Розділ «Фотоальбом»

Зберігаю я один скарб. Я зберігав його, то ховаючи, то дістаючи знов, усі ці тяжкі роки, що складалися з самих календарних дат; ідучи в товарному вагоні, я притискав його, мовби коштовність, до грудей, а коли засинав, Оскар спав на своєму скарбі — на фотоальбомі.

Що б я робив без цього сімейного склепу, що відкритий цілому світу й розставляє все на свої місця? У ньому сто двадцять сторінок. І на кожній наліплено по чотири, по шість, а подекуди лише по дві фотокартки — одна побіля одної й одна під одною, прямокутні, дбайливо розподілені, тут розташовані симетрично, там — без жодної симетрії. Альбом оправлений шкірою, і що старішим він стає, то дужче нею пахне. Був час, коли альбому завдавали шкоди вітер і негода. Фотокартки відставали, і їхній безпорадний вигляд змушував мене шукати затишку й нагоди, щоб клеєм забезпечити ледве не занапащеному знімку його родове місце.

Чи є який-небудь роман, чи є бодай щось у цьому світі, що могло б позмагатися з епічним розмахом фотоальбому? Боже милостивий, ти, мов старанний фотоаматор, щонеділі клацаєш нас ізгори, тобто в страшенно зменшеному вигляді й виставляючи більш чи менш вдале освітлення, а потім вклеюєш наші знімки до свого альбому, поможи ж мені впевнено пройти крізь цей мій альбом, і не дозволяй ніде непристойно довго, хоч і з насолодою, затримуватись, і не давай поживи для Оскарового потягу до всього заплутаного, мені ж бо так кортить, щоб поряд із знімками поставали оригінали.

Принагідно зауважу: тут можна побачити найрізноманітніші мундири, тут змінюються моди й зачіски, матуся стає повнішою, Ян — хирлявішим, тут трапляються люди, яких я зовсім не знаю, тут можна тільки гадати, хто робив той чи той знімок, тут, зрештою, все йде на спад, а фотографія художня, якою вона була на зламі сторіч, деградує до сучасної фотографії широкого вжитку. Візьмімо хоч би отой пам'ятник дідові Коляйчеку й оцей паспортний знімок мого товариша Клепа. Навіть якщо просто покласти поряд тонований сепією дідів портрет і клепівське глянсове фото до паспорта, на яке так і проситься печатка, то знов і знов стає очевидно, до чого нас довів прогрес у галузі фотографії. Зокрема оте чортибатьказна-що з терміновим фотографуванням. При цьому самому собі я мав би дорікати більше, ніж дорікаю Клепові, адже це мені, власникові альбому, належало б дбати про його рівень. Якщо одного дня перед нами розверзнеться пекло, то одна з найвишуканіших мук буде така: голу людину замикатимуть в одній кімнаті з усіма її знімками в рамках. Хутенько додаймо трохи пафосу: о ти, той, хто серед моментальних, термінових і паспортних знімків! О ти, той, хто сидить у світлі лампи-спалаху, ти, хто стоїть рівно перед похилою Пізанською вежею, ти, хто в кабінці фотоательє, кому треба повернути до світла праве вухо, щоб не зіпсувати знімка до паспорта! А тепер геть пафос: може, й це пекло виявиться стерпним, адже найгірші знімки н$злює лише уява, їх ніколи не роблять, а якщо й роблять, то плівку не проявляють.

