Розділ «То пора мені чи не пора?»

Першими прийшли руґи, потім — ґоти й ґепіди, а вже згодом — кашуби, прямим нащадком яких і був Оскар. Невдовзі по тому поляки наслали Адальберта Празького. Той прийшов із хрестом, але чи то кашуби, чи то пруси сокирою вкоротили йому віку. Сталося це в одному рибальському селі, і називалося те село Ґиданич. З «Гиданича» люди зробили «Данчік», «Данчік» став «Дантцигом», згодом цю назву почали писати без «т», а нині Данциг називається Гданськ.

Та поки дійшло до такого написання, в Ґиданич після кашубів прибули герцоги з Померелії. Звали їх так: Субіслав, Самбор, Мествін і Свантополк. Село розрослося до невеличкого містечка. Потім прийшли дикі пруси й трохи поруйнували містечко. Потім звідкись іздалеку прийшли бранденбуржці й також трохи поруйнували. Польському Болеславу теж скортіло трішечки поруйнувати, а рицарський орден і собі подбав про те, щоб сліди шкоди, які ледве вдалося стерти, знову виразно проступили під ударами рицарських мечів.

Ось так, граючись то в руйнівні, то у відбудовчі війни, герцоги Померельські, магістри рицарського ордену, королі польські та їхні супротивники, графи Бранденбурзькі і єпископи Влоцлавські кілька сторіч поспіль змінювали один одного. Тих руйнівників і будівничих звали: Отто і Вальдемар, Боґуша, Гайнріх Плоцький, а також Дітріх Альтенберзький, що звів свій рицарський замок саме на тому місці, де в двадцятому сторіччі на Гевеліусплац стояла в обороні Польська пошта.

Прийшли гусити, спалили трохи тут, трохи там — та й пішли собі. Потім з міста прогнали рицарів і розвалили замок, бо не хотіли, щоб посеред міста взагалі бовванів замок. Поставали поляками й непогано собі жили-поживали. Король, який цього домігся, мав ім'я Казимир, називали його Великим, і був він сином Владислава Першого. А потім прийшов Людовік, а за Людовіком — Ядвіґа. Ця вийшла заміж за Яґайла Литовського, й почалася доба Яґелонів. За Владиславом Другим ішов Владислав Третій, потім — ще один Казимир, якому правити не дуже й кортіло, одначе він цілих тринадцять років тринькав чималенькі гроші данцизьких купців на війну з рицарським орденом. А ось Іоан Альбрехт, на відміну від нього, мав до діла переважно з турками. За Александером ішов Сиґізмунд Старий, або, як його ще звали, Жиґмунд Старий. В історичній книжці за розділом, присвяченим Сиґізмундові Августу, йде розділ про того самого Стефана Баторія, на честь якого поляки так люблять називати свої океанські лайнери. Баторій тримав місто в облозі й обстрілював його, як можна вичитати з книжок, досить довгенько, але взяти так і не зміг. А тоді прийшли шведи й повелися так само. Цим облога міста припала до смаку, і вони влаштовували її навіть кілька разів. А Данцизьку бухту тим часом так уподобали голландці, данці й англійці, що багато чужоземних капітанів, яким пощастило зайти на данцизький рейд, навіть поставали морськими героями.

Олівський мир... Як же мирно й гарно це звучать! Саме там великі держави вперше завважили, що землі поляків просто дивовижно придатні для того, щоб їх ділити. Шведи, шведи й ще раз шведи — звідси шведські шанці, шведський пунш (це коли на тортурах катованому заливали в горло фекалії), шведська стінка. Згодом прийшли росіяни й саксонці, тому що в місті переховувався бідолашний польський король Станіслав Лещинський. Через того одного-однісінького короля було зруйновано тисячу вісімсот будинків, а коли нещасний Лещинський утік до Франції, позаяк там жив його зять Людовік, мешканцям міста довелося витрусити зі своїх гаманців цілий мільйон.

Після того Польщу ділили тричі. Прийшли непрохані пруссаки й на всіх міських брамах польського королівського орла замалювали своїм птахом. Шкільний учитель Йоганес Фальк ледве встиг скласти різдвяну пісеньку «О, радісна моя...», як з'явилися французи. Наполеонівського генерала звали Рaп, і після тяжкої облоги саме йому данцизці мусили викласти двадцять мільйонів франків. У тому, що французький період в історії міста був періодом жахливим, годі й сумніватися. Але він тривав лише сім років. Прийшли росіяни з пруссаками й підпалили снарядами Шпайхерінзель. Вільному місту, що його придумав Наполеон, настав кінець. А пруссакам знов трапилася нагода пообмальовувати всі міські брами своїм птахом, і вони зробили це досить старанно, а на додачу ще й по-своєму, по-прусському, розквартирували в Данцигу 4-й гренадерський полк, 1-шу артилерійську бригаду, 1-й саперний батальйон і 1-й лейб-гусарський полк. Тільки не надовго затримався в місті 30-й піхотний полк, 18-й піхотний полк, 3-й гвардійський піхотний полк, 44-й піхотний полк і 33-й мотострілецький полк. А ось отой знаменитий піхотний полк номер 128, навпаки, покинув місто аж в одна тисяча двадцятому році. Щоб нічого не випустити, треба ще сказати, що за прусських часів 1-шу артилерійську бригаду збільшили й перетворили на 1-й фортечний гарнізом і 2-й батальйон важкої артилерії східнопрусського артилерійського полку за номером 1. До цього додався ще померанський полк важкої артилерії номер 2, що його згодом замінив західнопрусський полк важкої артилерії номер 16. Після 1-го лейб-гусарського полку прийшов 2-й лейб-гусарський полк. Зате 8-й уланський полк затримався в мурах міста, навпаки, зовсім недовго. Натомість поза цими мурами, у передмісті Ланґфур, на казармене становище перевели західнопрусський обозний батальйон номер 17. За часів Буркгардта, Раушнінґа й Ґрайзера у Вільному місті була лише зелена поліція. Але в тридцять дев'ятому за Форстера ситуація змінилася. Цегляні казарми знов сповнилися радісним сміхом чоловіків у мундирах, і ті чоловіки жонглювали різноманітною зброєю. Можна було б, звісно, перелічити всі військові частини, які від тридцять дев'ятого по сорок п'ятий стояли в Данцигу та його околицях чи в Данцигу ж таки вантажилися на кораблі й вирушали на Північний фронт. Але ці подробиці Оскар випускає і каже просто так: а потім, як ми довідалися, прийшов маршал Рокосовський. Він побачив непошкоджені будівлі, пригадав великих своїх міжнародних попередників і для початку артилерійським вогнем підпалив у Данцигу все, що могло горіти, щоб ті, котрі прийдуть після нього, мали змогу добряче попогріти чуба, відбудовуючи місто.

Дивно, але цього разу після росіян не прийшли ні пруссаки, ні шведи, ні саксонці, ані французи. Прийшли поляки.

З усіма своїми пожитками з Вільнюса, Білостока та Лемберга повалили поляки й кинулися підшуковувати собі житло. А до нас з'явивсь один пан, що назвався Файнґольдом; він був сам-самісінький, однак поводився так, наче його оточувала багатодітна родина, якій треба було раз у раз давати лад. Пан Файнґольд негайно перебрав на себе бакалійну крамницю, показав своїй дружині Любі, яка й далі лишалася невидимкою і, звісно ж, нічого йому не відповідала, десяткові ваги, бак на гас, мідну поперечину, де мали висіти ковбаси, порожню касу й, неабияк зрадівши, припаси в підвалі. Марія, яку він одразу найняв продавщицею й багатослівно відрекомендував уявній своїй дружині Любі, зі свого боку, показала панові Файнгольду нашого Мацерата, що вже три дні лежав під парусиною в підвалі, бо на вулицях росіяни щокрок перевіряли на якість велосипеди, швацькі машинки й жінок, і ми ніяк не могли його, Мацерата, поховати.

Коли пан Файнґольд побачив мерця, що його ми перекинули горілиць, він так характерно сплеснув над головою в долоні, як Оскар колись, багато років тому, не раз спостерігав у свого торговця іграшками, в Сиґізмунда Маркуса. Пан Файнґольд покликав до підвалу всю свою сім'ю, не лише дружину Любу, і він, пена річ, бачив, як усі вони поспішали сюди, бо до кожного звертався ж на ім'я, він казав: «Любо, Леве, Якубе, Береку, Леоне, Менделеє, Соню», пояснював усім їм, хто це лежить і хто це помер, і відразу по тому розтлумачив, але тепер уже нам, що всі, кого оце він щойно покликав, лежали так самісінько, перше ніж потрапили до печей у Треблінці, й не лише вони, а і його невістка, й невістчин зять, який мав п'ятьох діточок, і ось усі вони лежали, й тільки він, пан Файнґольд, не лежав, бо мав посипати все хлоркою.

Потім він підсобив нам перенести Мацерата сходами нагору, до крамниці, а тоді знову скликав усю свою сім'ю, а дружину Любу попросив усе ж таки допомогти Марії обмити тіло. Однак Люба не допомогла, і пан Файнгольд цього, зрештою, й не помітив, бо тим часом уже заходився перетягувати припаси з підвалу до крамниці. Ґрефиха, яка колись обмивала матінку Тручинську, помогти нам також не прийшла, бо в помешканні у неї було повно росіян. Звідти долинали їхні співи.

Старий Гайландт, який уже з перших днів окупації знайшов собі шевську роботу й тепер пришивав підметки до російських чобіт, позчісувані під час наступу, спершу збивати труну відмагався. Та коли домовлятися з ним пішов пан Файнґольд і за електричного мотора із Гайландтової халабуди запропонував сигарети «Дербі» з нашої крамниці, старий відклав чоботи вбік і взяв інший струмент, а також останні свої дошки від ящиків.

А жили ми тоді, поки нас вигнали й звідти і пан Файнґольд віддав нам підвал, у помешканні матінки Тручинської, яке доти вже встигли геть обібрати сусіди та прийшлі поляки. Старий Гайландт скинув із завіс двері на кухню, позаяк двері з вітальні до спальні вже пішли на труну для матінки Тручинської. Він курив унизу, в дворі, сигарети «Дербі» й майстрував труну. А ми лишилися нагорі, і я взяв останнього стільця, що його ще не прихопили з собою непрохані гості, порозчиняв побиті вікна й розлютився на старого, який збивав труну сяк-так, навіть не думаючи про те, що до ніг вона має звужуватись.

Мацерата Оскар так уже й не побачив, бо коли труну поставили на візок удови Ґреф, то віко з дошок від ящиків з-під маргарину «Вітелло» було вже прибите, хоч за життя Мацерат не лише не їв маргарину, а навіть гребував на ньому що-небудь готувати.

Марія попросила пана Файнґольда піти з нами, позаяк боялася російських солдатів на вулицях. Файнґольд, що сидів по-турецькому на прилавку і їв ложечкою з паперової склянки штучний мед, спершу був завагався — зі страху, що дружина його приревнує, — але потім Люба, мабуть, таки дозволила йому піти з нами, бо він з'їхав з прилавка, мед віддав мені, я передав його далі Куртикові, який і вилизав склянку до решти. Тим часом Марія допомогла панові Файнґольду вдягти довге чорне пальто на сірому кролячому хутрі. Перше ніж замкнути крамницю й наказати дружині нікому не відчиняти, він накинув на голову циліндра, який був на нього замалий і якого Мацерат колись надівав на всілякі похорони та весілля.

Тягти візка аж на Міське кладовище старий Гайландт відмовився. Сказав, що йому ніколи, треба ось підбивати чоботи. На Макс-Гальбе-плац, де все ще курилися руїни, він повернув ліворуч, на Брьозенервеґ, і я здогадався, що старий тримає курс на Заспе. Росіяни сиділи перед будинками на благенькому лютневому сонці, сортували наручні та кишенькові годинники, чистили піском срібні ложечки, натягали на голову ліфчики, щоб зігріти вуха, і вправлялись у фігурній їзді на велосипедах: на свій тренувальний майданчик вони позносили картини, високі годинники, ванни, радіоприймачі, вішаки для одягу, виписували між ними вісімки, всілякі змійки, спіралі, спритно обминали такі речі, як дитячі візки та люстри, що їх хтось викидав із вікон, і як нагороду за свою майстерність діставали оплески. Коли під'їздили ми, солдати на кілька секунд розважатися припиняли. Декотрі з них, що понацуплювали поверх форми жіночу білизну, допомагали нам підпихати візка й ТЯГАЙСЯ руками до Марії, однак пан файнґольд, який розмовляв по-російському й мав при собі посвідку, ставив їх на місце. А один у жіночому капелюшку навіть подарував нам клітку з живим хвилястим папугою на сідалі. Куртикові, що біг підтюпцем за візком, одразу скортіло повискубувати в пташки строкате пір'ячко й порвати його. Марія не зважилася відмовитись від подарунка, підняла клітку вище, щоб Куртик її не дістав, і поставила до мене на візок. Оскар, якому папуга видався аж надто пістрявим, переставив клітку на збільшений ящик з-під маргарину, де тепер лежав Мацерат. Я сидів аж на задку возика, звісивши ноги, й дивився в обличчя пана Файнґольда — зморшкувате обличчя, на якому проступав то задумливий, то похмурий вираз, аж складалося враження, ніби пан Файнґольд тужиться розв'язати якусь складну задачку, а вона в нього ніяк не виходить.

Я трохи побарабанив на своїй бляшанці, побарабанив весело, щоб розвіяти похмурі думки в пана Файнґольда. Але зморшки в нього не розгладжувались, він дивився хтозна й куди — може, в далеку Галичину, а барабана мого так і не побачив. І тоді Оскар облишив свої марні спроби, і тепер було чути лише, як порипують колеса від возика та схлипує Марія.

«Яка м'яка зима!» — подумав я, коли ми проминули останні будинки Ланґфура, і навіть поглянув на хвилястого папугу, що настовбурчив пір'ячко у промінні післяобіднього сонця, яке висіло над аеродромом.

Перед аеродромом стояла охорона, дорога на Брьозен була закрита. Якийсь офіцер звернувся до пана Файнґольда, що, розмовляючи, тримав циліндра на розчепірених пальцях, і його ріденький рудуватий чубчик куйовдив вітрець. Нарешті офіцер коротко, мовби перевіряючи, постукав по ящику з Мацератом, подражнив пальцем папугу й пропустив нашу процесію, однак приставив до неї двох хлопців років по шістнадцять, не більше, в надто малих пілотках і з надто великими автоматами — хлопці мали нас чи то охороняти, чи то супроводжувати.

Старий Гайландт тяг візка, жодного разу не озирнувшись. До того ж він ще й примудрявся, навіть не спиняючись, прикурювати однією рукою сигарети. У небі гули літаки. Їхні мотори було чути так виразно через те, що стояв чи то кінець лютого, чи то початок березня. Тільки навколо сонечка плавали, помалу танучи, кілька хмаринок. Одні бомбардувальники тримали курс на півострів Гела, інші поверталися звідти — там усе ще змагалися рештки Другої армії.