попростував по Упгаґенвеґ, навколо гімназії Конрада, змусив деренчати її засклений портал і через райхсколонію вийшов на Макс-Гальбе-плац. Коли одного з останніх днів у серпні я дістався до церкви надто пізно й побачив, що портал уже замкнено, то вирішив зробити на зворотному шляху більший гак, щоб дати вилитися своєму розчаруванню. Я подався вздовж Бангофштрасе, вколошкуючи дорогою кожен третій вуличний ліхтар, за Кінопалацом повернув праворуч в Адольф-Гітлер-штрасе, ряди вікон у піхотних казармах по ліву руч лишив цілими, однак зігнав злість на майже порожньому трамваї, що їхав назустріч з Оліви, — «посклив» усі його підсліпуваті, затемнені шибки з лівого боку.

Проте своєму успіху Оскар аж такого значення не надав, він просто змусив трамвай заскреготати й зупинитися, змусив пасажирів повиходити, вилаятись і посідати знов, а сам тим часом уже шукав для своєї люті щось на десерт — якусь лакоминку в ті такі бідні на лакоминки часи — й зупинився в своїх шнурованих черевиках аж тоді, коли дістався до околиці ланґфурського передмістя і біля столярні Берендта в місячному сяйві побачив перед великим барачним селищем аеродрому головну будівлю шоколадної фабрики «Балтик».