Розділ «Їжачок»

Зрубаний, вирваний з корінням, звіяний вітром, відновлений, зрозумілий і знову прийнятий... Аж коли Оскар винайняв собі житло, він опанував мистецтво повертатися до барабана. У цьому мені допомагала не лише кімнатка, а й їжачок, і похоронна контора у дворі, й пан Мюнцер; та й сестра Доротея відіграла в моєму поверненні не останню роль.

Чи ви чули щось про Парцифаля? Я й сам знаю про нього небагато. Тільки й пригадую оту історію з трьома краплями крови на снігу. Історія правдива, бо стосується мене. Та, либонь, вона стосується кожного, хто має якусь ідею. Але ж Оскар пише про себе, тож він і підозрює, що ту історію створено спеціально для нього.

Щоправда, я й далі слугував мистецтву, давав малювати себе і синім, і зеленим, і жовтим, і землистого кольору, давав ставити себе на якому-небудь тлі й заштриховувати чорним, цілий зимовий семестр укупі з музою Улою справляв плідний вплив на Академію мистецтв (ми її не позбавляли своєї благословенної музи, до речі, й увесь наступний, літній семестр), однак уже випав сніг і ввібрав оті три краплини крові, що прикували мій погляд, як погляд блазня Парцифаля, про кого блазень Оскар знає дуже мало, тож легко може себе з ним ототожнювати.

Трохи поясню суть цієї своєї незграбної замальовки: сніг — то робочий одяг сестри-жалібниці, а червоний хрест (його більшість сестер-жалібниць, зокрема й сестра Доротея, носять посередині брошки, якою зчіплюють комірець) світив мені замість тих трьох крапель крови. І ось я сидів і не міг відвести погляду.

Та перше ніж осісти в колишній ванній кімнаті цайдлєрівського помешкання, треба було ще ту кімнату знайти. Зимовий семестр саме наближався до завершення, частина студентів від своїх кімнат відмовлялися, їхали на Великодні свята додому, а потім або повертались, або не повертались. Моя колега, муза Ула, взялася допомогти мені знайти кімнатку й пішла зі мною до студентської ради. Там мені дали купу адрес і рекомендаційного листа від Академії мистецтв.

Перед тим, як вирушити на пошуки житла, я вирішив після тривалої перерви навідатися до Корнефа в його майстерню на Молитовній алеї. У дорогу мене погнала прихильність до каменяра, а крім того, я хотів знайти роботу на канікули, бо ті кілька годин, які я мав позувати з Улою чи без неї на приватних сеансах у деяких викладачів, навряд чи прогодували б мене протягом ближчого півтора місяця; а ще мені треба було складати гроші на мебльовану кімнату.

Корнефа я застав таким, який він був колись: із двома майже загоєними й одним іще не визрілим чиряком на шиї він схилявся над стелою бельгійського Граніту, яку вже опрацював киянкою, а тепер удар за ударом обробляв скарпелем. Ми трохи погомоніли про се, про те, я не без натяку покрутив у руках штахеля, обвів поглядом виставлені камені, що були вже відшліфовані, відполіровані й чекали тільки, коли на них викарбують посмертні написи. Дві плити — черепашник і сілезький мармур для двомісної могили — мали такий вигляд, немовби Корнеф уже продав їх, і вони лише чекають на тямущого шрифтовика. Я був радий за Корнефа, якому після грошової реформи довелося досить скрутно. Одначе ми з ним уже й тоді вміли потішити себе мудрими словами: навіть така життєствердна грошова реформа не може завадити людям помирати й замовляти надгробки.

Так воно й вийшло. Люди знов помирали й знов купували надгробки. А крім того, з'явилися замовлення, яких до реформи не було зовсім: різники почали обличковувати фасади й нутрощі своїх крамниць строкатим ланським мармуром, у пошкодженому піщанику й туфі багатьох банків та торгових домів треба було вибивати середохрестя й заповнювати їх, щоб ті банки й торгові доми знов набули пристойного вигляду.

Я похвалив Корнефа за його старання й поцікавився, чи ж упорається він сам — адже роботи чималенько. Спершу каменяр ухилився од відповіді, потім усе ж таки зізнався, що іноді, мовляв, хотілося б мати чотири руки, й нарешті запропонував мені по півдня вибивати в нього написи: за літеру на вапняку він платить, мовляв, по сорок п’ять пфенігів, на граніті й діабазі — по п'ятдесят п'ять, а рельєфні літери коштують відповідно по шістдесят і сімдесят п'ять пфенігів.

Я відразу взявся за черепашник, швидко пригадав свої навички, набив руку на літерах, викарбував клинописом: «Алоїс Кюфер (нар. 03.9.1887 — пом. 10.6.1946)», за неповних чотири години впорався з усіма тридцятьма літерами й цифрами і, коли йшов, одержав згідно з розцінками тринадцять марок і п'ятдесят пфенігів.

Це була третина місячної платні за житло, яку я міг собі дозволити. Віддавати більше, ніж сорок марок, я не міг і не хотів, позаяк Оскар поклав собі й далі, бодай скромно, підтримувати господарство в Більку — Марію, хлопця й Густу Кьостер.

З чотирьох адрес, що їх дали мені доброзичливі хлопці й дівчата в студентській раді Академії мистецтв, я зупинився на такій: Цайдлєр, Юліхерштрасе, 7, бо це було неподалік від Академії.

На початку травня — погода стояла спекотна, млиста й узагалі якась не нижньорайнська — я, маючи в кишені достатньо готівки, вирушив у дорогу. Марія дала лад моєму костюму, тож вигляд я мав цілком пристойний. Той облуплений будинок, де на третьому поверсі в трикімнатному помешканні жив Цайдлєр, стояв за вкритим пилюгою каштаном. Добра половина Юліхерштрасе лежала в руїнах, тому важко було сказати щось про будинки сусідні, а також про той, що стояв через вулицю. Поросла травою та кульбабками гора ліворуч, з якої стриміли іржаві залізні балки, наводила на думку, що колись тут, по сусідству з цайдлєрівським будинком, стояв іще один, п'ятиповерховий. Той, що праворуч, зруйнований не зовсім, до третього поверху вже відновили. Але далі коштів, мабуть, не вистачило. Лишилося ще полагодити пошкоджений у багатьох місцях і потрісканий фасад із полірованого чорного шведського граніту. На вивісці «Похоронний інститут Шорнемана» бракувало кількох літер, уже й не пригадую, яких саме. На й досі гладенькій, мов дзеркало, гранітній поверхні зосталися, на щастя, цілими дві викарбувані клинописом пальмові гілочки, надаючи цьому поруйнованому закладу сякого-такого добропристойного вигляду.

Домовинами в цьому підприємстві, яке існувало вже понад сімдесят п'ять років, торгували у дворі, а позаяк моя кімнатка виходила вікнами саме туди, то крамниця та досить частенько привертала мою увагу. Я спостерігав за робітниками, що в гарну погоду викочували зі складу домовини, ставили їх на дерев'яні козли й усілякими засобами освіжували поліровку тих посудин, які до ніг усі звично для мене звужувалися.

На мій дзвінок Цайдлєр відчинив сам. Він стояв у дверях — невеличкий, осадкуватий, захеканий, їжакуватий, в окулярах з грубими скельцями, нижня половина обличчя вся в лапастій мильній піні, — правою рукою ще притискав до щоки помазка, усім своїм виглядом виказуючи п'яницю, а вимовою — вестфальця.

— Якщо кімната вам не сподобається, скажіть одразу. Я саме голюся й маю ще помити ноги.

Церемонитися Цайдлєр не любив. Я оглянув кімнату. Сподобатися вона мені не могла, бо це була колишня ванна кімната, яку тепер не використовували, — знизу, майже до половини стіни, обличкована бірюзовими кахлями, а вище обклеєна шпалерою якогось тривожного кольору. Проте я не сказав, що мені така кімната сподобатися не може. Не зважаючи на те, що на обличчі в Цайдлєра сохла піна, на його немиті ноги, я обстукав саму ванну й поцікавився, чи не можна обійтися без неї, тим більше, що стічної дірки в ній однаково не було.

Цайдлєр усміхнувся й похитав своєю сивою їжакуватою головою, марно намагаючись збити помазком суху піну. Це була його відповідь, отож я погодився винайняти кімнатку за сорок марок на місяць.

Коли ми повернулися до схожого на кишку, тьмяно освітленого коридору, в який виходило багато кімнат з пофарбованими в різні кольори, почасти заскленими дверима, я спитав у Цайдлєра, хто живе в його помешканні ще.