Розділ «Вітрини»

Бляшаний барабан

Досить довгенько, а якщо казати точніше, то аж до листопада тридцять восьмого року я, сидячи з барабаном під усілякими трибунами, більш чи менш успішно зривав мітинги та маніфестації, примушував заїкатись ораторів, а марші й хорали перетворював на вальси та фокстроти.

Тепер, коли я став пацієнтом приватного лікувально-опікунського інтернату, а все це вже відійшло в минуле й про нього згадують хоч усе ще й частенько, одначе як про щось уже жоване-пережоване, мені нарешті таки пощастило домогтися належної відстані між самим собою і отим моїм барабанінням під трибунами. Не може бути більшої помилки, ніж через якихось шість чи сім зірваних маніфестацій, три чи чотири колони, що збилися з ноги, підходячи до трибуни чи проходячи повз неї, побачити в мені борця Опору. Це слівце стало просто-таки модним. Уже розводяться про дух Опору, про вогнища Опору. Виявляється, Опір навіть можна зробити суто внутрішнім, і тоді це називатиметься «внутрішня еміграція». Уже не кажучи про тих по-біблійному твердих мужів чести, яким у війну протиповітряна оборона за недбало затемнені вікна у спальні припаяла грошовий штраф і які тепер називають себе борцями Опору, ба більше — мужами Опору.

Та зазирнімо під Оскарові трибуни ще раз. Чи ж то Оскар-таки задавав отим ритм на своєму барабані? Чи ж то він на пораду наставника Бебри брав ініціативу до своїх рук і примушував людей перед трибуною пускатися танцювати? Чи то він зруйнував план такого гострого на язик Льобзака, який пройшов крізь сито й решето? Чи то він у серпні тридцять п'ятого, в ту саму неділю, коли обід був лише з однієї страви, вперше, а згодом іще кілька разів зухвало зірвав коричнювату маніфестацію своїм хоч і біло-червоним, а проте аж ніяк не польським бляшаним барабаном?

Авжеж, доведеться вам визнати, все це зробив я. То невже ж я, пацієнт спеціального лікувально-опікунського інтернату, став через те бійцем Опору? На таке запитання я мушу дати негативну відповідь і прошу й вас, не пацієнтів спеціального лікувально-опікунського інтернату, вбачати в мені всього-навсього такого собі дивака, який з особистих, а на додачу ще й естетичних міркувань, а також узявши близько до серця настанови свого вчителя Бебри, відкинув кольори і крій уніформ, ритм і гучність музики, що звичайно лунала на трибунах, і на звичайнісінькій дитячій іграшці пробарабанив своєрідний протест.

У ту пору з людьми на трибунах і перед ними ще можна було впоратися за допомогою сякого-такого бляшаного барабана, і я, мушу сказати відверто, довів свій сценічний номер, як і розтинання голосом скла на відстані, до самої досконалости. Я барабанив не лише проти коричневих зборищ. Оскар сидів під трибунами і в червоних і в чорних, у скаутів і в молодих католиків в оливково-зелених сорочках, у свідків Єгови і в Кіфгойзерської спілки ветеранів, у вегетаріанців і в молодополяків із націонал-соціалістського руху. І хоч би що вони там співали, дуділи, прославляли в молитвах чи проголошували світові — мій барабан умів зробити це краще від них.