Клеп і я попервах на Юліхерштрасе — це там ми, наминаючи спагеті, потоваришували — не лише фотографувались, а й замовляли проявляти плівку й робили знімки. Я тоді саме виношував плани податися в мандри. Тобто на душі в мене було так тоскно, що хотілося кудись гайнути, але спершу я мав одержати паспорта. Та позаяк на повноцінну подорож із заїздом до Рима, Неаполя чи хоч би до Парижа грошей не вистачало, то цей брак готівки мене навіть тішив, бо нема нічого сумнішого, ніж вирушати з дому в такому пригніченому настрої. Однак і Клеп, і я мали досить грошей на кіно, і в ті часи ми ходили до кінотеатрів, де, беручи до уваги Клепові уподобання, дивилися вестерни, а відповідно до моїх потреб — фільми, в яких Марія Шель проливала сльози в ролі сестри-жалібниці, а Борше в ролі головного лікаря відразу після страшенно складнющої операції грав при відчинених балконних дверях сонати Бетговена й демонстрував своє почуття відповідальности. Нам було дуже шкода, що сеанси тривали тільки дві години, бо декотрі програми можна було б подивитися й по двічі. Нерідко після завершення фільму ми підводилися з місць, маючи намір узяти квитки на нього ще раз. Та коли ми виходили з зали й бачили перед касою чергу на денний сеанс — часом довшу, часом коротшу, — то робилися вже не такі сміливі. Щоб зважитися й стати у хвіст тої черги, нам було надто соромно — не лише перед касиркою, а й перед зовсім чужими типами, що просто-таки безсоромно витріщалися на наші фізіономії.

Отож майже після кожного сеансу ми йшли до фотосалону неподалік від майдану Графа Адольфа фотографуватися на паспорт. Там нас уже знали й, коли ми входили, посміхались, а проте люб'язно запрошували сідати; ми були клієнти, а отже, заслуговували на повагу. Щойно кабінка звільнялася, дівчина, про яку я тільки й пам'ятаю, що вона була мила, запихала нас туди одного по одному; спершу вона обсмикувала й кілька разів поправляла, всаджуючи як слід, мене, потім Клепа й наказувала не кліпати доти, доки світлові спалахи і зв'язаний з ними дзвінок повідомляли, що плівка шість разів поспіль зафіксувала наші зображення.

Сфотографувавши мене й Клепа, дівчина садила обох — кутики ротів у нас були все ще застиглі — у зручні плетені крісла й мило — щоразу мило, вона й одягнена була дуже мило — просила п'ять хвилин потерпіти. Ми чекали залюбки. Зрештою, було на що й чекати: на наші паспортні знімки, побачити які нам просто не терпілося. Не минало й сімох хвилин, як дівчина — така сама мила, а більше про неї важко щось сказати — подавала нам два конверти, й ми розплачувались.

Отой тріумф у ледь витрішкуватих Клепових очах... Як тільки ми одержували конверти, у нас з'являвся й привід зайти до сусідньої забігайлівки, бо кому ж охота розглядати власні паспортні знімки просто на запилюженій вулиці, серед отого гармидеру, стоячи стовпом у потоці перехожих. І там само, як ми лишалися вірні нашому фотосалону, ми завертали щорозу до тієї самої забігайлівки на Фрідріхштрасе. Замовивши пиво, кров'янку з цибулею та чорний хліб, ми, поки виконували наше замовлення, розкладали ще трохи вологі знімки на всьому круглому дерев'яному столику, й за пивом та кров'янкою — а їх приносили без затримки — кожен заходжувався вивчати напружені риси власного обличчя.

Крім того, ми завше приносили з собою знімки, зроблені з нагоди попереднього походу в кіно, тож мали змогу порівняти їх із свіжими; а там, де трапляється нагода щось порівняти, маєш право замовити і другий, і третій, і четвертий кухоль пива — щоб було веселіше або, як кажуть на Райні, для настрою.

І все ж таки було б хибно стверджувати, нібито за допомогою паспортного знімка засмучена людина може обернути свій смуток, на щось безпредметне, бо справжній смуток уже сам собою безпредметний, принаймні мій, та й Клепів також, н£ можна було пояснити нічим, і саме своєю майже розкуто-веселою безпредметністю він засвідчував власну силу, якої не могло похитнути ніщо. І коли й була змога якось поладнати з нашим смутком, то тілько за допомогою фотокарточок, позаяк на тих серійно виготовлених моментальних знімках ми бачили себе хоч і не вельми виразно, зате — і це було важливіше — пасивними й нейтралізованими. Ми могли поводитися з собою як завгодно і при цьому пити пиво, люто накидатися на кров'янку, підігрівати настрій і жирувати. Ми свої знімки перегинали, згортали й розрізали ножицями, що їх саме для цього завжди приносили з собою. Ми складали портрети давніші й нові, робили себе одноокими, триокими, замість вух приставляли собі носи, розмовляли або мовчали правим вухом і замінювали підборіддя лобом. Такі монтажі кожен робив не лише з власним зображенням; Клеп позичав окремі деталі в мене, я брав щось характерне в нього. У нас виходили нові і, як ми сподівалися, щасливіші створіння. Час від часу ми кому-небуть дарували свої знімки.

Ми (я кажу тут лише про себе й Клепа, а змонтовані фізіономії в цю справу не вплутую) взяли собі за звичку щоразу, коли приходили до тієї пивнички — а вона бачила нас не рідше, ніж один раз на тиждень, — дарувати кельнерові, якого ми називали Руді, фотокартку. І той тип, Руді, який нібито сподобився дванадцятерох власних дітей, а ще вісьмох опікав, умів зглянутися над нами й, маючи вже добрий десяток знімків у профіль і ще більше — анфас, щоразу, коли ми після довгих обговорень і скрупульозних відборів передавали йому знімок, робив на обличчі співчутливу міну й дякував.

Кельнерці за шинквасом і отій рудій, як лисиця, дівці з лотком сиґарет на шиї Оскар жодної фотокартки не подарував: жінкам не можна дарувати фотокарток, бо вони можуть тільки наробити з ними зла. А ось Клеп — загалом він повертавсь, як ведмідь за горобцями, одначе йому, було, і їсти не давай, аби лиш перед жінками похизуватись, і такий уже товариський з ними, що аж голову втрачає, — той одного дня, нічого мені не сказавши, мабуть, таки подарував тій сигаретниці свою фотокартку, бо потім заручився з тим жовторотим нахабеням, а згодом і одружився, щоб забрати фотокартку назад.

Та це я вже забіг наперед і присвятив надто багато слів останнім сторінкам фотоальбому. Ті безглузді моментальні знімки на таке не заслуговують, а якщо й заслуговують, то лише для порівняння — щоб дати вам зрозуміти, яким великим і недосяжним, ба навіть високохудожнім ще й нині постає в мене перед очима портрет мого діда Коляйчека на першій сторінці альбому.

Низенький і товстенький, стоїть він біля столика на точених ніжках. На жаль, сфотографувався він не як палій, а як член добровільної пожежної дружини Бранка. Тобто без отих густих вусів. Проте добре підігнана пожежна форма з медаллю за порятунок і пожежним шоломом, завдяки якому столик обертається на вівтар, майже замінюють густі палієві вуса. Якого ж поважного вигляду він уміє прибрати — так наче вже знає про всі біди й страждання нового сторіччя! Той іще гордий, попри весь його трагізм, погляд був за часів другої імперії, схоже, досить звичний і популярний, адже ми бачимо його і в Ґреґора Коляйчека, отого п'яниці з порохівні, який на знімку має, однак, доволі тверезий вигляд. Ще більшу містику — адже знімок зроблено в Ченстоховій — навіює постать Вінцента Бронського з освяченою свічкою в руці. Фото молоденького й худенького Яна Бронського — це свідчення свідомо-меланхолійного змужніння, свідчення, що його досягнуто засобами фотографії раннього періоду в її розвитку.

Тодішнім жінкам такий погляд, незважаючи на відповідну позу, вдавався рідше. Навіть моя бабця Ана, яка все ж таки була, бачить Бог, жінка ще та, на знімках, зроблених перед Першою світовою війною, пишається з дурненькою, неприродною усмішкою на вустах, і, дивлячись на неї, навіть не здогадаєшся, який притулок можна знайти під чотирма її широченними, накинутими одна поверх одної, такими мовчазними спідницями.

Усміхалися вони перед фотографом, що, пританцьовуючи під своєю чорною хусткою, клацав затвором, ще й у воєнні роки. На цупкому картонному аркуші завбільшки як дві поштові листівки я маю відразу двадцятьох трьох сестер-жалібниць зільбергамерського шпиталю, серед них — і моя матуся, помічниця сестри-жалібниці, і всі вони збилися довкола капітана медичної служби, постать якого обіцяє опору й підтримку. Трохи невимушеніше тримаються шпитальні дами в професійно поставленій сцені якогось костюмованого балу, де беруть участь і воїни, що вже майже одужали. Матуся зухвало примружила око й випнула губки так, наче зібралася когось поцілувати, і це, попри її янгольські крильця та коси зі срібного дощику, ніби промовляє: янголи теж мають стать. Мацерат, що стоїть перед нею навколішках, вибрав костюм, який залюбки носив би щодня: в білому кухарському фартусі й накрохмаленому ковпаку він розмахує ополоником. Зате в мундирі й при Залізному Хресті другого класу він, як і Коляйчеки та обидва Бронські, дивиться, навпаки, усвідомлено-трагічно просто перед себе й у цьому на всіх знімках перевершує жінок.

Після війни обличчя в людей стали інакші. У чоловіків такий вигляд, наче їх посписували з судна на берег, і тепер уже жінки краще вміють уписатися в кадр, це в них є підстави мати поважний вигляд, це вони, навіть коли всміхаються, не хочуть приховувати замальований біль, що його довелося пізнати. Вона була їм до лиця, ота журба жінок двадцятих років. Хіба ж вони, ті, що на знімках сидять, стоять чи напівлежать із приліпленими до скронь кренделиками чорних кіс, не знайдуть гармонії між святобливістю і продажністю ?

Фото моєї двадцятитрирічної матусі — його зроблено, мабуть, незадовго до її вагітности — показує нам молоду жінку, яка ледь схилила набік круглу голівку правильної форми на гладенькій м'ясистій шиї й дивиться, однак, просто в очі тому, хто розглядає знімок; її чуттєві риси лише трохи пом'якшує вже згадана журлива усмішка та пара очей, що, здається, вже звикли бути скорше сірими, ніж синіми, й споглядати душі людей, як і свою власну, мов твердий предмет — скажімо, філіжанку на каву чи кінчик сигарети. Коли б мені спало на думку схарактеризувати матусин погляд якимсь прикметником, то слівця «проникливий» виявилося б, очевидно, замало.

Не цікавіші, хоч про них і легше щось сказати, а тому вони й повчальніші, і гуртові знімки тих часів. Просто дивом дивуєшся, наскільки кращі й шлюбніші були вінчальні вбрання, коли підписали Рапальський договір. У Мацерата на весільному знімку ще цупкий комірець. Вигляд у молодого досить непоганий, елегантний, майже інтелігентний. Праву ногу він виставив наперед — певно, хоче бути схожим на якогось кіноактора тих часів, скажімо, на Гаррі Лідтке. Спідниці й сукні тоді носили короткі. У моєї пошлюбленої матусі біла шлюбна сукня — внизу плісирована й у рясних зборках — ледве прикриває коліна, демонструючи її стрункі ніжки й граційні ступні танцівниці в білих черевичках із пряжками. На решті знімків зібралися всі весільні гості. Серед тих, хто вбраний і позує по-міському, раз у раз упадають у вічі бабця Ана і її обдарований Божою ласкою брат Вінцент завдяки своїй провінційній штивності й збентеженню, яке викликає довіру. Ян Бронський, що, як і моя матуся, і його тітка Ана, і його відданий Діві Небесній батько, вийшов із того ж таки картопляного поля, вміє, однак, приховати своє сільське, своє кашубське походження за святковою елегантністю польського поштового службовця. Хоч яким малим і крихкотілим здається він, стоячи серед здорових, дебелих гостей, його незвичайні очі, майже по-жіночому пропорційне обличчя, навіть коли він стоїть скраю, роблять його центральною постаттю будь-якого знімка.