Розділ «На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону»

— Голову чи хвоста? — запропонував вибирати я і переклав рибину на аркуш пергаментного паперу, яким замість скатерки була заслана толь.

— А ти що порадиш? — Ланкес загасив сигарету й дбайливо сховав недокурок.

— Як товариш я б сказав: візьми хвоста. А як кухар можу порадити тобі лише голову. А моя матуся, що аж-аж-аж як любила рибу, зараз сказала б: «Пане Ланкес, візьміть краще хвоста, так ви принаймні знатимете, що у вас у руках». А ось моєму батькові лікар, навпаки, завше радив...

— Мені до лікаря немає ніякого діла, — недовірливо перебив мене Ланкес.

— А доктор Голац завше радив моєму батькові їсти від тріски — чи то пак, від наваги, як її в нас називали — тільки голову.

— Тоді візьму хвоста. Я бачу, ти хочеш мене обмахорити! — Підозра в Ланкеса не минала.

— Тим краще для Оскара. Я ціну голові знаю.

— Тоді голову візьму все ж таки я, коли вже тобі її так кортить.

— Нелегко ж тобі живеться, Ланкесе! — хотів я завершити нашу балачку. — На, бери голову, я візьму хвоста.

— То що, хлопче, я пошив тебе в дурні, еге?

Оскар визнав, що Ланкес таки пошив його в дурні.

Я ж бо розумів, що риба йому смакуватиме лише тоді, коли разом з нею в зубах у нього буде впевненість, що він пошив мене в дурні. Потім я обізвав Ланкеса зухом, стріляним горобцем, щасливчиком, сказав іще, що він народився в сорочці, — і ми накинулися на тріску.

Він узяв ту половину, що з головою, а я вичавив рештки цитринового соку на біле м'ясо хвостової частини, що розвалювалось, і з нього випадали м'якенькі, мов масло, зубочки часнику.

Ланкес, вибираючи зубами кістки, поглядав то на мене, то на мою половину рибини й нарешті сказав:

— Дай трішечки скуштувати твого хвоста.

Я кивнув головою, він скуштував, однак сумніви його не покинули, аж поки й Оскар скуштував шматочок від голови й заспокоїв художника ще раз: мовляв, ну звісно, йому, Ланкесові, як завжди, дістався кращий шматочок.

До риби в нас було бордо, і я пошкодував про це, бо з тих кавових філіжанок краще було б пити біле вино. Ланкес відкинув мої сумніви і пригадав, що, коли ще був обер-єфрейтором у «Дорі-7» і поки не напали союзники, вони завжди пили там лише червоне вино.

— Слухай, ох і п'янющі ж ми були, коли тут усе почалося! А Ковальський, Шербах і малий Лойтголд, які тепер лежать там, за Кабуром, всі на одному кладовищі, то й зовсім нічого не помітили, коли тут почалося. По той бік, за Ароманшем, були англійці, а на нашій ділянці — ціла навала канадців. Ми ще й підтяжок не понакидали, а вони вже тут як тут і кажуть: «How are you?»

Ланкес проткнув виделкою повітря, виплюнув кістки й повів далі:

— О, до речі, сьогодні в Кобурі мені трапився Герцог, отой баламут, ти його бачив, коли ви сюди приїздили. Він тоді був обер-лейтенантом.