Отже, моя справа була руйнувати. А те, чого не міг здолати барабан, я вбивав голосом. Окрім того, що я робив серед білого дня супроти трибунної симетрії, я розпочав ще й свою нічну діяльність. Узимку тридцять шостого-тридцять сьомого я вдавав спокусника. Перші уроки щодо того, як спокушати ближніх своїх, я дістав від бабці Ани Коляйчек, що тієї суворої зими відкрила на щотижневому базарі в Ланґфурі свій рундучок; іншими словами, в чотирьох своїх спідницях вона сиділа за базарним прилавком і жалісливим голосом пропонувала до свята: «Яєчка свіженькі! Масельце жовтеньке! Гусоньки — не жирненькі й не худенькі!» Базарний день був у вівторок. Бабця приїздила з Фірека вузькоколійкою, перед самим Ланґфуром скидала повстяні пантофлі, які взувала в дорогу, міняла їх на розтоптані калоші, чіпляла на руки обидва кошики й тюпала на Бангофштрасе до свого рундучка, де висіла табличка: «Ана Коляйчек, Бісау». Які ж дешеві були тоді яйця! Півтора десятка можна було купити за Гульден, а кашубське масло коштувало дешевше, ніж маргарин. Бабця сиділа між двома торговками рибою, що навперебій викрикували: «Камбала-камбалочка!» та «Кому тріски?» Масло на морозі ставало наче кам'яне, яйця лежали свіжісвіжесенькі, луска на рибі ставала тонюсінька, мов леза до самобрийки, а один чоловік — його звали Швердтфеґер — придумав собі роботу й заробіток: він нагрівав на вогнищі з деревного вугілля цеглини й, загорнувши їх у старі газети, розносив напрокат базарним торговкам.

Бабця замовляла Швердтфеґерові, щоб він рівно через кожну годину клав під чотири її спідниці гарячу цеглину. Швердтфегер робив це такою залізною лопаткою. Він підсовував під трохи задерті спідниці пакунок, який аж курився, вивантажував його, потім завантажував попередню, майже холодну цеглину й витягував лопатку з-під бабиних спідниць.

Як же я заздрив отим загорненим у старі газети цеглинам, що вбирали в себе й віддавали тепло! Я ще й тепер мрію полежати нагрітою цеглиною під бабиними спідницями, і щоб мене знов і знов замінювали мною ж таки. Ви, мабуть, спитаєте: «А що ж Оскар там, у бабці під спідницями шукає? Часом не збирається він так, як колись його дід Коляйчек, учинити наругу над старою жінкою? Чи, може, він шукає забуття, батьківщину, завершальну нірвану?»

І Оскар відповість вам: під спідницями я шукав Африку, а може, й Неаполь, що його, як усі знають, треба побачити. Там зливалися водно потоки, там був вододіл, там гуляли особливі вітри, хоч наставало й затишшя, там шуміли дощі, однак сидіти там було сухо, там кораблі кидали якір і знімалися з якоря, там поруч з Оскаром сидів милостивий Господь Бог, який завжди любив тепло, там диявол начищав свою далекоглядну трубу, а янголята гралися в піжмурки; під спідницями в моєї бабці завжди стояло літо, навіть коли спалахували свічки на різдвяній ялинці, навіть коли я шукав великодні крашанки чи святкував День усіх святих. Ніде інде не жилося мені за календарем так спокійно, як під спідницями в моєї бабці.

Одначе на базарі бабця мене до себе не підпускала, та й узагалі підпускала дуже рідко. Я сидів поруч із нею на ящичку, грівся біля її руки, бо ні біля чого іншого грітися не мав, дививсь, як з'являються й зникають цеглини, і вчився в бабці хитрощів спокушати. Вона викидала на мотузку старого гаманця Вінцента Бронського в утоптаний сніг на хіднику, такому брудному від піску, яким його посипали, що мотузка бачили тільки ми з бабцею.

Хатні господині підходили, йшли собі далі, купувати нічого не купували, хоч усе було й дешеве, — хотіли, либонь, діставати все на дурничку, та ще й дещо на додачу, бо ж ось одна нахиляється по підкинутий Вінцентів гаманець, уже торкається своїми пальчиками його шкіри, але цієї миті бабця підтягує ту вудочку разом із трохи спантеличеною ласкавою панею до себе, приманюючи гарно вбрану рибку просто до свого ящика, й так солоденько питається: «То що, дамочко, може, троха масельця бажаєте? Жовтеньке ж, як золото! Чи яєчок, по Гульдену за півтора десятка?»

Ось так Ана Коляйчек і розпродувала свої натурпродукти. Але я теж осягнув магію спокуси — не тої спокуси, що зваблювала чотирнадцятирічних шибеників до підвалу побавитися із Зузі Катер у лікаря й хворого. Мене таке не спокушало, я ті забави обходив десятою дорогою, а надто після того, як одного разу малишня з нашого будинку — Аксель Мішке й Нухі Айке були тоді донорами, а Зузі Катер лікаркою — зробила мене пацієнтом і примусили ковтати ліки, в яких хоч і не було стільки піску, як у тому супчику з товченої цегли, зате після них у роті залишився присмак тухлої риби. Ні, моя спокуса була майже безплотна й від партнерів трималася на відстані.

