Розділ «Виступ Ґюнтера Ґраса з нагоди вручення Нобелівської премії»

Вельмишановні члени Шведської академії, пані й панове!

У дев'ятнадцятому сторіччі примітка «Далі буде...» вказувала на те, що прозовий твір ще не завершено. Щоденні газети й тижневі часописи щедро надавали місце в своїх підвалах для таких творів. Роман із продовженням був у розквіті. Поки розділ за розділом хутко з'являлися друком, середина твору ще тільки поставала в рукопису, а кінцівка ще не була й придумана. Однак читача тримали в напрузі не лише тривіальні історії, від яких кидало в дрож чи стискалося серце. У такий спосіб, шматочками, з'являлися й декотрі Діккенсові романи. Як роман з продовженнями виходила й «Анна Кареніна» Льва Толстого. Саме за тієї доби, що невтомно постачала на ринок масові товари з продовженням, Бальзак, тоді ще невідомий автор, опановував техніку досягати в розповіді особливої напруги в кінці кожної подачі. Та й майже всі романи Теодора Фонтане спершу побачили світ у газетах і часописах як романи з продовженням — скажімо, ті ж таки «Життєві злигодні», з приводу яких власник газети «Фосіше цайтунг» обурено вигукнув: «Чи настане коли-небудь кінець цій повійницькій історії?!»

Та перше ніж прясти основну нитку свого виступу далі чи висотати з неї побічну, я хочу завважити, що ця зала й Шведська академія, яка мене сюди запросила, з погляду суто літературного мені не чужі. У моєму романі «Пацючиха», який вийшов майже чотирнадцять років тому і про жахливі події наприкінці якого, можливо, ще пригадує хтось із читачів, у Стокгольмі перед досить різношерстим товариством виголошують хвалебну промову на адресу пацючихи чи, правильніше сказати, лабораторної пацючихи.

Їй присуджено Нобелівську премію. Треба сказати, нарешті. Бо в списку претендентів її ім'я стояло вже багато років. Її вважали фавориткою. І ось ця білошерста, червоноока лабораторна пацючиха, що представляла мільйони піддослідних тварин — від морських свинок до макакрезусів — дочекалася високої чести. Це завдяки їй, насамперед саме завдяки їй — так стверджує оповідач у моєму романі — стали можливими всі вшановані Нобелівською премією дослідження й винаходи в галузі медицини, а щодо відкриттів Нобелівських лауреатів Ватсона й Кріка — у майже безмежній дослідницькій царині генної інженерії. Відтоді клонувати можна більш чи менш легально — не лише кукурудзу та городину, а й усіляких тварин. Тому пацюки-люди, що наприкінці згаданого роману, тобто в постгуманну добу, виступають щораз владніше, називаються «ватсонкріками». У них поєднано найкращі якості, що мають обидва ці види. Пацюче наявне в людині, й навпаки. Саме в такому розплоді світ, схоже, вбачає своє одужання. Настав час, коли після великої катастрофи, що її пережили тільки пацюки, таргани, гнойові мухи та ще рештки риб'ячої й жаб'ячої ікри, серед хаосу знов пощастило відновити лад — і то з допомогою ватсонкріків, що, хоч як дивно, також урятувалися.

Та позаяк цій розповіді був відкритий шлях до отого «Далі буде...», а слова з нагоди вручення лабораторному пацюкові Нобелівської премії не завершують роман таким собі піднесеним акордом, то тепер я маю змогу принципово звернутися до розповіді як до форми пережитого і форми мистецтва.

Розповідали люди з давніх-давен. Ще задовго до того, як людський рід почав навчатися писати й помалу опановувати грамоту, люди одне одному щось розповідали й одне одного слухали. Невдовзі серед тих, хто ще не вмів писати, з'явилися такі, що вміли більше й краще розповідати чи переконливіше брехати. А з-поміж цих знову ж таки вирізнялися ті, котрі спритно примудрялися загачувати спокійний плин своєї розповіді, доводити загачений матеріал до того, що він виступав з берегів, спрямовували його в інше русло, яке вже не пересихало, а несподівано оберталося на широке річище, і це річище несло з собою, певна річ, багато всіляких уламків, унаслідок чого виникали побічні лінії й дії. А позаяк ці щонайперші оповідачі, яким не потрібне було ні денне світло, ні лампа і які непогано вміли нашіптувати навіть у темряві, ба більше — у пітьмі чи в сутінках вони вміли надавати своїй розповіді ще більшого напруження й уривали свою розповідь, либонь, лише через втому, обіцяючи, що «далі буде...», — саме через це в них з'являлося багато слухачів, котрі також уміли оповідати, хоча, щоправда, й не так невтомно.

Про що ж оповідали тоді, коли ніхто ще не вмів писати й записувати? Спрадавна, від часів Авеля й Каїна, багато мовилося, мабуть, про вбивство і смерть. Поживу давала помста, надто кривава. Буденною справою віддавна вже став геноцид. Були розповіді й про повені та засухи, про бідні й багаті роки. Люди не лінувалися довго перелічувати, скільки худоби й рабів у того чи того власника. І коли оповідач хотів, щоб йому вірили, він не вільний був нехтувати довгими переліками пращурів — хто був після кого й перед ким. Так само на Генеалогічній основі народжувалися й героїчні історії. Ще й нині такі улюблені історії з любовним трикутником, а також історії про всілякі жахіття, де в лабіринтах чи в прибережних очеретах чигають людиноподібні тварини або твариноподібні люди, стають товаром широкого вжитку. Не кажучи вже про міфи про богів та ідолів, а також про сповнені пригод морські подорожі, що їх у процесі розповідей збагачували, шліфували, розширювали, варіювали, перекручували й нарешті записав один оповідач, якого нібито звали Гомер, або, якщо взяти Біблію, колектив оповідачів. Так постала література. У Китаї, Персії, Індії, на перуанському плоскогір'ї і в інших місцях, де тільки виникало письмо, були оповідачі, які, кожен окремо чи гуртом, робили собі літературне ім'я або лишалися невідомими.

Нам, чиї сліди так чітко зафіксовано на письмі, збереглися згадки про перекази, про усні джерела літератури. Та якби ми забули про те, що кожна розповідь від самого початку злітала з вуст — то несміливо затримуючись, то знову поквапно спурхуючи, мовби гнана страхом, а то й пошепки, щоб якусь таємницю не почуло надто багато слухачів, а тоді знову голосно, крізь бундючні вигуки та запитання, — якби ми, сліпо повіривши в письмо, про все це забули, то наша розповідь була б лише паперово-канцелярська, а не зігріта вологим подихом.

Як добре, що в нас досить книжок і в них, хоч би як ми їх читали — тихо чи голосно, — нічого не змінюється. Вони слугували мені взірцями. Екгард Майстер, Герман Мелвіл, Альфред Дьоблін, а також біблійна німецька мова Лютера надихали мене, коли я був ще молодий і віддавався навчанню, — надихали розмовляти з собою й писати, розводячи слиною чорнило. І так воно й лишилося. Уже п'ятий десяток років свого сповненого радощів літературного кріпацтва я жую й пережовую глизяву жуйку слів і речень, поки утвориться легкотравна каша, бурмочу в щасливій письмацькій самотності собі під ніс і переношу на папір лише те, що, мовлене, лишає по собі луну й знаходить мінливе відлуння.

Так, я свою роботу люблю. Вона дає мені змогу завести собі товариство, що прагне різноголосо взяти слово і якомога дослівніше посісти місце в рукописах. Коли я читаю перед публікою те, що перекочувало на папір, вийшло друком і вляглося, то найдужче люблю брати до рук ті зі своїх книжок, які багато років тому вислизнули від мене самі або які в мене відібрав читач. Тоді колись написане й видруковане слово знов оживає в голосі перед слухачами й молодими, від мови рано відвиклими, й сивими, але все ще невситимими. І чари знов і знов удаються. Так шаман у письменникові заробляє свій окраєць хліба. Йому, хто пише всупереч швидкоплинності часу, хто правдоподібно понавигадує сім мішків вовни, — йому вірять у тому, чого він не обіцяв: що далі буде...

Одначе як я став письменником, поетом, художником — і все це воднораз і на жахливо білому папері? Як доморосла зухвалість спромоглася підбити малого хлопця на таку примху? Адже стати митцем мені забаглося вже в років дванадцять. Це було в ті дні, коли вдома у нас, по сусідству з данцизьким передмістям Ланґфуром, починалася Друга світова війна. Але вибір на користь літератури взяв гору аж другого воєнного року, коли в часописі гітлерюгенду «Помагай!» я натрапив на спокусливу пропозицію взяти участь у конкурсі на найкраще оповідання. Переможцям там обіцяли призи. І я відразу заходився писати в чернетці свій перший роман. Під впливом сімейних обставин моєї матері він дістав назву «Кашуби», хоч дія його розгорталася не в прикрій сучасності нечисленного кашубського народу, що стаяв на межі зникнення, а в тринадцятому сторіччі, у добу міжцарів'я, за страшних часів без кайзера, коли на вулицях і мостах панували рицарі-розбійники й просто грабіжники і селянам, щоб обстояти власні права і якось собі зарадити, доводилося йти на крайнощі — самосуд.

Як я пригадую, після короткого опису економічного становища кашубських теренів у мене там відразу починалися пограбунки, а разом із ними й розбрат. Було передушено, зарізано, заколено й послано вироком таємних судилищ на шибеницю та плаху стільки люду, що наприкінці першого розділу всі головні й чимало другорядних персонажів виявилися мертвими, закопаними в землю або стали поживою для гайвороння. Та оскільки моє розуміння стилю не дозволяло мені того, щоб усі ті десятки й сотні покійників далі виступали в ролі духів і обернули роман на суцільне жахіття, то цю першу спробу довелося визнати невдалою і від слів «Далі буде...» безнадійно відмовитись; початківець, хоч і не назавжди й не на вічні часи, дістав виразне застереження надалі в своїх розповідях поводитися з вигаданими дійовими особами обачніше й ощадніше.

Та спершу я поклав собі вчитатися в самого себе. Робив я це в особливий спосіб: позатикавши пальцями вуха. Щоб було зрозуміліше, зауважу, що ми з моєю молодшою сестрою росли в тісноті, тобто в двокімнатному помешканні, не маючи не те що власної комірчини, а й узагалі бодай невеличкого власного куточка. Якщо розглядати цю обставину за великим рахунком, то особисто для мене в цьому була навіть перевага, бо так я рано навчився зосереджуватися в людському тлумі й гамі. Перебуваючи немовби під ковпаком, я цілковито поринав у книжку та її світ, і моя схильна до жартів мати, тільки щоб показати сусідці, що син нічого не бачить і не чує, міняла бутерброда, який лежав поряд із моєю книжкою і якого я час від часу надкушував, на брусок мила (гадаю, то був «Пальмолів»), і обидві жінки — щодо матері, то вона з неабиякою гордістю — спостерігали, як я, не відводячи погляду від книжки, хапав мило, кусав його й добру хвилину жував, перше ніж отямлювався й виборсувався з описаних подій.

Те рано набуте вміння зосереджуватися стає мені в пригоді й досі; одначе так самозречено, як тоді, я не читав уже ніколи. Книжки стояли в невеличкій шафці за шибками з блакитними завісками. Мати була членом клубу книголюбів. Романи Достоєвського й Толстого стояли там поряд із кількома кижками Гамсуна, Раабе й Вікі Баум. Була там і «Сага про Єсту Берлінґа» Сельми Лаґерлеф. Згодом чтиво собі я знаходив у міській бібліотеці. Проте перший поштовх дав мені, певно, все ж таки книжковий скарб моєї матері. Вона, ділова жінка, що добре вміла рахувати й торгувала в своїй бакалійній крамничці на руку ненадійним боржникам, любила все гарне, слухала по радіо оперні й опереткові мелодії, охоче вислуховувала мої багатонадійні історії, часто ходила до міського театру, а іноді брала з собою й мене.

Але ці ескізно окреслені характерні епізоди з мого життя, які відбувалися в тісноті міщанської обстановки і які я десятки років тому з епічною широтою змалював в іншому місці, скориставшись вигаданими персонажами, придатні лише для того, щоб допомогти мені відповісти на запитання: «Як я став письменником?» Здатність невтомно мріяти наяву, схильність до гри слів і гри словами, пристрасть брехати без будь-якої вигоди для себе, а лише через те, що описувати голу правду було б надто нудно, — одне слово, те, що його досить невиразно називають хистом, певна річ, було; одначе, що допомогло ще зовсім не сформованому таланту стати важким тягарем і глибше зануритись у життя, то це — оте стрімке вторгнення політики в сімейну ідилію.

Улюблений материн брат у других, родом також кашуб, у Вільному місті Данциг працював на польській пошті. Він часто навідувався до нас, був у нашій оселі бажаним гостем. Коли на початку війни поштову будівлю на Гавеліусплац довелося захищати від ополченців-есесівців, мій дядько виявився серед тих захисників, які капітулювали і яких за вироком воєнно-польового суду всіх розстріляли. Раптом цього дядька не стало. Раптом про цього дядька перестали — і то досить довго — згадувати. Там, де був він, зяяла порожнеча. Для всіх той чоловік ніби зник, але в мені він, мабуть, жив, непомітно жив багато років, протягом яких я в свої п’ятнадцять нацупив уніформу, в шістнадцять навчився боятись, у сімнадцять потрапив у полон до американців, у вісімнадцять вийшов на волю й подався торгувати на чорний ринок, зрештою опанував професію каменяра й скульптора, вступив до Академії мистецтв, писав і малював, малював і писав — скорохвацькі віршики, пусті, гротескові одноактівки. Так тривало доти, доки мене, того, хто мовби народився для естетичної насолоди, переповнив літературний матеріал. Під його завалами лежав похованим улюблений материн брат у других, розстріляний службовець польської пошти, і я — хто ж іще? — мав його знайти, викопати з могили й своєю розповіддю знову вдихнути в нього життя — життя під іншим ім'ям і в іншому образі, однак цього разу вже в романі, чиї спраглі до життя головні й другорядні персонажі впевнено пережили б багато розділів, а декотрі навіть дожили б до самого кінця, щоб можна було дотриматись отієї давньої письменницької обіцянки: «Далі буде...»

І так далі, й таке інше. З виходом у світ моїх перших двох романів «Бляшаний барабан» та «Собачі роки», а також опублікованого в період між ними повість «Кіт і мишка», я, все ще досить молодий письменник, рано пізнав те, що книжки можуть викликати збурення, будити лють і ненависть. Те, що поставало з любови до рідної країни, сприймалось як обгидження власного гнізда. Відтоді мене вважають постаттю суперечливою.

А тим часом я й далі лишаюся в пристойному товаристві, хоч багато хто хотів би бачити таких письменників, як я, в Сибіру чи ще деінде. Ми на таке не нарікаємо. Скоріше навпаки — стан постійного заперечення ми сприймаємо як життєво необхідний Для своєї професії, а також такий, що належить до одного з її ризиків. Так уже ведеться, що автори письмових подій свідомо люблять підкладати свиню сильним світу цього, які незмінно обстоюють своє право посідати місце на лаві переможців, через що історія літератури так само ставиться до розвитку й удосконалення методів цензури.

Неприхильність можновладців спонукала Сократа випити до дна келих з отрутою, послала Овідія на вигнання, примусила Сенеку розтяти собі вени. Найкращі літературні плоди, вирощені в західноєвропейських культурних садах, прикрашають поіменний реєстр католицької церкви — протягом сторіч і аж донині. Яких же масштабів пригнічення зазнало європейське просвітництво через цензурні заходи абсолютистського князівського панування? Скільки німецьких, італійських, іспанських чи португальських письменників фашизм вигнав з їхніх рідних країн, їхніх мовних стихій? Скільки письменників стали жертвою ленінсько-сталінського терору? І під яким тиском ще й нині перебувають письменники — чи то в Китаї, чи то в Кенії, чи то в Хорватії?