Розділ «На Атлантичному валу, або Бункери не можуть позбутися бетону»

— А всередині там навіть чистенько!

Певно, саме цей його запрошувальний рух підштовхнув черницю переступити поріг.

— Але тільки на хвилинку! — пролунало її рішення.

І Аґнета поперед Ланкеса прошмигнула до бункера.

Той витер об штани руки — характерний художницький рух — і, перше ніж зникнути, посварився:

— Гляди мені, рибу мою не чіпай!

Але рибою Оскар уже наситивсь. Я відсунувся від столу, здавшись на волю вітру, що ніс пісок, і якомусь аж надмірному шуму прибою, цього давнього хвалька силача. Потім підтяг ногою барабана, взяв палички й почав шукати вихід із цього бетонного пейзажу, цього бункерного світу, цього овочу, званого «ромелівською спаржею».

Почав я, хоч і без особливого успіху, з кохання. Колись і я кохав сестру... Не так черницю, як сестру-жалібницю. Жила вона в Цайдлєровому помешканні, за дверима з молочно-білою шибкою. Вона була дуже вродлива, але я так ніколи її й не побачив. Була там іще кокосова постілка, і вона теж відіграла свою роль. У коридорі в Цайдлєра було надто темно. Отож і кокосові волокна я відчував виразніше, ніж тіло сестри Доротеї.

Дуже скоро тема на кокосовій постілці вичерпалась, і я спробував ритмічно розплутати клубок свого раннього кохання до Марії й посадити перед бетоном повійки, що ростуть так само швидко. І знов сестра Доротея стала на шляху мого кохання до Марії: з моря повіяло запахом карболки, замаяли крильми чайки в білих сестринських халатах, а сонце явилося мені брошкою з червоним хрестом.

Цієї хвилини Оскарові завадили барабанити, і він загалом був цьому навіть радий. Повернулася зі своїми п'ятьма черницями ігуменя — сестра Схоластика. Вигляд усі мали стомлений, парасолі тримали криво й зневірено.

— Чи не бачили ви молоду черницю, нашу нову послушку? Дівчинка ще така молоденька... Уперше побачила море. Либонь, заблукала. Де ж ви, сестро Аґнета?

Мені не лишалося іншої ради, як послати увесь цей гурт — тепер вітер віяв їм у спину — в бік гирла Орна, до Ароманша, в порт Вінстон, де англійці колись відвоювали в моря свою штучну гавань. До того ж усім їм у нашому бункері навряд чи стало б місця. Щоправда, якусь хвилю мене так і поривало підкинути художникові Ланкесу цих гостей, але потім почуття дружби, роздратування й лють воднораз звеліли мені тицьнути великим пальцем у бік гирла Орна. Черниці послухалися мого пальця й невдовзі на гребені дюн обернулись на шість чорних прогалинок, що відпливали за вітром, чимдалі меншаючи, і навіть оте їхнє жалісливе «Сестро Аґнета, сестро Аґнета!» щораз швидше відлітало за вітром, поки зрештою потонуло десь у піску.

Першим із бункера вийшов Ланкес. Характерним художницьким рухом він витер руки об штани, поніжився на сонечку, випросив у мене сигарету, сховав її до кишені сорочки й накинувся на холодну рибу.

— Після цього завше хочеться їсти, — натякнув він, дожираючи мою половину тріски.

— Тепер вона буде дуже нещасна, — дорікнув я Ланкесові, смакуючи слівцем «нещасна».

— Це ж чому? їй геть нема чого бути нещасною.

Ланкес навіть думки не припускав, що його манера поводитися з людьми може зробити когось нещасним.

— І що вона тепер робить? — поцікавився я, хоч мав намір спитати зовсім про інше.

— Шиє, — пояснив Ланкес за допомогою виделки. — Трохи порвала собі рясу, а тепер зашиває.

Кравчиня вийшла з бункера, хутко знов розіпнула парасоля і, мов нічого й не сталось, однак, як мені здалося, трохи напружено защебетала: