Розділ «Широка спідниця»

Скажу як воно є: я — пацієнт одного лікувально-опікунського інтернату, і мій санітар наглядає за мною, майже не спускаючи мене з очей, — адже в дверях є вічко. Але очі в мого санітара такі карі, що побачити наскрізь мене, синьоокого, їм просто зась.

Отож бути мені ворогом санітар аж ніяк не може. Я навіть полюбив його, отого підглядача за дверима, і, коли він входить до палати, розповідаю йому всілякі історії зі свого життя, щоб він, попри оте осоружне для нього вічко, пізнав мене краще. Той добрий чоловік мої розповіді, схоже, цінує, бо, щойно я збрешу йому щось новеньке, із вдячности заходжується показувати мені останній виплід своєї вузлотворчости. Митець він чи ні — то вже інша розмова. Хоча виставку його творінь преса зустріла б, либонь, непогано, та й покупці на них знайшлися б. Зі звичайнісінького шпагату — санітар підбирає й розплутує його в палатах своїх пацієнтів після того, як розійдуться відвідувачі, — він вив'язує вузлик за вузликом усіляких почвар, тоді вмочує їх у гіпс, дає просохнути й нашпилює на в'язальні дротики з дерев'яними колодочками.

Нерідко в нього навіть зринає думка про те, щоб свої творіння розмалювати. Я не раджу йому цього робити; я щоразу показую на своє залізне ліжко, покрите білим лаком, і прошу його уявити собі цю вершину досконалости розцяцькованою. Тоді він, злякавшись, сплескує в долоні, намагається виразити на своєму трохи застиглому санітарському обличчі всі можливі жахи водночас і від отих своїх барвистих планів відмовляється.

Одне слово, моє штатне, покрите білим лаком залізне ліжко — це взірець. Для мене воно означає навіть щось більше: те ліжко — нарешті досягнута мета, моя втіха й могло б навіть стати моєю вірою, якби начальство цього закладу дозволило мені дещо вдосконалити: ґратки на ліжку я попросив би підняти вище, щоб уже ніхто не підходив до мене надто близько.

Один раз на тиждень мою тишу, переплетену білим залізним пруттям, уриває день відвідин. Тоді приходять вони — ті, які хочуть мене врятувати, які знаходять утіху в тому, що люблять мене, і які в мені цінують, поважають і прагнуть пізнати себе. Але які ж вони сліпі, знервовані й невиховані! Дряпають манікюрними ножичками мої білі лаковані ґратки на ліжку, малюють кульковими ручками й синіми олівцями довгастих непристойних чоловічків. Мій адвокат — від його «Вітаю!» вся палата щоразу аж двигтить — одразу накидає свого нейлонового капелюха на лівий стовпчик у ногах ліжка. І поки він сидить у мене — а такі адвокати вміють розбалакувати довго, — через той його насильницький акт я втрачаю і внутрішню рівновагу, і будь-який настрій.

Після того, як мої гості поскладають подарунки на білому, накритому цератою столику під аквареллю з анемонами, після того, як вони порозповідають мені про свої вже розпочаті чи заплановані акції порятунку й переконають мене — того, кого так невтомно прагнуть урятувати, — у високій своїй любові до ближнього, до них знов повертається втіха від власного існування, і вони прощаються зі мною. Потому приходить санітар — провітрити палату й зібрати шпагат від пакунків із подарунками. Частенько після цього в нього ще лишається час посидіти край мого ліжка й порозплутувати шпагат, сповнюючи палату тишею доти, доки я вже починаю називати тишу іменем Бруно, а Бруно — тишею.

Бруно Мюнстерберґ — тепер я назву свого санітара на його справжнє ім'я, годі вже гратися в словесні ігри — купив за мої гроші п'ятсот аркушів писального паперу. Якщо ці припаси скінчаться, Бруно, неодружений, бездітний чоловік родом із Зауерланда, ще раз навідається до невеличкої крамниці канцелярського начиння — там продаються й дитячі іграшки, — щоб я мав удосталь нелінійованого місця для своєї, сподіваюся, надійної пам'яти. Своїх відвідувачів — скажімо, того ж таки адвоката чи Клепа — про цю послугу я не попросив би повік. Дбайлива, приписана мені любов запевне не дозволила б моїм друзям принести з собою щось таке небезпечне, як іще чистий писальний папір, і дати ним користатися моєму духові, що невтомно розроджується все новими й новими словами.

Коли я сказав санітарові: «Чуєш, Бруно, чи не купив би ти мені п'ятсот аркушів невинного паперу?», той, звівши очі на стелю й тицьнувши вказівним пальцем туди ж таки, що мало навести мене на певні думки, відповів:

— Ви хочете сказати, білого паперу, пане Оскар?

Та я наполіг на слові «невинного» й попросив Бруно так і сказати в крамниці. Коли санітар уже майже надвечір повернувся з пакунком, то спробував удати з себе такого заклопотаного — куди твоє діло. Він раз у раз надовго втуплювався поглядом у ту ж таки стелю, де вичитував усі свої відкриття, а трохи перегодя промовив:

— Ви підказали мені саме те слово, що треба. Я попросив у них невинного паперу, і продавщиця спершу страшенно зашарілась, а вже тоді принесла те, що я просив.

Побоюючись пускатися в довгі балачки про отих продавщиць у крамницях канцелярського начиння, я вже пошкодував, що назвав той папір невинним, отож сидів тепер тихенько, дочекався, поки Бруно пішов з палати, й аж тоді розгорнув пакунок, де були п'ятсот аркушів писального паперу.

Я не довго тримав і зважував на руці ту досить тугеньку паку. Відлічивши десять аркушів, я сховав решту до тумбочки біля ліжка. Авторучка знайшлася в шухляді поряд із фотоальбомом; вона була повна, чорнила в ній мало вистачити. З чого ж почати?

Будь-яку розповідь можна почати з середини й, рішуче посуваючись уперед чи назад, збивати всіх з пантелику. Можна вчинити по-сучасному, відмовитись від усіх посилань на часи та відстані, а потім оголосити самому чи дати зробити це комусь іншому, що нарешті, в останню годину, мовляв, із проблемою часу й простору пощастило впоратися. Можна також уже на самісінькому початку заявити, нібито нині написати роман — узагалі нікому не до снаги, а тоді, сказати б, у себе ж таки за плечима склепати гучний бестселер, щоб зрештою постати в очах світу останнім і єдино можливим романістом. Мені теж випадало чути, нібито це добре й скромно, коли на самому початку заявляєш: «Героїв у романах уже нема, бо вже нема особистостей, бо особисті риси втрачено, бо людина самотня, кожна людина однаково самотня, вона не має права на особисту самотність і належить до самотньої маси, позбавленої імени й героїзму. Так воно, мабуть, і є, і це має свій резон. Та щодо мене самого, Оскара, й мого санітара Бруно хотілося б усе ж таки сказати: ми з ним — обидва герої, герої дуже різні, він — за вічком, я — перед вічком; і коли він переступає поріг, обидва ми, попри всю нашу дружбу й самотність, і досі не обертаємося на масу, позбавлену імени й героїзму.

Почну я ще задовго до себе, бо ніхто не має права описувати власне життя й розставляти в ньому віхи власного буття, якщо він не набереться терпіння й не згадає спершу бодай половину своїх дідів та бабів. Отож усім вам, хто змушений жити метушливим життям за стінами мого лікувально-опікунського інтернату, вам, мої друзі й щотижневі відвідувачі, які навіть не здогадуються про мої паперові запаси, дозвольте відрекомендувати Оскарову бабцю з материнського боку.

Якось жовтневого надвечір'я моя бабця Ана Бронська сиділа в своїх спідницях край картоплища. До полудня вона спритно згрібала граблями зів'яле картоплиння в охайні купи, в обід з'їла политого солодким сиропом хліба зі смальцем, потім востаннє прошарувала поле й нарешті сіла в своїх спідницях між двома майже повними кошиками. Ноги в чоботях вона випростала, носаки звела докупи, й тепер біля самісіньких її підошов тліло багаття з картоплиння, часом астматично оживаючи й старанно розстилаючи пасма диму над ледве помітним схилом. Ішов одна тисяча вісімсот дев'яносто дев'ятий рік, і сиділа бабця в самому серці Кашубської землі, неподалік від Бісау, ближче до цегельні під Рамкау, за Фіреком, з боку дороги на Брентау, між Діршау й Картгаузом; вона сиділа спиною до чорного лісу Ґольдкруґ і обвугленою на кінці ліщиновою палицею підсовувала бульби під гарячий попіл.

Коли щойно я окремо згадав про бабині спідниці й, сподіваюся, досить виразно написав: «Вона сиділа в своїх спідницях», та, власне, й розділ назвав «Широка спідниця», то мені добре відомо, чим я маю завдячувати тій одежині. Моя бабця носила не одну спідницю, а цілих чотири, одну поверх одної. І носила вона не одну верхню й три спідні, а чотири так звані верхні спідниці, кожна спідниця несла на собі наступну, а сама бабця носила всі чотири за системою, згідно з якою їхня послідовність щодня змінювалася. Та, котра вчора була на самісінькому верху, сьогодні опинялася під тим верхом; друга ставала третьою, а та, що вчора була ще третя, сьогодні прилягала до самого тіла. А ось та, яка ще вчора була до бабці найближче, сьогодні виставляла напоказ свій узор, тобто не виставляла жодного узору, бо всі спідниці в моєї бабці Ани Бронської надавали перевагу одному кольору — картопляному. Мабуть, той колір їй дуже пасував.

Окрім такого колірного оформлення, бабині спідниці вирізняла ще й екстравагантна щедрість у витратах матерії. Коли завівав вітер, спідниці напиналися й прибирали округлої форми, коли вітер стомлювався, вони опадали, коли він пролітав далі — лопотіли, а коли бабця поверталася до вітру спиною, всі чотири спідниці спурхували поперед неї. Сідаючи, бабця збирала всі спідниці довкола себе.

Окрім цих чотирьох спідниць, що постійно напиналися, обвисали, спадали зборками чи стояли, порожні й задубілі, поряд з її ліжком, мала бабця ще одну, п'яту. Ця п’ята нічим не відрізнялася від решти чотирьох картопляного кольору. До того ж п'ятою спідницею не завжди була та сама п'ята. Як і її посестер — адже в спідниць жіноча доля — її теж міняли, вона належала до тих чотирьох, яких вдягали, а коли наставала її черга, мала, як і решта, що п'ятої п'ятниці побувати в балії, наступної суботи — на шворці за кухонним вікном, а просохнувши — на прасувальній дошці.