Розділ «Чуда не сталося»

Нині, лежачи в ліжку свого лікувально-опікунського інтернату, я частенько і з тугою згадую про ту силу, якою міг скористатися щохвилини, силу, яка, долаючи ніч і холод, розморожувала візерунки на шибках, розкривала вітрини й підводила до них за руку крадіїв.

Ох, з якою насолодою я вибив би скельце у вічку, вмонтованому в горішній третині моїх дверей, щоб Бруно, моєму санітарові, зручніше було за мною стежити!

А за рік до того, як мене привезли до цієї лікарні, — скільки ж я настраждався через те, що мій голос упав! Коли вночі десь на вулиці я, вибравши ціль, посилав у неї свій крик, однак успіху не домагався, то бувало, що я, той, хто ненавидів будь-яке насильство, хапався за камінець і брав на приціл чиєсь кухонне вікно на вбогій дюсельдорфській околиці. З особливою насолодою я продемонстрував би щось таке Вітляру, декораторові. Коли вже далеко за північ я впізнавав його, верхня половина кого була схована за шторою, по зелено-червоних вовняних шкарпетках у вітрині крамниці модного чоловічого одягу на Кьоніґсалєе або парфумерної крамниці неподалік від колишньої Тонгалє, я б задля нього, хоч він і мій учень або міг ним стати, залюбки розітнув би своїм голосом вітринну шибу, бо й досі не знаю, як мені його називати — Юдою чи Іоаном.

Вітляр шляхетного роду, й ім'я в нього — Ґотфрід. Коли після ганебно марних співочих зусиль я привернув увагу декоратора легеньким барабанним дробом по неушкодженій вітринній шибі, коли він на чверть годинки вийшов надвір, погомонів зі мною й посміявся зі свого оформлювального мистецтва, мені довелося називати його Готфрідом, позаяк мій голос не спромігся на те чудо, яке дало б мені право називати його Іоаном чи Юдою.

Той спів перед ювелірною крамницею, через який Ян Бронський став злодієм, а моя матуся — власницею рубінового кольє, поки що мав покласти край моєму вокалу перед вітринами з омріяними речами. Матуся стала набожною. З якого такого дива? Набожною, спраглою святого таїнства її зробили стосунки з Яном Бронським, крадене кольє, солодкі тривоги зрадливої дружини. А гріхові можна легко зарадити: щочетверга — побачення в місті, малого Оскара можна лишати в Маркуса, а коли на Тішлєрґасе задля власної втіхи — здебільшого — й доводиться трохи докласти зусиль, то потім — приємний відпочинок за філіжанкою міцної кави й тістечками в кав'ярні «Вайцке», перегодя забрати в крамаря синочка, вислухати від того єврея кілька компліментів, на додачу ще й одержати майже задарма пакуночок шовкових ниток, а тоді знайти свого п'ятого трамвая і, витаючи думками десь далеко-далеко, всміхаючись, із насолодою прокататися повз Олівську браму, вздовж Гінденбурґалєе, майже не помітити поряд із спортивною залою отого Травневого лугу, де Мацерат щонеділі висне від ранку до обіду, з приємністю об'їхати довкола спортивної зали (який же огидний вигляд може мати ця коробка, коли тобі зовсім недавно випало так порозкошувати!), ще один поворот ліворуч, і за вкритими курявою деревами — «Конрадинум» з його гімназистами в червоних шапочках; ох, як чудесно було б, якби отака червона шапочка із золотистим «К» прикрашала й голівку Оскарчика, він мав би вже дванадцять з половиною, і сидів би в четвертому класі, й скоро почав би вивчати латину, й поводився б як справжній «конрадист» — невеличкий, старанний, хоча, щоправда, трішечки зухвалий і гордовитий.

За шляхопроводом під залізничним мостом — як їхати в бік райхсколонії та школи Гелени Ланґ — думки пані Аґнес Мацерат про «Конрадиум» і втрачені можливості для синочка Оскара розвіюються. Ще один поворот ліворуч, повз церкву Христову з банею, повз Макс-Гальбе і кавову крамницю Кайзера, тут зійти, мимохідь кинути погляд на вітрини конкурентів і подолати важкий шлях уздовж Лабесвеґ, як долають хресний шлях: у душі зринає відраза, поруч за руку йде неповноцінна дитина, нечисте сумління і палке бажання робити те саме ще й ще. Отак, ненатло і з переситом, з огидою й добродушною прихильністю до Мацерата моя матуся зі мною, з моїм новим барабаном, з пакуночком майже дармових ниток долала вздовж Лабесвеґ шлях до крамниці, до вівсяних пластівців, до гасу поряд із діжечками з оселедцями, до коринки, родзинок, мигдалю, прянощів для печива, пекарського порошку від доктора Еткера, до «Персіль» — він завжди Персіль», до «Урбін у мене напохваті», до «Маґі» і «Кнора», до «Катрайнера» й кави «Гаґ», до «Вітело» й «Пальміна», до оцту «Кюне» й мультифруктового повидла, до двох отих мухоловок, які висіли в нас над прилавком, солодко пахли медом, по-різному дзижчали і замість яких улітку що два дні треба було чіпляти нові, — отож до них і вела мене матуся, а щосуботи вона з такою самою нудотно-солодкавою душею, яка і в влітку, і взимку, і взагалі цілий рік приваблювала до себе гріхи — вони теж дзижчали і дзвінко, й басовито, — ходила до церкви Серця Ісусового й сповідувалася в його велебности Вінке.

Як щочетверга матуся брала мене з собою до міста й робила, сказати б, своїм співучасником, так само й щосуботи вона вела мене через портал на холодні католицькі плити, перед тим забгавши мені під светрика чи під пальтечко барабана, тому що без нього я ніяк не міг обійтися, а без тої бляшанки на череві я ніколи не зміг би осінитися католицьким хрестом, торкнувшись чола, грудей та плечей, і зігнути коліно, наче ото взуваєш черевика, й спокійно сидіти собі на гладенькій церковній лаві, тоді як на переніссі в мене повільно висихала свята вода.

Церкву Серця Ісусового я запам'ятав ще відтоді, як мене хрестили. Тоді через поганське ім'я виникли деякі ускладнення, проте наполягли все ж таки на «Оскарові», і в церковному порталі Ян, хрещений батько, так і сказав: «Оскар». Потім його велебність Вінке тричі дмухнув мені в обличчя, щоб вигнати з мене диявола, перехрестив, поклав руку, потрусив сіллю і зробив іще щось там супроти диявола. Уже в церкві спинилися ще раз — перед самою хрестильницею. Поки до мене звертались із «Символом віри» та «Отче наш», я був спокійний. Але потому його велебність вирішив, що не завадить проказати: «Щезни, дияволе!» — й, гадаючи, що відкриває мені, хто й так усе знав, органи чуттів, доторкнувся до Оскарового носа й вух. Далі йому скортіло почути мою відповідь ще раз, гучно й чітко, і він запитав: «Чи станеш ти супроти диявола? І супроти всіх діянь його? І пишнот його?»

Та не встиг я й головою кивнути, бо ж і не думав заперечувати, як замість мене Ян тричі промовив: «Стану! Стану! Стану!»

І його велебність помазав мені груди й між лопатками, хоч після цього горшків із дияволом я й не побив. Перед хрестильницею ще раз проголосили «Символа віри», тоді нарешті тричі покропили водою, помазали тім'ячко миром, потім біле одіння (щоб було що бруднити), свічка на темні дні, розгрішення (платив Мацерат), і коли Ян виніс мене уже з порталу церкви Серця Ісусового, де на нас чекало таксі (надворі було «ясно, часом хмарно»), я спитав у диявола в собі: «То як, щасливо минулося?»

Диявол підстрибнув і прошепотів: «А ти бачив, Оскаре, які вікна в церкві? Самі шибки, самі шибки!»

Церкву Серця Ісусового звели в роки ґрюндерства, тож вона, якщо казати про стиль, була позначена рисами неоґотики. Та позаяк мурували її з цегли, яка швидко темніє, а обшитий міддю шпиль дуже скоро вкрила традиційна пазелень, відмінності між давньоґотичними цегляними церквами й новою цегляною ґотикою помічало, прикро вражаючись, лише око знавця. Сповідувались і в старих, і в нових церквах однаковісінько. Щосуботи, коли зачинялися крамниці й контори, сотні велебностей, достоту як і його велебність Вінке, сідали в сповідальні й притискали своє волохате пасторське вухо до почорнілих лискучих ґраток, а паства крізь вічка в тих ґратках намагалася просилити в пасторське вухо ту нитку гріхів, на яку намистина по намистині нанизувалася гріховно-дешева прикраса.

Поки матуся, суворо дотримуючись переліку гріхів, про які слід згадати в сповіді, й послуговуючись слуховим каналом велебного Вінке, доповідала найвищим інстанціям єдинорятівної церкви, що вона зробила й чого зробити не встигла, що діялося в її думках, словах і вчинках, я, кому сповідатися не було в чому, сповзав із надто вичовганої, як на мій смак, церковної лави й ставав на кам'яні плити.

Скажу відверто: і плити в католицьких церквах, і запах католицької церкви, і сам католицизм і досі невідь-чому ваблять мене, як ото, бува, вабить руда дівчина, хай навіть ті її руді коси я залюбки перефарбував би, а католицизм штовхає мене на всілякі блюзнірства, які знов і знов нагадують про те, що мене хоч і намарно, та все ж безповоротно навернено в католицьку віру. Нерідко я, роблячи звичайнісінькі речі — скажімо, коли чищу зуби чи навіть коли сиджу у вбиральні, — ловлю себе на тому, що заходжуюся коментувати літургію, як-от: на святій месі оновлюється кровопролиття Христа, щоб кров текла задля твого очищення, ось чаша з кров'ю його, вино стає справдешнім і реальним, щойно проллється кров Христова, істинна кров Христова з нами, внаслідок споглядання святої крови душа окроплюється кров'ю Христовою, коштовна кров, омита кров'ю, коли відбувається перевтілення, тече кров, заплямований кров'ю плат, голос крови Христової пронизує всі небеса, кров Христова розливає пахощі перед образом Господнім.

Ви, певно, погодитесь, що певною мірою я зберіг католицькі інтонації. Колись я не міг навіть трамвая дочекатися, не згадавши про Діву Марію. Я називав її «велелюбною», «блаженною», «пречистою», «Дівою всіх дів», «Матір'ю милосердя», «о Ти, до праведників залічена», «Ти, гідна всіляких пошанувань», «Ти, що породила того», «о солодка Матір», «непорочна Матір», «уславлена Діва», «дозволь мені звідати насолоди ім'я Ісусового, як Ти звідуєш її в серці своїм материнськім, і це воістину гідно й праведно, належно й цілюще, о Царице пречиста, пречиста...»

Іноді, а надто в суботу, коли ми з матусею приходили до церкви Серця Ісусового, це слівце «пречиста» так підсолоджувало або так отруювало мені життя, що я просто вдячний дияволові, якому довелося всередині в мене перетерпіти обряд хрещення і який подарував мені протиотруту, що давала мені змогу, хоч у думках я й хулив Бога, гордо виступати кам'яними плитами церкви Серця Ісусового.

Ісус, ім’ям серця якого й назвали церкву, не раз поставав не лише в святих дарах, а й розмальованим на строкатих станціях хресного шляху: тричі в пластичному зображенні і воднораз — у кольорі й у різних позах.

Наприклад, один був із розфарбованого гіпсу. Довгочубий, у сукмані прусської синяви й сандалях, цей Ісус стояв на золотистому постаменті. Він розпанахав на собі одежину і, всупереч усім законам природи, просто посеред грудей являв своє уславлене помідорно-червоне серце, що сходило стилізованою кров'ю, — аби лиш ім'ям цього його органа назвали церкву.

Уже вперше побачивши цього відкритосердого Ісуса, я мимоволі констатував, як же до болю разюче був схожий Спаситель на Яна Бронського — мого хрещеного, мого дядька й мого гаданого батька воднораз. Оті простодушно-самовпевнені сині очі мрійника! Оті розквітлі, щомить ладні гірко скривитися вуста для поцілунків! Оті брови, в які вкарбувалась чоловіча скорбота! Повні, налиті рум'янцем щоки, спраглі за покаранням. І той, і той мали обличчя, що спокушало жінок погладити його і водночас так і напрошувалось на ляпас, а ще — по-жіночому стомлені, доглянуті, не звиклі працювати руки, що виставляли напоказ свої спричинені істерією виразки, як ото ювелір, виконуючи замовлення княжих дворів, виставляє напоказ свої шедеври. Мені було до болю прикро бачити на Ісусовому обличчі підведені пензликом Янові очі, які мене по-батьківському не розуміли. А я ж бо також мав той самий синій погляд, який лише викликав захват, але не переконував.