Розділ «На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону»

— А від вашого бункера краєвид відкривається й справді чарівний. І весь берег видно, й море.

Спинивши погляд на недоїдках від нашої рибини, вона примовкла.

— Можна?

Ми одночасно кивнули головою.

— Від морського повітря завше хочеться їсти, — прийшов я їй на підмогу.

Тепер кивнула головою вона і почервонілими, потрісканими руками, що нагадували про важку роботу в монастирі, схопила нашу рибу й піднесла її до рота. Дівчина їла поважно, напружено, поринувши в роздуми, так ніби разом із рибою пережовувала щось таке, чим утішалася до риби.

Я зазирнув їй під очіпок. Зеленого репортерського дашка вона забула в бункері. Дрібненькі, всі однакові завбільшки росинки поту висіялися на її гладенькому чолі, яке в крохмальному білому облямуванні нагадувало чоло Мадонни. Ланкес знов попросив у мене сигарету, хоч іще не викурив попередньої. Я кинув йому всю коробку. Поки він ховав три сигарети до кишені сорочки, тримаючи в губах четверту, сестра Аґнета жбурнула парасоля, побігла — аж тепер я завважив, що вона боса, — дюною вгору й зникла там, де шумів прибій.

— Нехай біжить, — загадково промовив Ланкес. — Вона ще прибіжить назад. Або не прибіжить.

Я ще трохи посидів, дивлячись, як художник курить, а потім вибрався на бункер і обвів поглядом берег, що завдяки припливу підступив до нас ближче.

— Ну? — хотів щось почути від мене Ланкес.

— Роздягається. — Більше він од мене нічого не дочекався. — Мабуть, хоче скупатися, щоб трохи охолонути.

Купатися в час припливу та ще й відразу після їди було, на мою думку, небезпечно. А послушка вже стояла по коліна у воді й заходила чимдалі глибше й глибше, і плечі в неї були округлі. Вода, наприкінці серпня запевне не дуже тепла, Аґнету, схоже, не лякала, дівчина пливла, і пливла вона добре — то одним стилем, то іншим і, пірнаючи, розтинала хвилі.

— Нехай собі поплаває, злазь уже нарешті з бункера!

Я озирнувся й побачив, що Ланкес випростався на піску й смалить сигарету. А на столі лежав, вилискуючи на сонці білизною й затьмарюючи собою все довкола, чистенький риб'ячий кістяк.

Коли я сплигнув з бетону, Ланкес розплющив свої художницькі очі й сказав:

— Кльова вийде картина: «Припливні черниці». Або: «Черниці в час припливу».

— Тварюка ти! — крикнув я. — А якщо вона втопиться?

Ланкес заплющив очі.

— Тоді картина називатиметься «Черниці-потопельниці».

— А якщо вона прибіжить і впаде тобі до ніг?