Після того, як наставали сутінки, зачекавши ще годину-дві й після того, як зачинялися крамниці, я втікав від матусі й Мацерата і пірнав у зимову ніч. На тихих, майже безлюдних вулицях, стоячи в захищених од вітру під'їздах, я спостерігав вітрини гастрономічних, Галантерейних і взагалі всіх крамниць навпроти, де були виставлені черевики, годинники, коштовності — все таке зручненьке, все таке бажане. Але не кожна вітрина була освітлена. І я навіть віддавав перевагу тим, котрі пропонували свої товари поодаль від вуличних ліхтарів, у напівтемряві, бо світло приваблює всіх, навіть простачків, а ось у напівтемряві уповільнюють ходу лише обранці.

Я не звертав уваги на людей, що, блукаючи вулицею, мимохідь кидали погляд на яскраво освітлену вітрину — і то радше на цінник, ніж на сам товар, — а також на тих, хто зазирав у дзеркальні шиби лише для того, щоб перевірити, чи не скособочився капелюх. Ні, клієнти, яких я очікував часом у суху, безвітряну холоднечу, часом у лапату заметіль, під тихим, густим снігопадом чи під ясним місяцем, що більшав разом із морозом, — такі клієнти застигали перед вітриною, мов на команду, і не шастали довго очима по полицях, а зупиняли погляд на чомусь одному — або відразу, або хвильку повагавшись.

Мій замір був заміром мисливця. Щоб здійснити його, потрібне було терпіння, виваженість, вільне й гостре око. Тільки за всіх цих передумов я міг дозволити своєму голосу в безкровний і безболісний спосіб уполювати дичину, спокусити її... Але на що?

На крадіжку. Бо своїм нечутним криком я саме навпроти нижньої полиці, а як пощастить, то й навпроти самісінької омріяної речі, витинав круглу дірку, потім, ще раз добряче напруживши голос, проштовхував вирізаний круг усередину вітрини, так що чути було короткий глухий дзенькіт, хоч то був зовсім не дзенькіт розбитого скла, — чути було, та тільки не мені. Бо Оскар стояв досить далеченько, а ось ота молодичка з кролячим коміром на коричневому, запевне вже перелицьованому зимовому пальті, вона почула, як упав той круглий виріз, і здригнулася всім своїм кролячим хутром. Вона хотіла була податися геть, просто по снігу, а проте так і стояла — можливо, через те, що йшов сніг, а ще через те, що в снігопад, якщо тільки він досить густий, можна робити все. Отож вона заходилася раз у раз озиратися, гніваючись на сніжинки, озиратися знов і знов, так наче за цими сніжинками не падали сніжинки ще, й доозиралася до того, що її права рука вислизнула з муфти, опушеної також кролячим хутром! А потім жінка вже не озиралася, вона просто сягнула рукою в той круглий виріз і спершу відсунула вбік скло, що впало якраз на омріяну річ, дістала через дірку спочатку правого, матово-чорного черевичка, тоді лівого, не подряпавши підбори й не врізавши руку об гострі скляні краї. Черевички зникли в правій і лівій кишенях пальта. Якусь хвилю, що тривала п'ять сніжинок, Оскар спостерігав приємний, хоч і безвиразний, профіль і вже подумав був, що то якимсь чудом вийшов поблукати вулицями манекен з універмагу «Штернфельд», але цієї миті жінка розтанула в снігопаді, потім ще раз вигулькнула в жовтуватому світлі від вуличного ліхтаря неподалік і нарешті зникла в темряві. І вже не було ніякої різниці в тому, хто вона — молода жінка, що недавно вийшла заміж, чи манекен, що ожив.

Я свою роботу зробив — а очікувати, підстерігати, не маючи змоги барабанити, й нарешті розтинати своїм співом і розтюплювати замерзлі шиби було таки нелегкою роботою, — і мені не лишалося нічого іншого, як услід за тією злодійкою, тільки без її здобичі і в стані такому самому збудженому, як і змерзлому, вирушити додому.

Одначе в мистецтві спокушати мені не завжди щастило, як у щойно описаному типовому випадку, домогтися такого очевидного успіху. Моє шанолюбство вже дійшло до того, що двійко закоханих я почав обертати на двійко злодіїв. Іноді обоє не хотіли, іноді він уже простягав руку, а вона відсмикувала її назад, або нарешті зважувалася вона, а він просто-таки падав навколішки й починав пхикати, поки вона зрештою слухалася його, хоч потім і зневажала. А якось я спокушав перед вітриною парфумерної крамниці одну закохану парочку, яка через снігопад здавалася ще зовсім юною. Він удавав із себе героя й поцупив одеколон. Вона розпустила нюні й заходилася запевняти його, нібито ладна відмовитися від усіх пахощів на світі. Але він однаково хотів, щоб вона пахнула, і, поки вони дійшли до сусіднього ліхтаря, таки домігся свого. Одначе там те юне створіння, вочевидь демонстративно, ніби мені на зло, звелося навшпиньки й цілувало його доти, доки він кинувся власними слідами назад і поклав одеколон знов до вітрини.

Те саме часом виходило в мене і з літніми чоловіками, від яких я сподівався на щось більше, ніж обіцяла їхня хвацька хода крізь зимову ніч. Вони святобливо спинялися перед тютюновою крамницею, думками линули кудись до Гавани, Бразилії чи на Брисаґські острови, й коли потім мій голос витинав, мов на мірку, рівненький прямокутник, і він легенько падав на коробку «Чорної мудрости», у таких панів немовби закривався всередині складаний ножик. Вони вертали назад, переходили, вимахуючи тростиною, вулицю і квапно проминали мій під'їзд, не помічаючи мене, й Оскарові лишалося тільки всміхнутися, коли він бачив, який збентежений вигляд має старече обличчя, немовби спотворене зусиллями диявола. А втім, та його усмішка була позначена ледь помітною печаттю стурбованости, бо тих панів, здебільшого вже досить літніх любителів сиґар, проймав то холодний, то гарячий піт, — одне слово, вони ризикували, надто коли погода була мінлива, застудитися.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бляшаний барабан» автора Ґрас Ґюнтер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вітрини“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґраса, або чи розуміємо ми світ, у якому існуємо?

  • БЛЯШАНИЙ БАРАБАН

  • КНИГА ПЕРША

  • Широка спідниця

  • Під плотом

  • Метелик і електрична лампочка

  • Фотоальбом

  • Чара, чарка, чарочка

  • Розклад уроків

  • Распутін і абетка

  • Далекосяглий спів із Ярусної вежі

  • Трибуна

  • Вітрини
  • Чуда не сталося

  • Святковий обід у Страсну п'ятницю

  • Звуження від узголів'я до ніг

  • Спина Герберта Тручинського

  • Ніоба

  • Віра, Надія, Любов

  • КНИГА ДРУГА

  • Брухт

  • Польська пошта

  • Карткова хатка

  • Він лежить у Заспе

  • Марія

  • Порошок для шипучки

  • Екстрені повідомлення

  • Нести знемогу до пані Ґреф

  • Сімдесят п'ять кілограмів

  • Бебрин фронтовий театр

  • Оглядати бетон, або Містика, варварство й нудьга

  • Наступник Христа

  • Трясуни

  • Різдвяна вистава

  • Мурашина стежка

  • То пора мені чи не пора?

  • Дезінфекційні засоби

  • Росту в товарному вагоні

  • КНИГА ТРЕТЯ

  • Кремінці й надгробки

  • «Фортуна-Норд»

  • Мадонна-49

  • Їжачок

  • У шафі з одягом

  • Клеп

  • На кокосовій постілці

  • У «Цибульному погрібці»

  • На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону

  • Підмізинний палець

  • Останній трамвай, або Обожнення скляного слоїка

  • Тридцять

  • Виступ Ґюнтера Ґраса з нагоди вручення Нобелівської премії

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи