Розділ «Кремінці й надгробки»

Густа Тручинська: сонне, добродушне тіло, що запливло салом. Їй не довелося мінятись навіть тоді, коли вона стала Густою Кьостер, адже з Кьостером вона встигла побути лише два тижні — після того, як вони заручились, і до того, як його відіслали на Північний фронт, — та ще під час його відпустки з фронту, коли вони побралися, і то переважно на розкладачках у бомбосховищах. І хоч після капітуляції Курляндської армії жодних звісток від Кьостера не надходило, Густа, коли її запитували про чоловіка, відповідала впевнено, щоразу показуючи великим пальцем на кухонні двері: «Та він там, у полоні в Івана. Як повернеться, тут усе переміниться».

Переміни, що мали настати в бількському помешканні з поверненням Кьостера, могли стосуватися Марії, а також, певна річ, Куртика. Коли мене виписали з лікарні, я попрощався із сестрами-жалібницями, пообіцяв їм часом навідуватись і поїхав трамваєм у Більк, до обох сестер і свого сина Курта. На третьому поверсі будинку з помешканнями на винайм, який від даху до четвертого поверху вигорів, я застав таку собі філію чорного ринку, де порядкували Марія з моїм шестирічним сином, що вже вмів лічити на пальцях.

Марія, вірна й віддана своєму Мацератові навіть у нелегальній торгівлі, взялася за штучний мед. Вона набирала той ерзац з якихось відер без написів, ляпала його на домашні ваги й, щойно я переступив поріг і трохи оговтався, поставила мене пакувати стодвадцятип'яти грамові кавалки.

Куртхен сидів за коробкою з-під «Персілю», наче за прилавком. Він хоч і вшанував поглядом свого батька, що видужав і повернувся додому, однак його завжди по-зимовому сірі очі були спрямовані на щось таке, що можна було побачити й розгледіти тільки крізь мене. Перед ним лежав аркуш паперу, на якому він виводив стовпчики уявних чисел; походивши неповних півтора місяці до переповнених, погано опалюваних шкільних класів, він набув вигладу мислителя й кар'єриста.

Густа Кьостер саме пила каву. «Натуральна», — подумки завважив Оскар, коли вона посунула філіжанку й мені. Поки я клопотався біля штучного меду, Густа зацікавлено й не без співчуття до сестри розглядала мого горба. Вона не могла спокійно всидіти, не погладивши його, адже якщо жінка погладить горба, то буде щаслива, а для Густи щастя — це повернення Кьостера, який тут усе перемінить. І все ж таки вона стрималася, замість горба погладила філіжанку, хоч та й не обіцяла щастя, і з неї вихопилося одне з тих зітхань, які протягом наступних місяців я мав чути щодня:

— Ось як вернеться Кьостер, він тут усе перемінить. Щоб я з цього місця не встала! Ось побачите, побачите!

Густа засуджувала підпільну торгівлю, одначе любила посмакувати натуральною кавою, добутою зі штучного меду. Коли з'являлися покупці, вона виходила з вітальні, човгала на кухню й на знак протесту гуркотіла там посудом.

А покупців приходило багато. Відразу по дев'ятій, після сніданку, лунали дзвінки в двері: короткий, довгий і ще один короткий. Пізно ввечері, ближче до десятої години, Густа — нерідко всупереч протестам Куртика, який через школу міг віддавати торгівлі лише половину робочого дня, — дверний дзвінок вимикала.

Люди казали:

— Штучний мед?

Марія стримано кивала головою й питала:

— Чверточку чи половинку?

Але дехто приходив і не по мед. Такі люди казали: «Кремінці?» У відповідь Куртик, в якого уроки були через день то зранку, то пополудні, вигулькував із-за своїх виписаних стовпчиками чисел, видобував із-під светра ганчір'яного мішечка й дзвінким, задьористим хлопчачим голосом викрикував у вітальню:

— Три чи, може, й чотири? А краще візьміть усі п'ять. Бо скоро дешевше, ніж по двадцять чотири, вже не дістанете. Минулого тижня вони йшли ще по вісімнадцять, сьогодні вранці мені вже довелося казати: «Двадцять», а якби ви прийшли були годинки зо дві тому, коли я саме повернувся зі школи, то я ще міг би сказати: «Двадцять один».

В околиці завдовжки чотири й завширшки шість вулиць кремінці можна було придбати лише в Куртика. Він мав своє джерело, однак нікому його не виказував і раз у раз, навіть перед сном, замість молитви промовляв: «Я маю джерело!»

На правах батька я хотів усе ж таки довідатися, що ж то в мого сина за джерело. Отож коли він, навіть не приховуючись, а скорше самовпевнено проголошував: «Я маю джерело!», я відразу його запитував: «Звідки в тебе камінці? Негайно скажи, де ти їх береш!»

А Марія протягом усіх тих місяців, коли я пробував дізнатися про джерело, незмінно казала: «Оскаре, облиш малого. По-перше, це тебе анітрохи не стосується, по-друге, коли вже хтось у нього й питатиме, то робитиму це я, а по-третє, не корч із себе батька. Ще кілька місяців тому ти не годен був і рота роззявити!»

Та коли я не вгамовувавсь і допитувався про те джерело аж надто настирливо, Марія ляскала рукою по відру зі штучним медом і, до глибини душі обурюючись, накидалася й на мене, й на Густу, яка іноді підтримувала мої спроби з'ясувати джерело:

— Теж мені праведники знайшлися! Хочете зіпсувати хлопцеві всю торгівлю? А самі живете з того, що він приробляє. Я як подумаю про ті кілька жалюгідних калорій, які Оскарові видають на хворобу і які він за два дні підмітає, то мені аж недобре стає. Але я не плачу — я лише сміюся!