Розділ «Кремінці й надгробки»

Що правда, то правда: тоді апетит у мене був слава Богу, і саме завдяки Куртиковому джерелу, від якого пуття було більше, ніж від штучного меду, Оскар після злиденних лікарняних харчів знов набрався сили.

Одне слово, довелося присоромленому батькові припнути язика і з чималими кишеньковими грішми, одержаними завдяки дитячій ласці того ж таки Куртика, якомога частіше виходити з помешкання в Більку, щоб не бути свідком власної ганьби.

Нині хтозна й стільки добре влаштованих критиків економічного чуда стверджують (і що менше вони пригадують тодішню ситуацію, то більшим захватом сповнені їхні голоси): «О, то були дивовижні часи перед грошовою реформою! Тоді в житті бодай щось та відбувалося! Люди з порожніми шлунками стояли в чергах перед театральними касами! Навіть нашвидкуруч зімпровізовані вечірки з картопляною горілкою були просто казкові й удавалися багато краще, ніж фуршети з шампанським та коньяками, що їх влаштовують тепер».

Так міркують романтики втрачених можливостей. У мене, власне, теж були причини нарікати, адже в ті роки, коли невичерпно било Куртикове кремінцеве джерело, я з тисячами спраглих надолужити чи поглибити свою освіту майже задарма відвідував вечірні загальноосвітні курси, почав учащати до німецького центру Британської Ради, що мав назву «Міст», дискутував з католиками й протестантами про колективну провину, відчував і власну провину разом з усіма тими, хто гадав: «Якщо ми поставимо всі крапки над «і» тепер, то все лишиться позаду, і нас не гризтиме совість потім, коли справи підуть на краще».

Принаймні своїми знаннями, хоч і досить скромними, зате разюче неповними, я завдячую саме тим вечірнім курсам. У ту пору я багато читав. Книжки, яких мені, поки я не почав рости, цілком вистачало, щоб поділити світ навпіл між Распутіним і Ґьоте, мої знання, добуті з кьолєрівських морських альманахів за дев'ятсот четвертий — дев'ятсот шістнадцятий роки, мене вже не задовольняли. Уже й не пригадую всього того, що я тоді читав. Я читав, сидячи у вбиральні. Читав, годинами стоячи за квитками в чергах перед театральними касами, затиснутий між молодими дівчатами з книжками в руках і з моцартівськими кісками. Я читав, поки Куртик торгував кремінцями, читав, розфасовуючи штучний мед. А коли вимикали електричне світло, я читав, поставивши обабіч дві свічки, — завдяки Куртиковому джерелу ми мали ще й трохи лойових свічок.

Сором казати, але все, що я тоді читав, не западало в мене, а радше прослизало крізь мене. Щоправда, окремі фрази, тексти на клапанах суперобкладинок таки лишилися в пам'яті. Як щодо театру? Імена таких акторів і актрис, як Маріана Гопе, Петер Есер, «р» у вустах Елізабет Флікеншільдт, дівчата з театрального училища, які на сценах студій силкувалися вимовити оте «р» краще від самої Флікеншільдт, Ґустаф Ґрюндґенс, що, граючи Тасо, весь у чорному, скидав з перуки передбаченого Ґьоте лаврового вінка, бо те листя нібито обпалює йому чуба. Або знов той-таки Ґрюндґенс, і теж увесь у чорному, але вже в ролі Гамлета. А Флікеншільдт стверджує, буцімто Гамлет важко дихає. На мене справив враження й череп Йоріка, бо те, що казав про нього Ґрюндґенс, узагалі дуже вражало. Потім вони грали перед приголомшеною публікою в неопалюваних залах «Там, за дверима», і в моїй уяві замість Бекмана в поламаних окулярах поставав Кьостер, Ґустин чоловік, який нібито вже повернувся додому і, за словами Густи, мав усе перемінити й засипати кремінцеве джерело мого сина Курта.

Нині, коли все це лишилося позаду і я знаю, що повоєнне сп'яніння було саме сп'яніння, і воно призвело до тяжкого похмілля, від якого на серці шкребуть коти, без угаву нявкаючи й уже сьогодні проголошуючи історією все, що вчора ще сходило нам з рук, як сходить з рук свіже й криваве діяння чи злодіяння, — нині я з глибокою вдячністю пригадую уроки Гретхен Шефлєр між сувенірами від «Сили в радощах» і її в'язаними речами: не надто багато Распутіна, в міру Ґьоте, штрихами історія міста Данцига у викладі Кайзера, озброєння давно потопленого лінкора, швидкість у морських вузлах усіх японських міноносців, що брали участь у битві під Цусімою, а далі — Велізарій і Нарсес, Тотіла й Тея, «Битва за Рим» Фелікса Дана.

