Розділ «Кремінці й надгробки»

— Тілько не тра' про це так кричати, а то матимемо клопіт.

Аж тепер він трохи поворухнув шиєю і повів скоса очима на мене чи, радше, на мій горб.

— Що це вони з тобою зробили? Воно ж, видко, й спати не дає?

Я зачекав, поки він досхочу насміється, а тоді пояснив, що горб не конче має заважати, що я певною мірою головніший від свого горба, що навіть трапляються жінки й дівчата, яких так і тягне до горба, які навіть залюбки пристосовуються до незвичайних обставин і можливостей горбатого чоловіка, які, відверто кажучи, від такого горба ще й дістають насолоду.

Корнеф, спершись підпоріддям на граблище, замислено промовив:

— Мо', так воно і є. Але я про таке не чував.

Потому він розповів мені про те, як жив колись в Айфелі, працював у базальтовому кар'єрі й мав до діла з одною жінкою, а в тої була дерев'яна нога, нібито ліва, і її можна було відстібати, і ту ногу він порівняв із моїм горбом, хоч мій «заплічних», мовляв, і не відстібається. Про свої пригоди каменяр згадував довго, велемовно і з багатьма подробицями. Я терпляче слухав, поки він вибалакається, а та жінка знов пристібне ногу, а тоді попросив дозволити мені подивитись на його майстерню.

Корнеф відчинив бляшану хвіртку посеред дротяної огорожі, показав граблями в бік відчинених розсувних дверей — мовляв, заходь, і під моїми ногами зарипів Гравій, а тоді мене огорнув запах сірки, вапна й вільгости.

На залізних листах з іще грубими гострими краями, але вже відрихтованих на ріжках, лежали важкі дерев'яні довбні грушоподібної форми, з одного боку розмачулені і з волокнистими заглибинами від постійного биття. Залізні насадки для киянок, залізні насадки з дерев'яними головками, щойно викувані, ще сині від гартування зубила, довгі, пружисті травильні щипці й молотки для мармуру, широко розведені скарпелі на гематитовій плиті; на квадратних дерев'яних козлах підсихала шліфувальна пульпа, а на дерев'яних котках стояла, поставлена на прут і готова до перевезення, стела з травертину: масна, жовта, пориста, як сир, — для могили на двох.

— Оце-о — бучарда, оце-о — фриз, оце-о — фальцювання, а оце-о... — Корнеф узяв планку з долоню завширшки й кроків три завдовжки, перевірив на око її край. — Оце-о — правило. Ним я правлю штихелі, коли вони вже не вибирають борозенки.

Я звернувся до нього із запитанням і то не тільки з чемности:

— А учнів ви берете?

Корнеф заходився нарікати:

— Та я знайшов би роботу й для п'ятьох. Але ж ниньки жодного й зі свічкою не знайдеш. Тепера всі вони, бач, учаться торгувати на чорному ринку, песиголовці!

Отже, каменяр, як і я, не схвалював отих темних оборудок, що не давали сповненому надій юнакові надбати пристойне ремесло. Поки Корнеф демонстрував мені різноманітні грубі й тонкі карборундові камені та їхні шліфувальні властивості на прикладі сольнгофської плити, у голові в мене крутилася одна невеличка ідейка. Пемза, шоколадно-бурий шелак для попереднього полірування, трепел, за допомогою якого все, що потьмяніло, доводять до блиску... А в моїй голові, тільки вже чимдалі яскравіше, та сама невеличка ідейка. Корнеф тим часом показував зразки шрифтів, розповідав про шрифти випуклі й заглиблені, про те, як їх позолочують, а щодо золота, то, мовляв, не так воно все й страшно: одним справжнім давнім талером можна позолотити і коня, і вершника. Ці слова відразу нагадали мені про пам'ятник Кайзерові Вільгельму в Данцигу, — отой, що на Сінному базарі весь час скаче в бік піщаного кар'єру (польські прихильники давнини нібито збираються тепер покрити його золотом); але згадка про коня з вершником у сухозлотиці не витіснила з моєї голови ту невеличку, проте чимдалі ціннішу для мене ідейку, я бавився нею, уже вбирав її в слова, поки Корнеф пояснював мені будову триногої пунктирувальної машини для скульптурних робіт, постукуючи кісточками пальців по різноманітних, повернутих то ліворуч, то праворуч гіпсових зразках розп'яття.

— Отже, ви взяли б собі учня? — Моя ідейка почала торувати собі шлях. — Адже загалом ви шукаєте собі учня, еге ж? і.

Корнеф потер пластирі в себе на шиї, обкиданій чиряками.

— Тобто ви взяли б мене, коли що, до себе учнем?

Запитання я поставив невдало, тож відразу виправився:

— Не варто недооцінювати мої сили, шановний пане Корнеф. У мене лише ноги трохи слабенькі. Зате руки — о-го-го!