Розділ «Трибуна»

Розтинаючи співом вікна у фойє Міського театру, я шукав і вперше знайшов контакт із сценічним мистецтвом. Хоча того дня матуся була цілком під враженням домагань торговця дитячими іграшками Маркуса, вона, мабуть, здогадалася, що я безпосередньо причетний до театру, бо незадовго перед Різдвяними святами купила чотири квитки — собі, Стефанові й Марзі Бронським, а також Оскарові — й останньої неділі перед Різдвом повела нас трьох на виставу Різдвяної казки. Ми сиділи в першому ряду збоку на балконі другого ярусу. Розкішна люстра, що висіла над партером, сяяла, як могла. Тож я був радий, що того разу не розтрощив її своїм співом з Ярусної вежі.

Дітей було надто багато вже тоді. На ярусах їх сиділо більше, ніж матерів, тоді як у партері, де місця купували люди заможні й у зачатті обережніші, співвідношення тих і тих було десь один до одного. Але ж діти просто не можуть спокійно всидіти! Марґа Бронська, чиє місце було між мною й досить посидющим Стефаном, сповзла з відкидного сидіння, вилізла була в крісло знов, потім відразу передумала — їй здалося, що краще поперекидатися перед балюстрадою, але застрягла у відкидному сидінні, зарепетувала, хоча, проти решти горлодерів довкола, ще досить стерпно й недовго, бо матуся заткнула її дурного дитячого писка цукеркою. Отак, передчасно стомившись від вовтузіння в кріслі й посмоктуючи цукерку, маленька Стефанова сестричка заснула відразу після того, як почалася вистава, і після кожної дії її доводилося будити, щоб вона поплескала в долоні, й вона робила це дуже старанно.

Ставили казку про Хлопчика-мізинчика, яка вже від першої сцени прикувала мою увагу, бо, зі зрозумілих причин, стосувалася мене особисто. Вони зробили це досить майстерно, самого Хлопчика-мізинчика зовсім не показували, було чути лише його голос, а дорослі дійові особи бігали по сцені за невидимим, але дуже активним головним героєм. А він то сидів у вусі коня, то переконував батька продати його за великі гроші двом волоцюгам, то мандрував на крисах бриля одного з волоцюг, розмовляючи з ними звідтам, а згодом шаснув до мишачої нірки, а тоді — до равликової шкаралупки, потім зайшов у спілку зі злодіями, опинився в сіні, а разом із сіном — у шлунку в корови. Та ось корову ріжуть, бо вона розмовляє голосом Хлопчика-мізинчика. І ось коров'ячий шлунок із тим малючком усередині потрапляє на смітник, і його проковтує вовк. Але метикуватий Хлопчик-мізинчик умовляє вовка пробратися до батьківської хати, а тоді — до комори й, тільки-но вовк починає грабувати, зчиняє галас. А кінцівка саме така, яка й буває в казках: батько вбиває злого вовка, мати розпорює ножицями тому ненажері черево, і Хлопчик-мізинчик виходить на волю, тобто ми чуємо тільки, як він гукає: «Ох, татусю, я побував і в мишачій нірці, і в коров'ячому шлунку, й у вовчому череві, а тепер я зостануся з вами».

Така кінцівка мене зворушила, а коли я звів очі на матусю, то побачив, що вона сховала обличчя в носову хустину, бо те, що відбувалося на сцені, сприймала, як і я, так, ніби це діялося з нею самою. Розчулити матусю було дуже легко, і протягом наступних тижнів, зокрема поки тривали Різдвяні свята, вона раз у раз притискала мене до себе, цілувала й називала Оскара то жартома, то з сумом у голосі «Хлопчиком-мізинчиком». Або «моїм маленьким Хлопчиком-мізинчиком». Або «бідолашним, бідолашним Хлопчиком-мізинчиком».

Удруге надумали повести мене до театру аж улітку тридцять третього. І хоча через непорозуміння, причиною якого став я сам, той похід не вдався, одначе запам'ятався він мені надовго. У мені ще й досі все гуде й гойдається, бо було це в Сопоті, у Лісовій опері, де щоліта просто нічного неба природі звіряли ваґнерівську музику.

Загалом на опері трохи розумілася лише матуся. Мацератові було забагато навіть оперети. Ян брав приклад з матусі й дуже любив арії, хоч, попри свій музикальний вигляд, слуху для такої чарівної музики анітрохи не мав. Зате він знав братів Формела, колишніх своїх однокашників у неповній середній школі в Картгаузі, які жили тепер у Сопоті, завідували освітленням на морському причалі, біля водограю перед курзалою та казино, а також працювали освітлювачами на фестивалях у Лісовій опері.

Дорога на Сопот вела через Оліву. Ранок у Замковому парку. Золоті рибки, лебеді, матуся з Яном Бронським у знаменитому Гроті Шепоту. Потім — знов золоті рибки й лебеді, що працювали рука в руку з фотографом. Коли робили знімок, Мацерат узяв мене собі на плечі. Я поклав барабана йому просто на голову, що викликало в усіх сміх і завжди викликало його навіть тоді, коли той знімок уже наліпили в альбом. Прощання із золотими рибками, лебедями, Гротом Шепоту. Неділя була не лише в Замковому парку, а й за ґратчастою огорожею, і в трамваї на Ґлеткау, і в курзалі Ґлеткау, де ми обідали, поки Балтійське море невтомно, так ніби йому більш не було чого робити, запрошувало купатися. Неділя була скрізь. Коли ми, прогулюючись берегом, дійшли до Сопота, неділя зустріла нас і тут, отож Мацератові довелося сплатити за всіх курортний збір.

Купатися ми пішли до Південної купальні, бо там було нібито не так людно, як у Північній. Чоловіки переодягалися на чоловічій половині, а мене матуся завела до кабінки на жіночій, зажадала, щоб я бовтався в сімейній купальні голяка, тоді як сама, чиє пишне тіло вже тоді виступало з берегів, нацупила на себе солом'яно-жовтого купальника. Щоб не дуже світити голизною перед тисячоокою сімейною купальнею, я затулив своє хазяйство барабаном, ліг долілиць на пісок і поклав собі не пірнати в таку спокусливу балтійську воду, а сховати свій сором у піску й сповідувати страусову політику. Мацерат та і Ян Бронський зі своїми вже трохи кругленькими черевцями мали такий кумедний, такий, можна навіть сказати, жалюгідний вигляд, що я був навіть радий, коли надвечір усі розійшлися до кабінок, понамащували там свою засмагу бальзамом, а тоді, як помазанці «Нівеї», знов повлазили у звичайну недільну одіж.

Кава й тістечка в «Морській зірці». Матусі скортіло з'їсти ще один, уже третій шматок п'ятиповерхового торта. Мацерат був проти, Ян — і за, і проти водночас. Матуся замовила, відломила трішки Мацератові, пригостила Яна й, догодивши так обом своїм чоловікам, заходилася ложечка по ложечці вганяти той аж надто солодкий клинець у власний шлунок.

О, священний вершковий крем! О, потрушений цукровою пудрою, ясний недільний день, коли тільки вряди-годи десь пропливе невеличка хмарка! Польська аристократія сиділа в синіх сонцезахисних окулярах за газованим лимонадом, якого навіть не торкалась. Жінки хизувалися ліловими нігтиками й на морському вітерці пригощали нас запахом нафталіну від своїх хутряних пелерин, які вони, очевидно, взяли напрокат на сезон. Мацерат назвав це мавпуванням. Матуся теж залюбки взяла б напрокат, хай навіть лише на півдня, таку пелерину. Ян стверджував, нібито польських аристократів нині опанувала така нудьга, що вони, попри чимдалі більші свої борги, навіть розмовляють уже не по-французькому, а, просто через снобізм, звичайнісінькою польською мовою.

Та не можна ж було весь час сидіти в «Морській зірці» і тільки те й робити, що видивлятися на лілові нігтики та сині окуляри в польської аристократії. Напханій тортом матусі скортіло розім'ятись. Нас прийняв у свої обійми курортний парк, мені довелося прокататись на віслюку й спинитися, щоб мене знову сфотографували. Золоті рибки, лебеді — чого тільки не навигадує природа! — і знов золоті рибки та лебеді, завдяки яким звичайнісінька прісна вода набуває цінности.

Серед підстрижених тисових кущів, які, однак, зовсім не шепотіли, як нерідко стверджують, нам трапилися брати Формела — освітлювачі казино, освітлювачі Лісової опери брати Формела. Молодшому з них не терпеливилося спершу видати всі анекдоти, які йому випало почути на посту освітлювача. Старший, хоч ті анекдоти й знав, з братерської любови щоразу в потрібному місці заразно вибухав реготом, демонструючи на одного золотого зуба більше, ніж мав молодший брат, а цей мав їх лише три. Усі гуртом вирушили до «Шпрінґера» випити по чарочці ялівцівки. Матусі був більше до смаку «Курфюрст». Потім щедрий молодший Формела, так само сиплючи анекдотами зі своїх запасів, запросив усіх повечеряти в «Папузі». Там ми застали Тушеля, а Туш елю належала половина Сопота, крім того, частина Лісової опери й п'ять кінотеатрів. До того ж брати Формела ходили під його рукою, і він був вельми радий познайомитися з нами, а ми були вельми раді познайомитися з ним. Тушель без утаву крутив у себе на пальці персня, одначе той перстень навряд чи був чарівний і навряд чи виконував бажання, бо нічого, ну анічогісінько ж не ставалося, хіба що Тушель також почав розповідати анекдоти й то ті самі, які ми вже чули від Формели, тільки з подробицями, позаяк мав не стільки золотих зубів. І все ж усі за столиком реготали — адже анекдоти розповідав сам Тушель. Лише я тримався поважно, намагаючись своєю застиглою міною звести нанівець усю сіль анекдота. О, яку ж товариську атмосферу створювали ті розгонисті, хоч і не зовсім щирі, вибухи сміху разом із круглими, потовщеними посередині шибками у вікнах того куточка, де ми вечеряли! Тушель виявився вдячним розповідачем, він раз у раз пригадував ще один анекдот, замовляв «Золоту водичку» — прозорий лікер, в якому плавали золоті лусочки, — і, купаючись у хвилях сміху й золотих лусочках, крутнув свого персня раптом у другий бік. І тоді й справді щось сталося: Тушель запросив усіх нас до Лісової опери, адже шматочок тієї опери належить, мовляв, йому, сам він, на жаль, прийти не зможе, бо в нього, мовляв, зустріч і таке інше, але ми, сподівається він, будемо задоволені своїми місцями, крісла в ложі там м'які, хлопченя, якщо стомилося, зможе навіть поспати. І Тушель черконув срібним механічним олівцем кілька тушелевських слів на тушелевській візитці, яка, мовляв, відчинить перед нами всі двері й брами. Так він сказав, і так воно потім і сталося.

Те, що сталося, можна описати небагатьма словами. Лагідний літній вечір, Лісова опера напхом напхана, всі як один чужоземці. Але ще до того, як почалася вистава, налетіли комарі. Та аж коли останній з них, той, що завше трохи спізнюється, вважаючи, що це — аристократично, сповістив про себе кровожерним дзижчанням, все й почалося — по-справжньому й одночасно. Давали «Летючого голландця». З лісу, що й дав назву Лісовій опері, виткнулося судно — схоже радше на кипіло лісових розбійників, ніж на фреґат морських піратів. Матроси співали, звертаючись до дерев. Я заснув у м'якому тушелевському кріслі, а коли прокинувся, матроси все ще співали — чи знов уже співали: «Стій на чатах, стерновий...» Але в цьому місці Оскар задрімав удруге, щоправда, встигнувши ще порадіти, що матуся так переймається долею голландця, й наче лине на хвилях, і по-вагнерівському вдихає й видихає повітря. Вона зовсім не помічала, що Мацерат з її Яном, позатулявшись долонями, видавали такі звуки — в одного нижчі, в другого вищі, — немовби спилювали різні завтовшки дерева, і що й сам я раз у раз намагаюся відбитись від вагнерівських рук, аж поки Оскар прокинувся остаточно, бо серед лісу самотньо стояла жінка й щось кричала. Коси в неї були жовті, а кричала вона через те, що один з освітлювачів — мабуть, молодший Формела — сліпив і надокучав їй своїм юпітером. «Ні!» — кричала жінка. І ще: «Ой лишенько!» А тоді: «Хто наробив мені такого зла?» Та Формела — а того зла наробив їй саме він — юпітера вбік не відвів, і крики самотньої жінки, яку матуся потім обізвала солісткою, перейшли в жалібне схлипування, яке час від часу здіймалося срібною піною, від якого хоч передчасно й пов'яло листя на деревах у сопотському лісі, але яке з юпітером Формели не могло нічого вдіяти. Вона була обдарована співачка, але голос її підвів. Довелося втрутитись Оскарові: він знайшов те невиховане джерело світла й одним-однісіньким далекосяглим криком, ще нечутнішим, ніж тиха настирливість комарів, завдав юпітерові смертельного удару.

Того, що станеться коротке замикання, зробиться темно, полетять іскри й у лісі спалахне пожежа — що-правда, її пощастило загасити, хоч вона й устигла зчинити паніку, — я навіть не міг передбачити, до того ж у давкотні я й сам згубив не лише матусю, але й обох її так грубо розбурканих чоловіків. У тій метушні як у воду канув і мій барабан.

Навесні тридцять четвертого року ця моя третя зустріч із театром наштовхнула на думку матусю — після того вечора в Лісовій опері вона почала опановувати Ваґнера в легкому перекладенні на нашому піаніно — познайомити мене з цирковою атмосферою.

Ні, розводитися тут про сріблястих жінок на трапеції, про тигрів із Бушового цирку чи про спритних тюленів Оскар не збирається. З-під склепіння цирку ніхто не впав. Жодному приборкувачу звірі нічого не відкусили. Тюлені теж робили те, чого їх навчили, — жонглювали м'ячами, а в нагороду за це їм кидали живих оселедців. Цирку я вдячний за веселі дитячі вистави й за оте таке важливе для мене знайомство з Беброю, клоуном-музикантом, який грав на пляшках «Jimmy the Tiger» і керував групою ліліпутів.

Ми випадково зустрілися з ним у звіринці. Матуся і двоє її чоловіків терпіли образи біля клітки з мавпами. Гедвіґ Бронська, що, як виняток, теж була з нашою компанією, показувала своїм дітям поні. Після того, як мені просто в обличчя позіхнув лев, я легковажно спинився перед совою. Я спробував був утупитися тій птасі в очі, проте вона втупилася в очі мені. І Оскар, розгублений, з почервонілими вухами, до глибини душі скривджений тим совиним поглядом, ушився геть, сховавшись за синьо-білими житловими фургончиками, бо там, окрім кількох карликових кіз, та й то прив'язаних, жодних інших тварин не було.

Він пройшов повз мене в штанях на підтяжках і в пантофлях з відром води у руці. Наші погляди зустрілися лише мимохідь, проте ми впізнали один одного відразу. Він поставив відро на землю, схилив велику голову набік, ступив до мене, і я прикинув на око, що він вищий від мене сантиметрів на дев'ять.

— Ви лишень погляньте! — заздрісно крекнув він згори вниз. — Ниньки трирічні вже не хочуть рости.