Розділ «Наступник Христа»

Отже, я повертаюся додому! О двадцятій годині чотири хвилини потяг із фронтовиками, що їхали у відпустку, підійшов до Головного вокзалу в Данцигу. Фелікс і Кіті доправили мене аж на Макс-Гальбе-плац, попрощалися (Кіті навіть пустила сльозу) й вирушили до свого управління на Гохштріс, а Оскар за кілька хвилин до двадцять першої години вже простував з речами вздовж Лабесвеґ.

Повернення додому... Досить поширена й безглузда традиція нині обертає на такого собі Одіссея кожного безвусого юнака, який підробив дрібного векселя, через це подався в чужоземний леґіон, а за кілька років, трохи вбившись у колодочки, повернувся додому й розповідає всілякі небилиці. Або хто-небудь, упіймавши ґаву, сідає не в той потяг, замість Обергаузена вирушає до Франкфурта, дорогою зазнає сяких-таких пригод — чом би й ні! — а тоді, щойно приїхавши, просто сипле такими іменами, як Цірцея, Пенелопа й Телемах.

З Оскара не вийшов Одіссей уже хоч би через те, що він, повернувшись додому, застав усе так, як було. Біля його коханої Марії — бувши Одіссеєм, він називав би її Пенелопою — не увивалися похітливі залицяльники, у неї був той самий Мацерат, і вона вибрала його ще задовго до того, як Оскар гайнув з дому. До того ж читачам освіченим, сподіваюся, й на думку не спаде в бідолашній моїй Розвіті — тільки через її сомнамбулічні захоплення — побачити Цірцею, що крутить чоловікам голову. І, нарешті, щодо мого сина Курта, то він задля свого батька не поворухнув би й пальцем, отож Телемах із нього теж нікудишній, хоч Оскара не впізнав і він.

Та коли вже порівнювати — я ж бо розумію: той, хто повертається додому, просто мусить миритися з порівняннями, — то нехай я буду для вас біблійним заблуканим сином, бо Мацерат відчинив двері й зустрів мене як батько, а не як гаданий батько. Атож, йому пощастило так зрадіти Оскарові — він навіть мовчки, але по-справжньому сплакнув, — що від того дня я називаю себе не лише і тільки Оскаром Бронським, а й Оскаром Мацератом.

Марія зустріла мене стриманіше, хоча й не можна сказати, що непривітно. Вона саме сиділа за столом і наліплювала харчові талони для господарського управління, а на курильному столику поряд уже наготувала кілька ще не розгорнених подарунків для Куртика. Марія була жінка бідова й насамперед подумала про мій стан здоров'я, отож одразу роздягла мене, викупала, як колись, не помічаючи, що я по самі вуха зашарівся, а коли я вже був у піжамці, посадила за стіл, де Мацерат тим часом поставив яєчню зі смаженою картоплею. Усе це я запивав молоком, а поки їв і пив, вони почали мене розпитувати:

— Де це ти пропадав? Ми тебе шукали, де тілько могли, і поліція шукала, як скажена, і в суді довелося присягати, що ми тебе не вколошкали. А ти взяв та й наче з-під землі уродився! Але клопоту ми через тебе натерпілися ого скілько, та й ще, либонь, натерпимося, бо ж тепера знов маємо про тебе заявити. Може ж, вони таки не схочуть запроторити тебе до того закладу, хоча ти на це й заслуговуєш! Дременув, бач, із дому — й хоч би тобі слово сказав!

Марія виявилась, як завжди, далекоглядною. До клопоту таки дійшло. З'явився чиновник із міністерства охорони здоров'я й спробував довірчо побалакати з Мацератом, але той на все горло — так, щоб усі чули, — як закричить:

— Про таке годі й думати, я мусив пообіцяти це дружині, коли вона лежала на смертнім одрі. Я — батько, а не санітарна поліція!

Одне слово, до закладу мене не здали. Але від того самісінького дня що два тижні до нас почали надходити офіційні листи, і Мацерат мав за них розписуватись. Щоправда, робити це він відмовлявся, однак на обличчі в нього щоразу залягали заклопотані зморшки.

Оскар вирішив утрутитись, він мав стерти з Мацератового обличчя оті заклопотані зморшки, адже того вечора, коли я повернувся додому, він просто-таки сяяв, і сумнівався менше, ніж Марія, й розпитував менше, — його цілком вдовольняло те, що я щасливо повернувся додому, одне слово, він поводивсь, як справжній батько, а коли у трохи спантеличеної матінки Тручинської мене вкладали в ліжко, сказав:

— Ох і радітиме ж Куртик, що в нього знову з'явився братик. До того ж завтра ми справляємо малому день народження. Уже гри роки!

На столику з подарунками мій син Курт знайшов, окрім пирога з трьома свічками, бордового светрика, якого зв'язала Ґретхен Шефлєр і на якого він навіть не глянув. Лежав там іще огидний жовтий м'яч — Курт одразу сів на нього верхи, трохи проскакав, а тоді взяв і прохромив його кухонним ножем. Потім він висмоктав із гумової рани оту бридку нудно-солодку рідину, що осідає в усіх надутих м'ячах. Щойно в м'яча з’явилася неодмінна в таких випадках западина, яку вже годі вивести, Куртик заходився обривати з вітрильника все, що на ньому було, роблячи з нього купку уламків. Ціленькі, хоч і небезпечно близько в нього під рукою, лишалися тільки дзиґа та батіжок.

Оскар, який уже стільки передумав про день народження сина, який крізь такі люті життєві потрясіння поспішав на схід, щоб не пропустити третій день народження свого спадкоємця, стояв тепер збоку, спостерігаючи ці руйнації, чудувався завзяттю хлопчика, порівнював свій зріст із синовим, і я, трохи замислившись, зізнався собі: «Поки ти був у мандрах, Куртик тебе переріс. Ті дев'яносто чотири сантиметри, які тобі пощастило зберегти протягом майже сімнадцятьох років, що минули після твого третього дня народження, цей малюк перевершив на два-три сантиметри. Отже, пора зробити Курта барабанщиком і цьому його передчасному зростанню рішуче сказати: «Годі!»

З артистичного багажу, який я разом зі своїм великим просвітницьким томом сховав за стосом черепиці на горищі, я дістав нову-новісіньку, лискучу бляшанку, щоб подарувати моєму синові — коли вже до цього не додумався ніхто з дорослих — той самий шанс, який моя бідолашна матуся, виконуючи власну обіцянку, подарувала мені на мій третій день народження.

Я мав усі підстави гадати, що Мацерат, який колись планував поставити в свою крамницю мене, тепер, коли я не виправдав його сподівань, майбутнього бакалійника вбачає в Куртику. І коли тепер я кажу: «До цього допустити не можна!», то прошу вас: не вважайте Оскара запеклим ворогом роздрібної торгівлі. Я так самісінько вчинив би навіть у тому разі, якби мені чи моєму синові пообіцяли фабричний концерн або спадкоємне королівство з колоніями на додачу. Оскар не бажав нічого приймати з других рук, тож я й прагнув підштовхнути сина на такий самий крок, зробити з нього — ось де був мій прорахунок! — вічно трирічного барабанщика, так ніби прийняти в спадщину бляшаного барабана для молодого, сповненого надій юнака не так само огидно, як прийняти в спадщину бакалійну крамницю.

Так Оскар міркує тепер. Але тоді він мав лише одне-однісіньке бажання: поруч із барабанщиком-батьком поставити барабанщика-сина, споглядати дорослих знизу вгору, бити у барабани в чотири руки, заснувати династію барабанщиків, здатну розмножуватись; бо справа мого життя, втілена в блясі й покрита білим і червоним лаком, мала переходити від покоління до покоління.

Ох, яке ж на нас чекало життя! Ми б могли один біля одного, хоч і в різних кімнатах, могли пліч-о-пліч, хоч він — на Лабесвеґ, а я — на Луїзенштрасе, він — у підвалі, я — на горищі, Куртик — на кухні, Оскар — у вбиральні, батько й син могли б то там, то там у парі бити в бляху, при нагоді могли б пірнути під спідниці моїй бабці, а його прабабці Ані Коляйчек, могли б там мешкати, барабанити і вдихати запах трохи згірклого масла. Сидячи навпочіпки перед її брамою, я сказав би Куртикові: «Ти лишень зазирни туди, синку мій. То звідти ми вийшли, і якщо ти будеш слухняним хлопчиком, нам дозволять на годинку чи й надовше туди повернутись і навідати товариство, яке там зібралося».

І Куртик під спідницями нахилився б, зважився б глянути одним оком і чемно так попросив би мене, свого батька, пояснити, що й до чого.

«Та красуня, — прошепотів би Оскар, — причаїлася там, усередині, вона бавиться своїми гарненькими ручками, в неї таке чарівне овальне личко, що аж плакати хочеться. То — бідолашна моя матуся, а твоя добра бабця, вона померла через одну страву — через суп із вуграми — чи через своє надто солодке серце».