Розділ «Кремінці й надгробки»

У захваті від власної рішучости, ладен іти до кінця, я підсмикав лівий рукав і запропонував Корнефові помацати хоч і невеличкий, зате твердий, як у бика, м'яз. Але каменяр мацати не схотів, отож я взяв на плиті з черепашника долото, на доказ своїх слів дав тій шестигранній залізяці пострибати на моєму чималому, як тенісний м'ячик, м’язі й припинив цю демонстрацію аж тоді, коли Корнеф запустив шліфувальну машину і синьо-сірий карборундовий круг завищав по підставці з травертину для двомісної стели. Не відводячи погляду від машини, Корнеф крикнув крізь шліфувальний скрегіт:

— Ти, хлопче, помізкуй гарненько, виспись. Робота тут — не мед. А як не передумаєш, приходь, візьму тебе таким собі практикантом.

Пам'ятаючи про пораду каменяра, я цілий тиждень засинав і прокидався зі своєю ідеєю, день при дні порівнював Куртикові кремінці з надгробками вздовж молитовної алеї і чув Маріїні докори: «Ти ж бо сидиш у нас на шиї, Оскаре! Візьмися бодай за що-небудь — хоч би за чай, чи за какао, чи за сухе молоко». Але я ні за що не брався, я слухав, як Густа — вона ставила мені за приклад свого далекого Кьостера — нахвалює мене за моє стримане ставлення до чорного ринку, і дуже страждав через свого сина Курта, що, складаючи цілі колонки чисел і переносячи їх на папір, не помічав мене так само, як я вмів роками не помічати Мацерата.

Ми саме обідали. Дзвінок на дверях Густа відімкнула, щоб покупці не застали нас за яєчнею зі шкварками. Марія сказала:

— Бачиш, Оскаре, ми це можемо дозволити собі лише через те, що не сидимо, згорнувши руки.

Куртик зіхтнув. Кремінці впали до вісімнадцятьох. Густа їла багато й мовчки. Я від неї не відставав, наминав з апетитом, одначе, наминаючи з апетитом, почувався — може, через яєчний порошок — нещасливим і, коли в шкварці попадався хрящик, мені щоразу хотілося — так хотілося, що аж серце заходилось — бути щасливим; атож, хоч я вже й не раз опікався, мені однаково праглося щастя, весь мій скепсис нічого не важив проти мрії бути щасливим, мені хотілося безмежного щастя, отож я, поки решта за столом ще їли, задоволені яєчним порошком, підвівся, ступив до шафи, немовби саме там на мене чекало щастя, покопався на своїй полиці, знайшов — не щастя, ні, — за фотоальбомом, під своїм підручником я знайшов два мішечки дезінфекційного засобу від пана Файнґольда, видобув із одного з мішечків — ні, певна річ, не щастя, а добряче продезінфіковане рубінове кольє бідолашної моєї матусі, що його багато років тому однієї пропахлої снігом ночі Ян Бронський дістав з вітрини, де Оскар, тоді ще щасливий і здатний розтинати голосом скло, зробив перед тим круглу дірку. Прихопивши ту коштовність, я вийшов з помешкання. Я бачив у тій коштовності перший східець до... Я вирушив до... Я поїхав до вокзалу, бо, міркував собі, якщо в мене все вийде, тоді... Я довго торгувався через... і добре усвідомлював, що... Але однорукий і той саксонець, якого всі чомусь називали асесором, тільки й того, що добре знали ціну, одначе вони навіть не здогадувались, яким дозрілим для щастя вони мене зробили, коли дали мені за рубінове кольє бідолашної моєї матусі теку з натуральної шкіри і п'ятнадцять блоків американських сигарет «Лакі страйк».

Пополудні я знов повернувся в Більк, до сім'ї. І виклав п'ятнадцять блоків сигарет — ціле багатство. «Лакі страйк», по двадцять штук у кожній коробці. Я зачекав, поки решта моїх надивуються, посунув до них ту запаковану біляву тютюнову гору й сказав:

— Це — вам, тільки віднині дайте мені спокій. Сподіваюся, ці сигарети варті того, щоб я дістав спокій, а крім того, віднині щоб мені щодня були судки з обідом, бо віднині я щодня братиму з собою в теці на роботу обід. А ви тіштеся собі від щастя зі своїм штучним медом та кремінцями.

Я промовив це спокійно, без гніву чи докору. Відтепер моє мистецтво мало називатись по-іншому, моє щастя мало бути виписане або, висловлюючись професійною мовою, викарбуване на надгробках.

Корнеф узяв мене практикантом за сто райхсмарок на місяць — по суті, майже задарма. І все ж таки згодом це окупилось. Уже через тиждень з'ясувалося, що для важкої каменярської роботи сили в мене замало. Я мав обтесати щойно привезену з кар'єру плиту з бельгійського граніту для могили на чотирьох, але не минуло й години, як я вже ледве тримав у понімілих руках зубило й киянку. Грубу обробку каменів теж довелося облишити Корнефові, зате сам я досить вправно виконував тонке заточування, робив зубчики, рівняв двома правилами поверхні, обрубував усі чотири краї, кант за кантом, і скарпелем підготував доломитовий бордюр для подальшої обробки. Прямовисно поставлений дерев'яний брус, на ньому набита дощечка, на дощечці сидів я, у правій руці тримав долото, а лівою — всупереч протестам Корнефа, який хотів зробити з мене правшу, — отож лівою я змушував дерев'яні груші, кийки, залізні молотки гуркати й брязкати, бучарду — всіма шістдесятьма чотирма зубцями одночасно гризти й розтирати камінь: щастя, хоч це був і не мій барабан, щастя, хоч воно було й не справжнє, але щастя буває ж і несправжнє, щастя, мабуть, узагалі буває лише несправжнє, щастя — це завжди тільки подоба щастя, воно відкладається пластами — щастя мармурове, щастя пісковикове, а пісковик з-над Ельби, пісковик з-над Майну, пісковик твій, пісковик наш, щастя кірхгаймерське, щастя ґренцгаймерське. Або щастя тверде: вівіаніт. Щастя крихке й недовговічне: алебастр. Загартована криця щасливо вгризається в діабаз. Доломіт — зелене щастя. М'яке щастя: туф. Пістряве щастя з Лана. Пористе щастя: базальт. Застигле щастя з Айфеля. Щастя вивергалося, мовби лава з вулкана, й відкладалося пластами пороху, й рипіло в мене на зубах.

Особливо щасливою виявилася моя рука тоді, коли я почав карбувати написи. Тут я перевершив самого Корнефа. Я взяв на себе орнаментальну частину скульптурних робіт: листя в аканті, надламані троянди на дитячих надгробках, пальмове віття, християнські символи, як, наприклад, PX та INRI, канелюри, прутики, іонійські пасмечка, фаски й подвійні фаски. Щонайвигадливішими профілями ощасливлював Оскар надгробки на будь-які гроші. І коли за вісім годин роботи я лишав на полірованій діабазовій стелі, ще спітнілій від мого подиху, напис на взірець: «Тут спочиває вічним сном мій коханий чоловік...» — і з нового рядка: «наш любий батько, брат і дядько...» — і з нового рядка: «Йозеф Есер...» — і з нового рядка: «нар. 03.04.1885 — пом. 22.06.1946...» — і з нового рядка: «Смерть — це брама до життя», — то мене, коли я перечитував увесь текст, сповнювало несправжнє, тобто приємне щастя, і я вже вкотре дякував за це Йозефу Есеру, що помер у віці шістдесят один рік, і зеленим діабазовим хмаринкам, які пливли від мого долота, і виражав свою вдячність тим, що особливо ретельно вибивав усі десять «О» в напису на Есеровому надгробку, отож ця літера, яку Оскар любив найдужче, в мене виходила хоч і гарненька й добре заокруглена, а проте щоразу трохи більша, ніж треба.

У каменяра Корнефа я почав практикуватися наприкінці травня; на початку жовтня в нього вискочили два нові чиряки, а ми мали доправити на Південне кладовище травертинову стелу для Германа Вебкнехта й Ельзи Вебкнехт, уродженої Фрайтаґ. Доти Корнеф, який усе ще не вірив у мої сили, брати мене з собою на кладовища ніколи не хотів. Перевозити надгробки йому допомагав здебільшого один майже глухий, але загалом досить тямущий робітник із фірми «Юліус Вьобель». Натомість Корнеф, коли Вьобелеві — а той тримав аж вісім чоловік — було сутужно з робочими руками, ніколи не відмовлявся підсобити. Я щоразу марно пропонував свою допомогу на кладовищах, мене туди просто тягло, хоч на той час і не треба було ухвалювати жодних рішень. На щастя, на початку жовтня кон'юнктура у Вьобеля склалася сприятлива, і до настання морозів він не міг позичити жодного зі своїх робітників. Отож довелося Корнефові брати мене.

Ми вдвох підтягли травертинову стелу до триколісного ваговозика, поклали її на дерев'яні котки, вкотили до кузова, поряд прилаштували постамент, пообкладали краї порожніми паперовими мішками, щоб плити не подряпалися, повантажили інструмент, цемент, пісок, щебінь, дерев'яні котки та ящики для розвантаження, і, поки я закривав заднього борта, Корнеф уже сидів за кермом, запускав двигуна і, вистромивши з кабіни голову й обкидану чиряками шию, кричав:

— Хутчій там, хлопче! Хапай свої судки й вилазь уже!

Ми повільно об'їхали навколо Міського лікарняного містечка. Перед головним входом — білі хмаринки сестринських халатиків. Серед них — одна знайома моя санітарка, Ґертруд. Я махаю рукою їй, вона махає мені. «Яке щастя, — знову чи все ще міркую я, хоч тепер Ґертруд уже й не видно, бо ми повернули до Райну, в бік Капес-Гама. — Треба було б її куди-небудь запросити. Може, в кіно чи до театру, подивитися на Ґрюндґенса. (Ось вона вже вітає нас, жовта цегляна будівля.) Атож, запросити, і не конче до театру. (Над напівголими деревами валує дим із крематорію.) А як ви дивитесь на те, сестро Ґертруд, щоб трохи перемінити обстановку?» Інше кладовище, інші майстерні. Почесне коло перед головною брамою на честь сестри Ґертруд. «Бойц і Краніх», «Потґісер. Природний камінь», «Бьом. Художнє оформлення надгробків», «Ґокельн. Озеленювання могил». Перевірка перед брамою — на кладовище потрапити не так просто, представник адміністрації у форменому кашкеті: травертин для могили на двох, місце номер сімдесят дев'ять, ділянка вісім, Вебкхнет, Герман; рука — до дашка кладовищенського кашкета, судки здати, щоб підігріли в крематорію. А перед трупарнею стоїть Пришелепко Лео.

Питаю в Корнефа:

— Отой, що в білих рукавичках, часом не такий собі Пришелепко Лео?

Корнеф, мацаючи на шиї чиряки:

— То Вілєм Слинько, а не Пришелепко Лео. Він тутечки живе.

Та хіба ж мене задовольнить така відповідь! Зрештою, сам я теж був колись у Данцигу, а тепер ось — у Дюсельдорфі, але ж звати мене так само — Оскар.