Розділ «Мадонна-49»

Бляшаний барабан

Грошова реформа заскочила нас зненацька, вона зробила мене блазнем і змусила реформувати й Оскарову валюту; я зрозумів, що надалі мені доведеться власним горбом заробляти якщо й не капітал, то принаймні шматок хліба.

А з мене ж вийшов би непоганий бюргер. Період після грошової реформи, що, як ми тепер бачимо, створював усі передумови для нині розквітлого бідермаєра, міг би посприяти розвитку бідермаєрських рис і в самого Оскара. Як сім'янин і добропорядний громадянин я доклав би й своїх зусиль до відбудови, досі вже мав би середню завбільшки каменярню, давав би тридцятьом своїм підмайстрам, робітникам і учням платню та хліб, був би саме тим чоловіком, який за допомогою такого популярного черепашнику й травертину надає імпозантного вигляду всім новим висотним адміністративним будівлям і палацам страхових компаній: підприємець, громадянин і сім'янин. Але Марія піднесла мені гарбуза.

І тоді Оскар згадав про свого горба й перекинувся до мистецтва. Не встиг Корнеф, чиє існування також залежало від надгробків і через грошову реформу так само опинилося під загрозою, мене звільнити, як я пішов від нього сам і тепер виснув на вулиці, якщо не сидів, згорнувши руки, на кухні в Густи Кьостер, помалу доношував свого елегантного костюма, трохи занедбав себе, з Марією поки що не сваривсь, але боявся, що до цього ось-ось дійде, і через це майже щодня вже рано-вранці виходив з помешкання в Більку, спершу навідувався до лебедів на Ґраф-Адольф-плац, потім — до тих, що в Гофґардені, і там, на одній з алей, навпроти й трохи навскоси від біржі праці та Академії мистецтв, які в Дюсельдорфі стояли по сусідству, сидів — маленький, замислений і навіть не озлоблений.

Сидиш собі й сидиш на такій парковій лаві, поки й сам задерев'янієш і навіть схочеш перемовитися з ким-небудь бодай слівцем. Старі чоловіки, залежні від переміни погоди, літні жінки, що помалу знов стають балакучими дівчатками, відповідна пора року, чорні лебеді, діти, які галасливо наздоганяють одне одного, закохані парочки, за якими так і кортить попідглядати, поки вони — про це можна було здогадатися — не розбіглись... Дехто кидає на землю папірці. Вони трохи покружляють у повітрі, прокотяться по землі, а тоді чоловік у форменому кашкеті, якого утримує місто, нашпилює їх на гостру палицю.

Оскар, коли сидів, умів рівномірно витягати коліньми свої холоші. А двоє худющих хлопців і дівка в окулярах мені впали в око, певна річ, ще доти, як зі мною забалакала ота гладуха в шкіряному пальті і з вермахтівським ременем. Ідею підійти до мене підкинули, мабуть, хлопці. В усьому чорному, мов анархісти, вигляд вони мали й справді небезпечний, але отак відверто, навпростець узяти й заговорити до мене, горбаня, в якому вгадувалася прихована велич, хлопці все ж таки не зважились. Отож вони підбили на це гладуху в шкіряному пальті. Та підійшла, стала, розставивши ноги, оті дві свої колони, й белькотіла щось доти, доки я запропонував їй сісти. Вона й сіла, окуляри в неї запітніли, бо з Райну напливала якась мла, мало не туман, а жінка знай щось говорила, говорила, поки я запропонував їй спершу протерти окуляри, а вже потім сказати про свій клопіт так, щоб зрозумів і я. Тоді вона помахала рукою тим набурмосеним хлопцям, щоб підійшли, і вони відразу, не чекаючи, поки я їх покличу, відрекомендувалися: мовляв, художники, малюють олівцем, олійними фарбами, ліплять із глини, а тут шукають собі модель. Кінець кінцем хлопці не без захвату дали мені зрозуміти, що я, на їхню думку, — і є та сама модель, а коли я швиденько потер один об один великого і вказівного пальці, вони відразу заходилися розповідати про академічні розцінки для натурників. В Академії мистецтв за годину платять марку вісімдесят, а якщо ню («Але ж про це, либонь, не може бути й мови!» — вкинула гладуха), то навіть по дві німецькі марки.

Чому Оскар погодився? Мене що — приваблювало мистецтво? Чи заробіток? Ні, мене приваблювало мистецтво й заробіток, і саме те й те спонукало Оскара дати згоду. Отож я підвівсь і назавжди розпрощався з тією лавою й перспективами, які відкриває перед людиною існування на лаві в парку, і рушив за дівкою в окулярах, що чітко карбувала крок, і за двома хлопцями, які йшли, понахилявшись уперед, так наче несли на собі тягар власної геніальности, — повз біржу праці на Айскелєрберґштрасе, до почасти зруйнованої будівлі Академії мистецтв.

Професор Кухен — чорна борода, очі-вуглини, хвацький чорний м'який капелюх, чорні облямівки під нігтями на руках (дивлячись на нього, я згадав про чорний мисник за часів моєї юности) — побачив у мені ту саму чудову модель, що її укмітили в мені, чоловікові на лаві в парку, і його учні.

Він довгенько кружляв навколо мене, крутив своїми очима-вутлинами, сопів так, що з його ніздрів вихоплювалася чорна курява, і, мовби стискаючи пальці з чорним брудом під нігтями на горлі в невидимого ворога, виголошував:

— Мистецтво — це звинувачення, експресія, пристрасть! Мистецтво — це чорна вуглина для малювання, яка кришеться на білому папері!

Саме цьому крихкому мистецтву я й мав слугувати моделлю. Професор Кухен привів мене в студію до своїх учнів, власноруч підняв і поставив на обертовий круг, покрутив його, але не задля того, щоб у мене запаморочилася голова, а щоб з усіх боків продемонструвати Оскарові пропорції. Шістнадцять мольбертів підступили ближче до Оскарового профілю. Ще одна коротенька лекція професора з очима-вуглинами, що видихав вугільний пил, — він вимагав експресії, він узагалі не міг обійтися без слівця «експресія», він казав: «Відчайдушно чорна, як ніч, експресія!», а про мене, Оскара, стверджував, нібито я — експресія зруйнованого образу людини, який звинувачує, кидає виклик, живе поза часом і все ж таки втілює все божевілля нашої доби. Його голос гримів над мольбертами:

— Ви його не малюйте, цього каліку, ви його вбивайте, розпинайте, прицвяховуйте вуглиною до паперу!

Це була, мабуть, команда починати, бо за шістнадцятьма мольбертами зарипіли вуглини, скрикнули, кришачись і розсипаючись на порох від моєї експресії — мався на увазі мій горб, — заштриховували його, чорнили, зробили геть чорним, адже всі учні професора Кухена так чорно прагнули передати мою експресію, що неминуче втрачали міру, переоцінювали масштаби мого горба, брали щораз більші аркуші, але перенести мого горба на папір їм однаково було не до снаги.

І тоді професор Кухен дав шістнадцятьом вуглеруйнівникам добру пораду: починати не з обрисів мого аж надто експресивного горба, — він, мовляв, здатний вирватися за межі будь-якого формату, — а спершу у верхній одній п'ятій частині аркуша, якомога ближче до лівого краю, зачорнити мою голову.

Загалом мій гарний чуб відливає темно-каштановим полиском. А вони зробили з мене якогось патлатого цигана. І жоден із тих шістнадцятьох юних митців не помітив, що в Оскара сині очі. Коли на одній із перерв — адже через кожних сорок п'ять хвилин натурник має право п’ятнадцять хвилин відпочити — я поглянув у верхні ліві кутки шістнадцятьох аркушів, мене хоч і вразив на всіх шістнадцятьох соціальний докір на моєму виснаженому обличчі, однак я, трохи розчарований, не побачив на них блиску своїх очей: там, де вони мали ясно й переможно світитись, котилися, тулилися, кришилися, шпигали мене чорні-чорнющі сліди вуглин.

Не забуваючи про таке поняття, як свобода художньої творчости, я сказав собі: юні служителі муз і заблукані в мистецтві дівки не розгледіли в тобі Распутіна, це правда, та чи вгадають і розбудять вони коли-небудь заснулого в тобі Ґьоте, щоб легко, не так експресивно, як зі стриманістю срібного грифеля втілити його на папері? Ні шістнадцятьом учням, хай би там які здібні вони були, ні самому професорові Кухену, чиї вугляні розчерки фахівці називали своєрідними й неповторними, так і не пощастило подарувати нащадкам Оскарів образ, який був би правдоподібний. Що-правда, заробляв я непогано, й ставилися до мене з повагою; я щодня простоював на обертовому крузі по шість годин — то обличчям до завжди забитої сміттям раковини, то носом до сірих, небесно-блакитних, трохи затягнених хмарками вікон майстерні, а інколи й до ширми — і демонстрував їм таку експресію, яка давала мені щогодини одну марку й вісімдесят пфенігів.

