Розділ «Екстрені повідомлення»

На білому крузі мого барабана багато не наекспериментуєш. Я мав би про це знати. Ця бляха вимагає, щоб дерево повсякчас було те саме. Вона хоче вислуховувати запитання під ударами паличок і давати влучні відповіді або безневинно дудоніти, лишаючи відкритими й запитання, й відповіді. Одне слово, мій барабан — це вам не сковорода, що, коли її підігріють, наводить жах на сире м'ясо, й не танцювальний майданчик для парочок, які ще не знають — парочки вони чи поки що ні. Тим-то Оскар ніколи, навіть коли на душі в нього було аж геть самотньо, не посипав свого барабана шипучим порошком, не крапав на нього слиною і не влаштовував видовища, якого не бачив уже багато років і якого мені бракує аж-аж-аж. Щоправда, від експериментів з уже згаданим порошком Оскар не міг відмовитися зовсім, але тут він простував прямим шляхом і барабана в справу не втягував; одне слово, я виставив себе на ганьбу, позаяк без барабана мені судилося повік жити в ганьбі.

Наприпочатку добувати порошок було нелегко. Я посилав Бруно до всіх бакалійних крамниць у Графенберзі, змушував його їздити трамваєм до Ґересгайма. Я просив його навіть спробувати щастя в місті, однак Бруно не знаходив мені шипучого порошку навіть у тих ятках із прохолодними напоями, які стоять на кожній кінцевій зупинці будь-якого маршруту. Молоді продавщиці взагалі не знали, що воно таке, старші власники яток задумливо, як розповідав Бруно, потирали чоло, багатослівно розводилися про минуле й перепитували: «Що-що вам треба? Порошок для шипучки? Таж його вже давно немає! Ним торгували ще за Вільгельма й за Адольфа, на самісінькому початку. О, то були часи! Та якщо ви бажаєте пляшечку лимонаду чи колу...»

Отож мій санітар випив моїм коштом багато пляшок лимонаду та кока-коли, але того, що я просив, так і не роздобув. І все ж Оскар не втрачав надії, адже Бруно невтомно працював далі. Учора він приніс мені біленького мішечка без напису. Виявляється, лаборантка лікувально-опікунського інтернату, така собі фройляйн Кляйн, перейнялася розумінням, з готовністю повідкривала всі свої коробочки та шухлядки, погортала довідники, взяла кілька грамів звідти, кілька грамів звідти й нарешті, після численних спроб, приготувала порошок, про який їй розповів Бруно: порошок шипів, пінився, робився зеленим і навіть ледь-ледь пахнув маренкою.

А нині саме був день відвідин. Приходила Марія. Але спершу прийшов Клеп. Ми з ним добрих три чверті години просміялися з якоїсь дурниці, що про неї й згадувати не варто. Я пожалів Клепа та його леніністські почуття, отож у розмові злободенних тем не зачіпав, навіть не згадав про надзвичайне повідомлення, з якого через невеличкий транзисторний радіоприймач — кілька тижнів тому його подарувала мені Марія — довідався про смерть Сталіна. Проте Клеп, схоже, про це знав, бо на рукаві його бурого картатого пальта був незграбно пришитий жалобний креп. Потім Клеп підвівся, і ввійшов Вітляр. Обидва товариші, видно, знов погиркались, бо Вітляр, вітаючись із Клепом, засміявся й показав йому пальцями ріжки.

— Сьогодні вранці, коли я голився, смерть Сталіна просто накрила мене мокрим рядном, — уїдливо казав він, допомагаючи Клепові вдягти пальто.

Клеп — його широке обличчя святобливо залисніло, мовби від смальцю, — показав на чорну стрічку в себе на рукаві.

— Через те ж я й ношу жалобу, — зітхнув він і, мавпуючи Армстронґову трубу, видав кілька похоронних тактів у дусі нью-орлеанського диксиленду: — Тррра, тра-та-та, тра-та-та, та-та-та. — І вшився за двері.

А Вітляр лишився. Сідати він, щоправда, не схотів, ба більше — заходився пританцьовувати перед дзеркалом, і ми з чверть години порозуміло всміхались один до одного, аж ніяк не маючи на увазі Сталіна.

Уже й не пригадую, який я мав тоді намір — відкрити Вітлярові свою таємницю чи спровадити його за двері. Принаймні я зробив знак, щоб він підійшов до ліжка, зробив знак, щоб він нахилився, й прошепотів у його лапате, як лопух, вухо:

— Порошок для шипучки! Ти знаєш, Ґотфріде, що це таке?

Вітляр, ужахнувшись, відскочив від мого заґратованого ліжка, тицьнув у мене вказівним пальцем і патетично, з властивою йому театральністю просичав:

— Дияволе, пощо ти надумав спокусити мене своїм порошком для шипучки? Невже ти й досі не знаєш, що я — янгол?!

І Вітляр, справді мов той янгол, випурхнув з палати, не проминувши нагоди насамкінець іще раз зазирнути до дзеркала над умивальником. Ні, ця молодь поза мурами нашого лікувально-опікунського інтернату таки якась дивна, ще й досить манірна.

А потім прийшла Марія. Вона була в новому, пошитому на замовлення весняному костюмі й елегантному мишачо-сірому капелюшку з вишуканим, хоч і скромним, солом'яно-жовтим оздобленням і цю споруду не скинула навіть у палаті. Марія недбало привіталася, підставила мені щоку й відразу ввімкнула отого самого приймача, — вона його хоч і подарувала мені, проте, схоже, вважає, що користуватися ним має сама. Бо в дні відвідин та огидна пластмасова коробочка замінює частину наших розмов.

— Ти сьогодні вранці чув, що передавали по радіо? Оце клас! Як гадаєш? Чи ти іншої думки?

— Так, Маріє, — стримано відповів я. — Від мене теж не стали приховувати, що помер Сталін. А тепер прошу тебе, вимкни радіо.

Марія мовчки послухалася, потім сіла — так само в капелюшку, — і ми, як завжди, завели мову про Куртика.

— Уявляєш, Оскаре, цей шибеник уже крутить носом — не хоче носити довгих панчіх, а вже березень, ще може похолоднішати, он і по радіві казали.

Я пустив повз вуха те, що казали по радіо, однак щодо довгих панчіх став на бік Куртика й промовив: