Розділ «Далекосяглий спів із Ярусної вежі»

Фройляйн доктор Горнштетер, що майже щодня заходить до мене викурити сигаретку, як лікарка має, здавалося б, лікувати мене, однак натомість я сам лікую її, і вона щоразу йде з палати вже не така знервована; так ось, ця несмілива жінка, яка підтримує більш-менш тісні контакти, власне, лише зі своїми сигаретами, знов і знов стверджує: в дитинстві мені бракувало контактів, надто мало я бавився з дітьми.

Ну, щодо дітей, то тут вона, либонь, таки має рацію. Адже я був такий перевантажений навчальним процесом у Ґретхен Шефлєр, мене так кидало від Ґьоте до Распутіна й навпаки, що я й сам, хоч би як хотів, не знаходив часу для всіляких там хороводів та лічилочок. А коли я, як ото справдешній учений, намагався уникнути книжок, навіть проклинав їх, цей могильник літер, і пробував шукати контактів із простолюдом, то щоразу наштовхувався на малишню з нашого будинку й після короткого спілкування з тими канібалами був радий-радісінький повернутися живим-здоровим до свого чтива.

З батьківського помешкання Оскар міг вийти або через крамницю — тоді він опинявся на Лабесвеґ, — або він причиняв за собою двері помешкання, а вже звідти, зі сходів, мав змогу вислизнути ліворуч просто на вулицю чи піднятися на чотири поверхи й дістатися горища, де музикант Майн дуднів на своїй трубі. І нарешті останню можливість надавав двір нашого будинку з помешканнями на винайм. Вулиця — то була просто бруківка. А на втоптаному піску у дворі розплоджувалися кролики й люди вибивали килими. З горища, де часом траплялася нагода пограти дуетом із п'яним паном Майном, було ще й дещо видно, звідти відкривалася далека перспектива, тут зринало те щемке, однак оманливе відчуття свободи, якого шукають усі, хто сходить на вежі, і яке робить мрійниками тих, хто мешкає в мансардах.

Коли у дворі на Оскара щокрок чигала небезпека, то горище було в нього безпечним куточком — щоправда, доти, доки Аксель Мішке зі своєю ватагою вижив його й звідти. Двір був такий самий завширшки, як і наш будинок, але завглибшки — лише сім кроків, і просмолений дерев'яний паркан з колючим дротом угорі відгороджував його від трьох інших дворів. Із горища цей лабіринт було видно, мов на долоні: будинки на Лабесвеґ, на обох поперечних вулицях — Герташтрасе й Луїзенштрасе — і далі навпроти на Марієнштрасе замикали собою чималий чотирикутник, у якому й лежали двори, і в цьому чотирикутнику стояла ще й фабрика, що випускала карамель від кашлю, та кілька дрібних майстерень, де виробляли прянощі. Там і сям із дворів витикалися дерева й кущі, нагадуючи про те, яка тепер пора року. А загалом двори, хоч і неоднакові завбільшки, були — якщо казати про кроликів та поперечини, на яких вибивали килими, — всі на один копил. Щоправда, кролики бігали там цілий рік, а ось вибивати килими, згідно з правилами внутрішнього розпорядку, можна було тільки у вівторок та п'ятницю. У такі дні ставало особливо очевидним, який великий цей дворовий комплекс. З горища Оскар усе добре чув і бачив: понад сотню килимів, доріжок і постілок люди натирали квашеною капустою, потім чистили щітками, вибивали й нарешті примушували показати їхні первісні узори. Сотні хатніх господинь виносили з під'їздів трупи килимів; попідіймавши оголені повні руки й понакидавши на коси та зачіски зав'язані вузлом хустки, вони перекидали килими через поперечини, брали плетені вибиванки й сухими ударами розтинали тісноту дворів.

Оскар ненавидів цей одностайний гімн чистоті. Проти того шуму й гаму він пробував боротися своїм барабаном, однак, хоч сидів і на горищі — все ж таки досить височенько над двором, — мусив визнати: перед хатніми господинями він безсилий. Сотні жінок, що вибивають килими, можуть узяти приступом небо й пообтинати крила молодим ластівкам, і вони кількома ударами руйнували невеличке святилище, яке Оскар зводив у квітневому повітрі барабанним боєм.

А в ті дні, коли килимів не вибивали, на дерев'яних поперечинах перекидалася малишня з нашого будинку. Сам я у двір виходив рідко. Тільки в халабуді пана Гайландта я почувався певною мірою в безпеці, бо старий пускав до того свого звалища тільки мене, а малишні не дозволяв навіть і оком кинути на поіржавілі швацькі машинки, розібрані велосипеди, лещата, талі й криві та вже повирівнювані цвяхи в коробках з-під сиґарет. Це в нього була така робота: він якщо не витягував цвяхів із дошок від розбитих ящиків, то вирівнював напередодні витягнуті цвяхи на ковадлі. Крім того, що в нього не пропадав жоден цвях, він ще й допомагав людям переїздити, перед святами забивав кроликів і скрізь — у дворі, на сходах у будинку, на горищі — спльовував тютюнову жуйку.

Одного дня малишня, як це зазвичай роблять діти, варила біля його халабуди супчик, і Нухі Айке попросив старого Гайландта тричі плюнути в казанок. Старий здалеку так і зробив, а тоді знову зник у своєму закапелку й заходився гупати по цвяхах далі, а Аксель Мішке присмачив той супчик ще однією приправою — товченою цеглою. Оскар зацікавлено спостерігав той кухарський експеримент, одначе близько не підходив. Аисель Мішке й Гарі Шлягер спорудили з ковдр та ганчір'я щось на кшталт шатра, щоб ніхто з дорослих не витріщався на їхній супчик. Коли цегляна товч закипіла, Гансик Колін спорожнив свої кишені, пожертвувавши для супчику дві живі жаби, яких виловив у Акційному ставку. Зузі Катер, єдина дівчинка в шатрі, скривила рота, розчарована й ображена тим, що жаби, навіть не квакнувши, навіть не спробувавши наостанку вистрибнути, покірно зникли в супчику. Тоді Нухі Айке, не звертаючи уваги на Зузі, розстебнув штани й набурив у те густе вариво. Услід за ним те саме зробили Аксель, Гарі й Гансик Колін. Малий Кесхен хотів не відстати від десятирічних і собі, але з його труника нічого не капнуло. Усі перевели погляд на Зузі, а Аксель Мішке подав їй блакитну, як пральний порошок «Персіль», емальовану каструльку з пощербленими краями. Оскар, власне, хотів був уже піти, але зачекав іще, поки Зузі, яка під сукенкою була, мабуть, без трусиків, присіла, руками підсунула під себе каструльку й, обхопивши руками колінця, втупилася невидющими очима перед себе, а коли бляшаний звук у каструльці потвердив, що й вона внесла свій внесок у супчик, поморщила носа.

Того разу я втік. Краще б я не втікав, а спокійно пішов собі. Але я побіг, і тому всі, хто доти не відводив очей від каструльки, подивилися мені вслід. Я почув, як Зузі Катер сказала позад мене:

— Мабуть, хоче на нас наклепати, бо чого ж то він так чкурнув?

Ці слова ще пекли мені душу, навіть коли я вже вибрався, спотикаючись, на п'ятий поверх і аж на горищі перевів дух.

Мав я тоді сім з половиною років, Зузі, певно, дев'ять, малому Кесхенові ледве сповнилося вісім, Акселю, Нухі, Гансику й Гаррі було по десять-одинадцять. Залишалася ще Марія Тручинська. Вона була трохи старша від мене, але у двір ніколи не виходила, а гралася в ляльки на кухні в матінки Тручинської або зі своєю дорослою сестрою Густою, яка підробляла в євангельському дитячому садку.

Не дивно, що я ще й тепер не можу чути, як жінки мочаться в нічний горщик. Коли Оскар того разу вдарив у барабан і погамував свій слух, сподіваючись, що тут, на горищі, врятувався від супчику, який кипів у дворі, вони з'явилися всі гуртом: одні — босоніж, інші — в черевиках на шнурках, одне слово, всі, хто вносив свій внесок у супчик, а Нухі приніс і казанок із тим супчиком. Вони обступили Оскара, а останнім прибіг малий Кесхен. Підштовхуючи одне одного ліктем під бік, вони шепотіли: «Ну ж бо, починай!» Зрештою Аксель схопив Оскара ззаду, заломив руки й примусив підкоритись, а Зузі, показуючи в усмішці вологі, рівненькі зуби і язичка між ними, не бачила нічого поганого в тому, що робили хлопці. Вона взяла в Нухі залізну ложку, до блиску натерла її об свої стегна, потім занурила в казанок, з якого йшла пара, неквапно помішала, перевіряючи, мов справжня хатня господиня, чи достатньо густе те вариво, подмухала в повну ложку, щоб трохи остудити її, і нарешті нагодували Оскара — нагодували мене. Такого я не їв уже повік, і того смаку не забуду, допоки й житиму.

Аж після того, як ватага, така заклопотана моїм здоров'ям, відпустила мене й пішла, бо Нухі занудило й він виблював просто в казанок, я забився в куток горища, де саме сушилося кілька простирадел, і видав із себе кілька ложок рудуватого варива, хоч жаб'ячих решток у ригачці, щоправда, й не виявив. Потому я став на якусь скриню під відчиненим даховим вікном, виглянув на віддалені двори, з рипінням перетираючи між зубами рештки потовченої цегли, відчув бажання щось зробити, перевів погляд на мерехтливі вікна далеких будинків на Марієнштрасе, закричав, заспівав своїм далекосяжним голосом у той бік і, хоч наслідку й не побачив, а проте був такий упевнений у можливостях свого далекосяжного співу, що віднині і наш двір, і решта дворів стали для мене затісними, і я, спраглий за далечиною, за далекими відстанями й далекою перспективою, тепер користався з будь-якої нагоди, щоб вибратися — самому чи за руку з матусею — з Лабесвеґ, із передмістя, якомога далі від підступів усіх кухарів-суповарів нашого тісного двору.

Щотижня в четвер матуся виходила до міста скуповуватися. Здебільша вона брала з собою й мене. А коли треба було придбати в Сиґізмунда Маркуса у Цойґгауз-пасажі на Вугільному базарі нового барабана, то вона брала мене з собою неодмінно. У той час, десь між сьомим і десятим роком мого життя, я добивав барабана рівно за два тижні. Від десятьох до чотирнадцятьох років на те, щоб пробити бляху, в мене йшло не більше тижня. Згодом мені іноді щастило обернути нового барабана на брухт за один-однісінький робочий день, а іноді, коли на душі було спокійно, бити обережно, хоч і досить енергійно, по три-чотири місяці, не завдаючи своїй бляшанці жодної шкоди, якщо не брати до уваги кількох тріщин на лаку.

А тепер пора повести мову про той час, коли я що два тижні покидав разом з матусею наш двір з його поперечинами для вибивання килимів, зі старим Гайландтом, що вирівнював цвяхи, з отими шибениками, які вигадували всілякі супчики, і приходив до Сиґізмунда Маркуса, щоб серед багатого сортименту його дитячих бляшаних барабанів вибрати собі новий. Інколи матуся брала мене з собою й тоді, коли старий барабан був іще досить цілий, і в такі дні я втішався пообідньої пори строкатим, завжди трохи схожим на музей Старим містом, де всякчас лунав передзвін на тій чи тій церкві.

Ті наші виходи минали здебільшого спокійно й приємно. Ми купували дещо в Ляйзера, Штернфельда чи Махвіца, потім навідувалися до Маркуса, який узяв моду казати матусі всілякі вишукані й милі речі. Він, поза всяким сумнівом, упадав коло неї, проте ніколи, наскільки я пригадую, не дозволяв собі виявляти свої почуття надто палко, а лише захоплено хапав «золоту», як він висловлювався, матусину ручку й німо цілував її, — ніколи, крім одного-однісінького разу, коли Маркус став перед матусею навколішки, і саме про це вже й пора повести мову.

Матуся успадкувала від бабці Коляйчек показну, ледь-ледь повняву статуру й привабливе марнославство, поєднане з добродушністю, і послуги Сиґізмунда Маркуса вона приймала тим охочіше, що він, час від часу пропонуючи за безцінь шовкові нитки чи придбані на барахолці, проте бездоганні панчохи, скоріше ті речі їй дарував, ніж продавав. Я вже не кажу про бляшані барабани, які він що два тижні клав переді мною на прилавок за сміховинну ціну.

Під час тих відвідин матуся щоразу рівно о пів на п'яту просила в Сиґізмунда дозволу залишити мене, Оскара, в крамниці під його опікою, позаяк їй, мовляв, ще треба залагодити деякі важливі, невідкладні справи. Тоді Маркус, якось дивно всміхаючись, уклонявся й, сиплючи порожніми словами, обіцяв матусі берегти мене, Оскара, мов зіницю ока, поки вона залагоджуватиме свої невідкладні справи. Ледве відчутна, однак необразлива іронія надавала його голосу особливої інтонації, змушувала матусю зашарітися й наводила її на думку, що Маркус про ті її важливі справи здогадується.

Та навіть я знав, що то були за справи, які матуся називала невідкладними й так ревно поспішала їх залагодити. Адже якийсь час вона брала мене з собою до одного дешевенького пансіону на Тішлєрґасе, де зникала відразу на сходах і не поверталася хвилин сорок п'ять, а я мусив терпляче чекати біля господині, що здебільшого попивала лікер, — чекати за склянкою завжди огидного лимонаду, який мені щоразу подавали, нічого не кажучи. Нарешті матуся, майже не змінившись, виходила, прощалася з господинею, яка не підводила очей від своєї чарки, й брала мене за руку, забуваючи, що її виказувала навіть температура власної руки. Потім, тримаючись за гарячі руки, ми йшли до кав'ярні «Вайцке» на Вольвеберґасе. Матуся замовляла собі міцну каву, Оскарові — лимонне морозиво і чекала, поки до кав'ярні несподівано, ніби випадково входив Ян Бронський, підсідав до нашого столика й замовляв, щоб на заспокійливо прохолодний мармур столика перед ним поставили також міцну каву.