За кілька тижнів учням таки пощастило зробити кілька досить пристойних малюнків. Тобто вони трохи погамували свій запал щодо експресивної чорноти, розмірів мого горба вже аж так не збільшували, часом зображували мене на папері з голови до п'ят, від ґудзиків угорі на піджаку й до того місця на спині, де тканина аж напиналась, обтягуючи мого горба. На багатьох аркушах у мене навіть з'являвся задній план. Попри грошову реформу, молоді хлопці й дівчата все ще перебували під враженнями від війни, вони зводили в мене за спиною руїни, в яких звинувачувально зяяли чорні очниці сліпих вікон, ставили мене, зневіреного, зголоднілого біженця, під деревами з розщепленими стовбурами, навіть робили з мене арештанта, а позаду старанно розмотували вуглиною аж надто колючий дріт, брали мене під нагляд сторожових веж, які загрозливо бовваніли також на задньому плані; я мусив тримати порожню бляшану миску, заґратовані вікна за мною і наді мною додавали графічної привабливости, — Оскара вбирали в арештантську робу, — і все це робилося задля експресії й художньої виразности.

І хоча вимазували Оскара вуглиною, як чорночубого циганчука, хоча змушували його видивлятися на все оте убозтво не синіми, а вугляно-чорними очима, я, усвідомлюючи, що намалювати колючий дріт однаково не можна, й бувши простим натурником, мовчав. Та коли скульптори, що, як відомо, мають обходитися без прикмет часу на задньому плані, взяли мене моделлю — оголеною моделлю — до себе, я дуже зрадів.

Цього разу зі мною завів розмову не якийсь там учень, а сам навчитель — професор Марун власною особою. Він приятелював з моїм вугляним професором, із Кухеном. І ось одного дня, коли в особистій майстерні Кухена, похмурій кімнаті, повній вугляних слідів у рамцях, я нерухомо стояв на обертовому крузі, щоб цей бородань своїм неповторним розчерком міг закарбувати мій образ на папері, до нього навідався професор Марун — приземкуватий, кремезний чоловік років п'ятдесятьох, і якби не отой припорошений берет на ньому, що засвідчував його належність до мистецтва, то в білому лікарняному халаті його не відрізнили б від хірурга.

Марун, цей, як я відразу завважив, прихильник класичних форм, вороже — через мої пропорції — зиркнув на мене. А свого товариша він просто висміяв: мовляв, невже йому, Кухенові, не набридли оці циганські моделі, які він знай штрихує чорним і через які в художницьких колах його вже прозвали «циганським бароном»? Чи він, бува, не надумав оце спробувати себе ще й на почварах, чи не зродилася в нього ідейка тепер, після отого успішного й багатого на збут циганського періоду розпочати штрихувати новий, ще успішніший і ще багатший на збут карликовий період?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бляшаний барабан» автора Ґрас Ґюнтер на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Мадонна-49“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґраса, або чи розуміємо ми світ, у якому існуємо?

  • БЛЯШАНИЙ БАРАБАН

  • КНИГА ПЕРША

  • Широка спідниця

  • Під плотом

  • Метелик і електрична лампочка

  • Фотоальбом

  • Чара, чарка, чарочка

  • Розклад уроків

  • Распутін і абетка

  • Далекосяглий спів із Ярусної вежі

  • Трибуна

  • Вітрини

  • Чуда не сталося

  • Святковий обід у Страсну п'ятницю

  • Звуження від узголів'я до ніг

  • Спина Герберта Тручинського

  • Ніоба

  • Віра, Надія, Любов

  • КНИГА ДРУГА

  • Брухт

  • Польська пошта

  • Карткова хатка

  • Він лежить у Заспе

  • Марія

  • Порошок для шипучки

  • Екстрені повідомлення

  • Нести знемогу до пані Ґреф

  • Сімдесят п'ять кілограмів

  • Бебрин фронтовий театр

  • Оглядати бетон, або Містика, варварство й нудьга

  • Наступник Христа

  • Трясуни

  • Різдвяна вистава

  • Мурашина стежка

  • То пора мені чи не пора?

  • Дезінфекційні засоби

  • Росту в товарному вагоні

  • КНИГА ТРЕТЯ

  • Кремінці й надгробки

  • «Фортуна-Норд»

  • Мадонна-49
  • Їжачок

  • У шафі з одягом

  • Клеп

  • На кокосовій постілці

  • У «Цибульному погрібці»

  • На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону

  • Підмізинний палець

  • Останній трамвай, або Обожнення скляного слоїка

  • Тридцять

  • Виступ Ґюнтера Ґраса з нагоди вручення Нобелівської премії

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи