Розділ «Нести знемогу до пані Ґреф»

Його, самого Ґрефа, я недолюблював. Він, сам Ґреф, недолюблював мене. Недолюблював я Ґрефа й тоді, коли він змайстрував мені барабанну машину. Навіть тепер, коли такі вперті антипатії Оскарові не до снаги, Ґрефа я однаково недолюблюю, хоч його вже й на світі нема.

Ґреф торгував городиною. Тільки нехай це не вводить вас в оману. Він не йняв віри ні в картоплю, ні в савойську капусту, хоч добре знався на городництві й любив поприкидатися садоводом, шанувальником природи й вегетаріанцем. Та саме через те, що Ґреф не їв м'яса, він і не був справжнім городником. Він просто не здатний був розмовляти про польові культури як про польові культури. «Ви тільки погляньте на цю рідкісну картоплю! — частенько чув я, як він звертався до своїх покупців. — Бачите оцю соковиту, налиту бульбу, що прибирає щораз нових форм і водночас лишається така цнотлива й чиста! Картоплю я люблю, бо вона зі мною розмовляє!» Певна річ, справжній торговець городиною не має права казати це і збивати з пантелику своїх покупців такими балачками. Он моя бабця Ана Коляйчек, яка на картопляних полях і виросла, й постаріла, навіть у найурожайніші на картоплю роки могла кинути хіба що таких кілька слів: «Атож, цей рік бульби троха більші, ніж торік». І це тоді, коли й Ана Коляйчек, і її брат Вінцент Бронський від урожаю на картоплю залежали куди більше, ніж городиник Ґреф, якому неврожайного року на картоплю було досить і врожаю на сливи.

Ґреф узагалі ні в чому не знав міри. Невже йому так треба було носити в крамниці отого зеленого фартуха? Хіба ж то не пихатість — хизуватися перед покупцями своїм зеленим, як шпинат, нагрудником і, всміхаючись, із розумним виглядом називати його «зеленим фартухом нашого милостивого садівника Господа Бога»?! До того ж він ніяк не міг забути про свої скаутські захоплення. Щоправда, той загін йому довелося розпустити ще в тридцять восьмому — на хлопчаків нацупили коричневі сорочки й охайну чорну зимову форму, а проте колишні скаути, чи то в цивільному, чи то в новій формі, частенько й регулярно навідувалися до колишнього свого поводиря й разом з ним, вирядженим у позичений у милостивого Господа Бога садівничий фартух, під його гітару співали вранішніх пісень, вечірніх пісень, похідних пісень, пісень ландскнехтів, урожайних пісень, пісень про Діву Марію, своїх і чужоземних народних пісень. А позаяк Ґреф не проґавив часу й став членом націонал-соціалістського моторизованого корпусу, від сорок першого року називав сам себе не лише городником, а й «протиповітряником», окрім того, міг принагідно послатися на двох колишніх скаутів, які тим часом дечого домоглися в лавах юнґфольку (один із них став фенляйнфюрером, а другий — штамфюрером), то окружне управління гітлерюґенду офіційно дозволило проводити в Трефовому картопляному підвалі пісенні вечори. Ба більше, ґаушулюнґсляйтер Льобзак закликав Ґрефа влаштовувати такі самі пісенні вечори в учбовому центрі Єнкау під час проведення там окружних навчальних курсів. На початку сорокових років Ґреф з одним учителем народної школи дістав спільне завдання укласти для округу Данциг — Західна Пруссія збірник молодіжних пісень під гаслом «Співайте з нами!». Книжка вдалася на славу. Ґреф одержав з Берліна листа за підписом райхсюґендфюрера, і городника запросили до столиці на зліт хормейстерів.

Одне слово, Ґреф був молодця. І не лише через те, що співав напам'ять усіх пісень від першого до останнього стовпчика; він умів ще й напинати намети, розпалювати й гасити багаття так, щоб потім у лісі не спалахнула пожежа, він цілеспрямовано ходив з компасом по азимутах, знав, як називаються всі зірки, що їх видно неозброєним оком, цілком серйозно розповідав сповнені пригод веселі історії, пригадував усі леґенди, що народилися на берегах Вісли, організовував вечори відпочинку під гаслом «Данциг і Ганза», міг перелічити всіх магістрів рицарського ордену й назвати відповідні дати; але тільки цим він не обмежувався, а міг розповісти багато всякої всячини про місію германства на теренах ордену й тільки вряди-годи вплітав у свої виступи якесь характерне висловлювання зі скаутського життя.

Ґреф любив молодь. Хлопчиків дужче, ніж дівчаток. Власне, дівчаток він узагалі не любив, а любив тільки хлопчиків. Нерідко хлопчиків він любив навіть дужче, ніж це можна було передати в піснях. Може, то він через свою жінку, оту нечупару в завжди засмальцьованому ліфчику й дірявих трусах — одне слово, через Ґрефиху він змушений був шукати чисті ідеали любови серед зграбних і охайних хлопчиків. А може, те дерево, що на його гіллі будь-якої пори року квітла брудна білизна пані Ґреф, росло й з іншого кореня. Я веду ось до чого: Ґрефиха через те й пустилася берега, що наш торговець городиною і «протиповітряник» просто не помічав недбалої і трохи тупуватої пишноти її форм.

Ґреф любив усе струнке, м'язисте, загартоване. Коли він казав «природа», то водночас мав на увазі аскетизм. Коли він казав «аскетизм», то мав на увазі особливий догляд за тілом. А в своєму тілі Ґреф тямив. Він про нього старанно дбав, виставляв його на спеку й, виявляючи особливу винахідливість, на холод. Коли Оскар зблизька й здалеку розтинав своїм співом скло, при нагоді розтоплював морозяні узори на шибках і змушував танути й дзвінко падати бурульки, то городник боровся з кригою тим, що було напохваті.

Ґреф пробивав дірки в кризі. У грудні, січні й лютому він прорубував їх плішнею. Рано-ранесенько, ще як було темно, він діставав з підвалу велосипеда, загортав у мішок з-під цибулі плішню, їхав через Заспе до Брьозена, в Брьозені звертав на набережну в бік Ґлеткау, між Брьозеном і Глеткау злазив з велосипеда й, поки поволі розвиднялося, штовхав велосипеда з плішнею в мішку промерзлим піщаним берегом, а потім ще метрів двісті-триста вкритим кригою морем. Над морем стояв туман. З берега ніхто не міг побачити, як Ґреф клав велосипеда на лід, розгортав мішка, діставав плішню і хвилю німо, святобливо стояв, прислухаючись до протитуманних гудків із фрахтових суден на рейді, що повмерзали в кригу. А тоді скидав куртку, робив невеличку розминку й нарешті заходжувався дужими, розміреними ударами вирубувати в кризі Балтійського моря круглу ополонку.

На таку ополонку в Ґрефа йшло добрих хвилин сорок п'ять. Тільки не питайте в мене, звідки я про це знаю. Оскар знав тоді майже про все. Тим-то я й знав, скільки часу в Ґрефа йшло на ту ополонку. Він пітнів, і його піт солоними краплинами скапував із високого крутого чола в сніг. Ґреф робив усе дуже майстерно, ретельно вів глибоку округлу намітку, замикав коло, а тоді без рукавиць, голіруч діставав круглу крижину — сантиметрів двадцять завтовшки — з неозорої мерзлої площини, що сягала, як можна було здогадуватись, до Гели чи й до самої Швеції. В ополонці стояла правічна, сіра вода, змішана з крижаним місивом. Над нею ледь помітно здіймалася пара, хоч це було аж ніяк не гаряче джерело. Ополонка приваблювала рибу. Тобто це так кажуть, що ополонки приваблюють рибу. Ґреф міг би вивудити тут навіть міногу чи й десятикілограмову тріску. Але він не вудив риби, навпаки, він почав роздягатись — і роздягатись догола, бо коли вже Ґреф роздягався, то роздягався догола.

Одначе Оскар не хоче, щоб поза шкірою у вас пройшов мороз. Одне слово: всі три зимові місяці городник Ґреф двічі на тиждень брав холодну купіль у

Балтійському морі. Щосереди він купався сам, ще вдосвіта. О шостій виїздив з дому, о пів на сьому був уже тут, до чверть на восьму вирубував ополонку, швидкими, розгонистими рухами зривав із себе одяг, стрибав у воду, розтершись перед тим снігом, в ополонці кричав, а часом я навіть чув, як він співав: «Уночі дикі гуси лопочуть крильми...» або «Нам шторми до душі...» — співав, і купавсь, і кричав хвилини дві-три, не більше, а тоді одним стрибком, розрахованим до сантиметра, опинявся на снігу: червона, мов рак, і вся в клубах пари плоть ганяла навколо ополонки, не перестаючи кричати й помалу остигаючи, й нарешті знову влазила в одяг і вилазила на велосипед. Незадовго до восьмої городник Ґреф був уже знов на Лабесвеґ і хвилина в хвилину відчиняв свою крамницю.

Другу купіль Ґреф брав по неділях у супроводі цілого гурту хлопчаків. Оскар не стверджує, що бачив усе сам, та він, зрештою, нічого й не бачив. Це вже потім розповідали люди. Музикант Майн знав про городника чималенько всіляких історій і трубив їх на весь квартал. І одна з його трубних історій розповідала: цілісіньку зиму, навіть у люті морози, Ґреф щонеділі купався в супроводі гурту хлопчаків. Щоправда, навіть Майн не стверджував, буцімто городник змушував хлопців голяка, як сам, стрибати в ополонку. Йому, мовляв, було досить і того, що вони, напівголяка чи майже голяка, сухорляві й жилаві, гарцювали на снігу, розтираючи один одного снігом. Атож, і Ґрефа так тішили ті хлопчаки на снігу, що він до чи після купання частенько пускався з ними казитись і сам, допомагав розтирати того чи того, а то й дозволяв усій ватазі розтирати себе. Музикант Майн, дарма що туман, нібито сам бачив з набережної в Глеткау, як голий-голісінький — просто жах! — Ґреф зі співом і криком підхопив двох своїх голих вихованців, підняв і та трійця — голяк з двома голяками в руках — жирувала на товстій кризі Балтійського моря.

Напрошується думка, що Трефів батько не був рибалка, хоч і в Брьозені, і в Нойфарвасері мешкало багато рибалок з таким прізвищем. Але наш Ґреф, городник, був родом із Тіґенгофа, хоч Ліна Ґреф, уроджена Барч, зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася в Праусті. Той допомагав там одному молодому, але промітному вікарію опікати товариство друзів-католиків, а Ліна через того ж таки вікарія щосуботи вчащала до парафіяльного будинку. Якщо судити зі знімка, що його, здається, сама Ґрефиха мені й подарувала, — він ще й досі приліплений у моєму фотоальбомі, — двадцятирічна Ліна була міцненька, нівроку, кругленька, весела, добродушна, легковажна й дурненька. Батько її тримав чималий сад у Санкт-Альбрехті. У двадцять два рочки, геть недосвідченою дівчинкою, як Ліна не раз розповідала згодом, вона на пораду вікарія вискочила заміж за Ґрефа й на батькові гроші відкрила в Ланґфурі городницьку крамницю. Чимало свого товару, приміром, майже всю садовину, вони задешево діставали з батькового саду, отож торгівля в них пішла непогано, по суті, сама собою, і багато напсувати тут Ґреф не міг.

Авжеж, і якби городник не захоплювався так по-дитячому всілякими саморобками, то цю крамницю в передмісті, так вигідно розташовану — дітей довкола кишма кишить, і жодних тобі конкурентів по сусідству, — не важко було б обернути на золоте дно. Одначе, коли з пробірної палати разів три-чотири навідався ревізор і почав перевіряти ваги, конфісковувати гирі, опечатувати ваги й накладати на Ґрефа штрафи — спершу менші, а далі щораз більші, — частина постійних покупців од нього пішли, й городину вони тепер купували на базарі, що збирався один раз на тиждень. Люди казали: це правда, овочі й фрукти у Ґрефа завше першого ґатунку й навіть недорогі, але щось там у нього, либонь, не так, бо знов он приїздили представники з пробірної палати.

Хоча сам я голову даю на відріз: обдурювати Ґреф нікого й не думав. Ба більше, адже великі картопляні ваги, після того, як Ґреф у них щось там удосконалив, почали обважувати його самого. Так, незадовго до початку війни він умонтував у ті ваги годинника з боєм, який залежно від того, скільки на них клали картоплі, видзвонював ту чи ту мелодію. Хто купував десять кілограмів, діставав, сказати б, на похід «На ясних берегах Заалє», двадцять п'ять кілограмів картоплі викликали «Честь бережи і вірність», а півцентнера картоплі, придбаної на зиму, видобував з курантів наївно-чарівливу мелодією «Крихітка Енхен із Тарау».

І хоч я й усвідомлював, що такі музичні жартики пробірній палаті можуть бути не до шмиги, Оскар до городникових химер ставився з розумінням. Ліна Ґреф також поблажливо дивилася на ці чоловікові дивацтва, позаяк, атож, саме позаяк їхній шлюб на тому й тримався, що кожне з них поблажливо сприймало всі дивацтва другого. Отож можна сказати, що сімейне життя в Ґрефів склалося вдало. Городник дружину не бив, з чужими жінками ніколи її не зраджував, не був ні п'яниця, ні гуляка, скоріше навпаки, це був веселий, пристойно вбраний пан, і за товариську й чуйну вдачу його любила не лише молодь, а й та частина покупців, яка на додачу до картоплі діставала в крамниці ще й музику.

Тим-то Ґреф спокійно, поблажливо спостерігав, як його Ліна з року в рік обертається на брудну нечупару, від якої йшов чимдалі огидніший запах. Я бачив, як він усміхається, коли люди, котрі бажали йому добра, ту нечупару відверто називали нечупарою. Іноді я чув, як Ґреф, хукаючи на свої доглянуті, попри картоплю, руки й потираючи їх, казав Мацератові, який духу не міг терпіти тієї Ґрефихи:

— Ну звісно, Альфреде, твоя правда. Вона трохи нехарапутна, моя добра Ліна. Та хіба ми з тобою такі вже святі?

А коли Мацерат і далі не міг утамуватися, Ґреф рішуче, хоч і по-дружньому, уривав дискусію:

— Далебі, де в чому ти маєш рацію. Але серце в неї добре. Хто-хто, а я свою Ліну знаю.