Розділ «Тридцять»

О, треба ж розповісти ще й про те, як я втікав. Утікав я для того, щоб Вітлярові свідчення набули ще більшої ваги. «Але що то за втеча, коли нема певної мети? — подумав я. — Куди ж ти хочеш утікати, Оскаре?» — запитував я себе. Політична обстановка й так звана «залізна завіса» не давали мені змоги гайнути на схід. Отож про чотири спідниці моєї бабці Ани Коляйчек як про мету втечі довелося забути — забути про оті чотири спідниці, які й понині ще, обіцяючи пристановище й захисток, напинаються десь на кашубських картоплищах, хоч насправді мені — коли вже втікати — лише втеча до них і видавалася найнадійнішою.

А між іншим: сьогодні мені сповнилося тридцять років. А в тридцять про втечу маєш міркувати вже як чоловік, а не як хлопчисько. Марія принесла мені пирога з тридцятьма свічками й сказала:

— Ось тобі, Оскаре, вже й тридцять. Пора вже помалу братися за розум!

Клеп, мій товариш Клеп, подарував мені, як завжди, кілька платівок із джазовою музикою і зіпсував п'ять сірників, поки запалив тридцять свічок на святковому пирозі.

— У тридцять життя лише починається! — сказав Клеп; самому йому — двадцять дев'ять.

А ось Вітляр, мій товариш Готфрід, який моєму серцю найрідніший, приніс мені ласощі; він перехилився через ґратки на моєму ліжку й прогугнявив:

— Коли Ісусові сповнилося тридцять, він зібрався в дорогу й покликав своїх учнів.

Вітляр завжди любив збивати мене з пантелику. Мовляв, я маю встати з ліжка й зібрати учнів, і все лише через те, що мені стукнуло тридцять. Потім прийшов, розмахуючи якимсь папірцем, мій адвокат, трубним голосом привітав мене, оздобив спинку мого ліжка своїм нейлоновим капелюхом і повідомив мені, а також усім гостям:

— Це — те, що я називаю щасливим збігом обставин. Сьогодні мій клієнт святкує своє тридцятиріччя, і саме на його тридцятиріччя мені надходить повідомлення про те, що процес із підмізинним пальцем вирішено відновити. Знайдено ще один слід — оту сестру Беату, ви ж бо знаєте...

Те, чого я багато років так побоювався, побоювався від того дня, як пустився втікати, дало про себе знати сьогодні, на моє тридцятиріччя: вони знов розкрутять цей процес, знайдуть справжнього винуватця, мене виправдають, випустять із цього лікувально-опікунського інтернату, заберуть у мене любе моє ліжечко, виставлять Оскара на холодну, обвіяну всіма вітрами вулицю й примусять його, тридцятирічного, покликати учнів і зібрати їх навколо себе й свого барабана.

Отже, то вона, сестра Беата, вбила з чорних ревнощів мою сестру Доротею.

Сподіваюся, ви ще пригадуєте? Був такий собі доктор Вернер, що, як це дуже часто трапляється в кіно і в житті, стояв між двома сестрами-жалібницями. Прикра історія. Беата кохала Вернера. Але Вернер кохав Доротею. А ось Доротея взагалі нікого не кохала або, можливо, потай кохала малого Оскара. Потім Вернер захворів. І доглядала його Доротея, бо він лежав у її відділенні. А Беата не могла цього ні бачити, ні стерпіти. Тому вона вмовила сестру Доротею прогулятися з нею і в житі неподалік від Ґересгайма вбила її чи, краще сказати, усунула зі свого шляху. Тепер уже ніхто не заважав Беаті доглядати доктора Вернера. Але доглядала вона його, певно, так, що він не тільки не видужав, а навіть навпаки. Ця доглядальниця, стративши від кохання розум, міркувала собі, мабуть, так: поки Вернер хворий, він мій. Може, вона давала йому надто багато ліків? Чи не ті ліки? Так чи так, а доктор Вернер помер через надто великі дози або через не ті ліки, але на суді Беата не зізналася ні в тому, що давала не ті ліки, ні в тому, що давала завеликі дози, ні в тому, що покликала сестру Доротею в житнє поле на прогулянку, яка стала в її житті останньою. А Оскара, який також ні в чому не зізнався, але зберігав у слоїку речовий доказ — отого пальчика, звинуватили в тому, що сталося в житньому полі, проте визнали мене недієздатним і віддали під нагляд до спеціального лікувально-опікунського інтернату. Однак іще доти, як Оскара засудили й запроторили до цього закладу, він зробив спробу втекти, бо в такий спосіб я хотів надати більшої ваги тим свідченням, що їх подав мій товариш Готфрід.

