Розділ «Підмізинний палець»

— Ну, — мовив Цайдлєр, — то ви, бачу, вже геть не хочете працювати.

Його дратувало те, що Клеп з Оскаром сиділи то в Клеповій кімнаті, то в Оскаровій і били байдики. Що-правда, рештою грошей, які доктор Дьош передав мені як аванс на Південному кладовищі, коли ховали Шму, я сплатив за обидві наші кімнати за жовтень, одначе листопад погрожував стати місяцем похмурим і щодо фінансів.

І це тоді, коли пропозицій ми мали задосить. Ми могли б грати джаз у тій чи тій танцювальній кав'ярні або в котромусь із нічних ресторанів. Але грати джаз Оскарові вже не хотілось. Ми з Клепом весь час сперечалися. Він сказав, що те, як я тепер барабаню, вже не має із джазом нічого спільного. Я не заперечував. Тоді він заявив, що я зрадив ідею джазової музики.

Аж коли на початку листопада Клеп знайшов нового ударника — Бобі з «Однорога», одне слово, непоганого хлопця, — а разом із ним і контракт у Старому місті, ми знову заговорили один з одним як друзі, хоча Клеп уже тоді почав у дусі своєї КПН більше балакати, ніж думати.

Тепер переді мною лишалися відчиненими тільки двері концертної агенції доктора Дьоша. Повертатися до Марії я не хотів і не міг, тим більше що її залицяльник, отой Штенцель, збирався подати на розлучення, щоб потім мою Марію зробити Марією Штенцель. Час від часу я вибивав на Молитовній алеї в Корнефа сякий-такий напис на надгробку, навідувався й до Академії, давав беручким студентам малювати себе чорною вуглиною й робити з мене абстракцію, досить частенько заходив у гості, хоч і без будь-яких намірів, до музи Ули, що невдовзі після нашої поїздки на Атлантичний вал мусила розірвати свої заручини з художником Ланкесом, бо той волів тепер малювати лише дорогі картини з черницями, а музу Улу вже не хотів навіть лупцювати.

А візитка доктора Дьоша тим часом тихо й настирливо мулила мені очі на столі поряд із ванною. Коли одного дня я просто порвав її й викинув, позаяк не хотів мати з доктором Дьошем нічого спільного, то з жахом усвідомив, що й телефонний номер, і точну адресу концертної агенції можу продекламувати напам’ять, як вірша. Так я й робив три дні поспіль, я не міг через той телефонний номер заснути, тож четвертого дня знайшов телефонну будку, набрав номер, мене з'єднали з доктором Дьошем, той відреагував так, немовби чекав на мій дзвінок з години на годину, й попросив прийти до агенції пополудні того ж таки дня — мовляв, він хоче відрекомендувати мене своєму шефові. А шеф чекає на пана Мацерата.

Концертна агенція «Захід» містилася на дев'ятому поверсі відновленої адміністративної висотної будівлі. Перше ніж ступити до ліфта, я спитав себе, чи не приховує назва агенції якоїсь огидної політичиної афери. Адже коли є концертна агенція «Захід», то приблизно в такій самій адміністративній висотній будівлі десь має бути, звичайно ж, і агенція «Схід». Нічогеньку назву придумали! Тож я одразу віддав перевагу «Заходу», й коли ліфт спинився на дев'ятому поверсі, на душі в мене було спокійно: це саме та агенція, яка мені потрібна. На підлозі — суціль килими, куди не глянь — мідь, освітлення приховане, звукоізоляція, мирно сусідять десятки дверей, довгоногі секретарки з шурхотом проносять повз мене сигарний дим своїх шефів... Одне слово, я з тої агенції «Захід» мало не втік.

Доктор Дьош зустрів мене з розпростертими обіймами. Оскар був радий, що той бодай не притис його до грудей. Коли я ввійшов, друкарська машинка, за якою сиділа дівчина в зеленому светрі, змовкла, але відразу ж і поспішила надолужити час, що його згаяла через мої відвідини. Дьош доповів шефові про мене. Оскар сів, зайнявши собою одну шосту передньої лівої частини м'якого крісла жовтогарячого кольору. Потім розчинилися двостулкові двері, друкарська машинка затамувала дух, якась сила підхопила мене з крісла, двері за мною причинилися, світлою залою поплив килим, поніс мене з собою, поки якась залізна мебля сказала мені: ось ти, Оскаре, вже й стоїш перед шефовим письмовим столом, цікаво, скільки він важить? Я звів свої сині очі, намагаючись за безкінечно порожньою дубовою площиною вгледіти шефа, і в кріслі на коліщатах, що його, як ото крісло в зубного лікаря, можна було підіймати й відкидати назад, побачив свого паралізованого — життя жевріло лише в його очах та пальцях — товариша й наставника Бебру.

Так-так, голос — він ще мав голос! І з Бебриних глибин пролунало:

— Отак людські дороги й сходяться знов, пане Мацерат. Хіба ж я не казав вам багато років тому, коли ви ще воліли спілкуватися з цим світом як трирічне хлоп'я: такі люди, як ми, не гублять одне одного?! Щоправда, мушу, на превеликий свій жаль, констатувати, що ви нерозважливо дуже змінили — і то не в кращий бік — свої пропорції. Хіба то не ви колись мали якихось дев'яносто чотири сантиметри зросту?

Я ладен був заплакати, але тільки кивнув головою. На стіні, за кріслом наставника, яке рівномірно хурчало, бо в ньому працював електричний двигун, висіла єдина картина в цьому кабінеті — у бароковій рамі портрет моєї Розвіти, великої Раґуни, в натуральну величину. Бебра не стежив за моїм поглядом, однак добре знав, куди я дивлюся, тому, майже не ворушачи губами, промовив:

— А-а, добра душа Розвіта!.. Цікаво, чи сподобався б їй новий Оскар? Навряд. Вона мала до діла з іншим Оскаром, трирічним, круглощоким, а проте сповненим любовної жаги. Вона на того Оскара молилась, і про це мені радше заявила, ніж зізналася. А він одного чудового дня не схотів принести їй кави, і вона пішла по каву сама — пішла й наклала головою. А втім, той круглощокий Оскар убив, як я знаю, не лише Розвіту. Хіба то не він барабанним боєм звів у могилу свою бідолашну матусю?

Я кивнув головою, плакати я, хвалити Бога, ще не забув і все не зводив очей з Розвіти. Але цієї миті Бебра замахнувся, щоб завдати ще одного удару,

— А як було з отим поштовим службовцем, Яном Бронським, що його трирічний Оскар зволив називати своїм гаданим батьком? Оскар віддав його до рук катів. А ті вистрілили Янові Бронському в груди. А чи не могли б ви, пане Оскар Мацерат, який сміє виступати в новій подобі, розповісти мені про те, що сталося зі ще одним гаданим батьком трирічного барабанщика — з бакалійником Мацератом?

Зізнався я і в цьому вбивстві, визнав, що в такий спосіб позбувся Мацерата, описав, як улаштував так, щоб той удавився, вже не звертав усе на російський автомат, а сказав:

— Це правда, наставнику Бебра, то був я. Я зробив це, і те зробив я. Цю смерть спричинив я, і навіть у тій смерті була моя вина... Згляньтеся!

Бебра засміявся. Вже й не знаю, чим він там сміявся. Крісло його затремтіло. Над сотнями, тисячами зморшок, з яких складалося його обличчя гнома, заколихався, мов на вітрі, білий чуб.

Я ще раз благально, вперто попросив зглянутися наді мною; я намагався говорити влесливим голосом, знаючи, що це допомагає, і навіть затулив обличчя руками, знаючи, що вони гарні й також допомагають.

— Згляньтеся, пане Бебра! Згляньтеся, любий мій наставнику!