Коли я вдався до втечі, мені було двадцять вісім років. Ще кілька годин тому на моєму святковому пирозі горіло, мляво скапуючи, тридцять свічок. Того разу, коли я втікав, стояв також вересень. Я народився під знаком Діви. Але тут я хочу розповісти не про те, як я народився під електричними лампочками, а про те, як я втікав.

Позаяк дороги на схід, до бабці, мені, як я вже казав, не було, то довелося — так нині роблять усі — втікати на захід. Якщо через велику політику ти, Оскаре, не можеш потрапити до рідної бабці, то втікай до рідного діда, що мешкає в Буфало, у Сполучених Штатах Америки. Біжи до Америки, побачимо, чи далеко ти забіжиш!

Ідея щодо американського діда Коляйчека спала мені на думку ще тоді, як я лежав на луці за Ґересгаймом і мене облизувала корова, а я не розплющував очей. Була десь година сьома ранку, і я сказав собі: «О восьмій відчиняються крамниці». Я засміявся й побіг звідти геть, а барабана покинув біля корови. Я розмірковував так: «Учора Ґотфрід стомився, заяву він зробить сьогодні аж о восьмій чи й о пів на дев'яту, тож скористайся з цієї невеличкої переваги». Десять хвилин пішло на те, щоб у заспаному передмісті Ґересгайма викликати телефоном таксі. Воно привезло мене на Головний вокзал. Дорогою я заходився лічити свої гроші, але часто збивався, бо раз у раз вибухав по-вранішньому безтурботним і свіжим сміхом. Потім я погортав свій дорожній паспорт, виявив там — заслуга концертної агенції «Захід» — відкриту візу до Франції, відкриту візу до Сполучених Штатів (доктор Дьош уже давно виношував мрію ощасливити ці країни концертним турне барабанщика Оскара).

«Voila! — сказав я сам собі. — Тоді тікаймо до Парижа, це неважко зробити й гарно звучить, таке вписалося б навіть у фільм за участю Габена, який, попахкуючи люлькою, добродушно тебе вистежує. Але хто ж гратиме мене? Чаплін? Пікассо?.. Сміючись, збуджений через думки про втечу, я все ще ляскав себе по колінах у трохи зім'ятих штанях, коли таксист зажадав сім марок. Я заплатив і поснідав у привокзальному ресторані. Тримаючи поряд з яйцем у мішечку залізничний розклад, я вибрав потрібного мені потяга, після сніданку ще встиг обміняти валюту, купив також валізку з добротної шкіри, потім, остерігаючись повертатися на Юліхерштрасе, наповнив її хоч і дорогими, але незручними сорочками, поклав іще блідо-зелену піжаму, зубну щітку, зубну пасту й інші дрібнички, придбав, позаяк заощаджувати гроші не було рації, квиток першого класу й невдовзі потому непогано відчув себе в м'якому кріслі біля вікна. Я втікав, але потреби бігти не мав. Подушки в кріслі також сприяли моїм роздумам. Скоро лиш потяг рушив і втеча почалася, як Оскар заходився придумувати собі щось таке, чого треба було боятися, бо ж не безпричинно я казав собі: «Втікати — втікай, але боятися не забувай!» Однак що тебе може злякати, Оскаре, й від чого варто втікати, коли навіть думка про поліцію не викликає в тебе нічого, крім по-вранішньому безтурботного сміху?

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і хоча й моя втеча, й процес уже в минулому, той страх, якого я наганяв собі, коли втікав, не розвіявся.

Що було його причиною — поштовхи на стиках рейок, пісенька вагонних коліс? Монотонно проступали її слова й остаточно пригадалися аж перед самим Аахеном — пригадалися й міцно засіли в пам'яті того, хто потопав у м'якому кріслі вагона першого класу, й лишилися там і після Аахена — кордон ми перетинали десь о пів на одинадцяту, — й робилися чимдалі виразнішими та страшнішими, тож я був навіть радий, коли митники трохи відвернули мою увагу: горб у мене зацікавив їх дужче, ніж моє ім'я й мій паспорт. І я казав собі: «Ох уже цей Вітляр, ох уже сонько! Скоро вже одинадцята, а він ще навіть не стоїть зі слоїком під пахвою в поліції, тоді як я задля нього вже від самого рання втікаю, намагаюся нагнати собі страху, щоб моєю втечею щось рухало». А як страшно було мені в Бельгії, коли вагонні колеса наспівували: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так! Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!..»

Сьогодні мені виповнилося тридцять, і позаяк процес відновлюють і мене мають виправдати, я знов муситиму стати на ноги й у трамваях, у потягах чути оте: «Чи прийшла Кухарка чорна? Так-так-так!»