Уже навесні сорок сьомого я кинув ходити й на курси, й до Британського центру, й до пастора Німьолєра, попрощався з другого ярусу з Ґустафом Ґрюндґенсом, що в програмі й далі стояв як Гамлет.

Ще не минуло й двох років відтоді, як над могилою Мацерата я надумав рости, а до життя дорослих мені було вже байдужісінько. Я шкодував, що втратив пропорції трирічного малюка. Я не міг забути про свої дев'яносто чотири сантиметри і мріяв бути меншим від свого товариша Бебри й покійної Розвіти. Оскарові бракувало його барабана. Під час тривалих прогулянок він нерідко опинявся поблизу лікарняного містечка. Він і так мав щомісяця показуватися професорові Ірделю, який називав його «цікавим випадком», отож принагідно Оскар раз у раз навідував і знайомих сестер-жалібниць, і навіть коли вони зовсім не мали для нього часу, він почувався поруч із тими жвавими білими халатиками, що обіцяли одужання або смерть, спокійним, майже щасливим.

Сестри мене любили, по-дитячому, проте незлостиво жартували з мого горба, завше пригощали чимось смачненьким і крадькома ділилися зі мною своїми нескінченними, заплутаними, приємно-стомливими лікарняними історіями. Я слухав, давав поради, навіть брав на себе посередництво в дрібних інтрижках, позаяк мені симпатизувала старша сестра. Для двох-трьох десятків дівчат, схованих під білими сестринськими халатиками, Оскар був єдиним і, хоч як дивно, жаданим чоловіком.

Бруно вже згадував: у Оскара гарні, виразні долоні, легенький хвилястий чуб і оті — досить-таки сині — все ще чарівливі очі Бронських. Можливо, мій горб, а також випнуті й воднораз вузькі груди, що починаються відразу під підборіддям, відтінюють, мов вигідне тло, красу моїх рук, очей, привабливість чуба; принаймні досить частенько траплялося так, що сестри, коли я сидів у них у кімнаті, хапали мене за руки, гралися моїми пальцями, ніжно торкалися чуба, а як виходили, то казали одна одній: «Як зазирнеш йому в очі, то про все інше в нього враз забуваєш».

Одне слово, я стояв вище від власного горба й, поза всяким сумнівом, зважився б на звитяги в лікарняних стінах, якби на той час ще тримав у руках барабана й був певний свого не раз підтверженого хисту барабанщика. Присоромлений і збентежений, не довіряючи невиразним порухам власного тіла, після таких ніжних прелюдій я, уникаючи головної дії, йшов з лікарняного містечка, давав собі волю, гуляв у парку чи довкола дротяної огорожі, яка одноманітно тяглася з усіма своїми дрібними вічками навколо лікарняної території, навіюючи на мене таку байдужість, що хотілося на все начхати. Я дивився вслід трамваям, які їхали в бік Веретена й Бенрата, втішався приємною нудьгою на бульварах уздовж велосипедних доріжок і посміювався з марнотратної природи, що гралась у весну і, дотримуючись календаря, розкривала, мов хлопавки, бруньки.

А по другий бік вулиці наш спільний художник-аматор з дня на день вичавлював із тюбика щораз більше соковитої зелені на дерева Верстенського кладовища. Кладовища мене завжди приваблювали й доти. Там усе таке доглянуте, однозначне, логічне, мужнє й живе. Кладовище — це те місце, де можна набратися духу й ухвалити рішення; тільки на кладовищі життя прибирає чітких обрисів — я маю на увазі, певна річ, не обкантовку могил — і, якщо хочете, набуває сенсу.

З північного боку вздовж кладовищенського муру тяглася алея для молитовних процесій. Там конкурували між собою сім майстерень, що виготовляли надгробки. Були з-поміж них солідні підприємства, як, приміром, «К.Шнооґ» чи «Юліус Вьобель». А також халабуди всілякої дрібноти — «Р. Гайденрайх», «Й. Бойс», «Кюн і Мюлєр» та «П. Корнеф». Щось середнє між бараком і майстернею скульптора, великі, або ще свіжо пофарбовані, або вже майже геть облуплені вивіски на дахах з написом під прізвищем власника, як-от: «Виготовлення надгробків», «Пам'ятники й огорожки», «Надгробки з природного й штучного каменю», «Надгробний живопис». Над халабудою Корнефа я прочитав по літерах: «П. Корнеф. Каменяр і скульптор».

Між цією майстернею і дротяною огорожею навколо кладовищенської території вишикувалися — так, щоб усіх їх було добре видно, — готові надгробки: на звичайних і подвійних постаментах, призначені для могил від одномісних до чотиримісних, так званих сімейних. Одразу за дротяною огорожею, терплячи на собі, коли світило сонце, ромбики від її узору, стояли підставки з черепашнику для потреб скромніших, поліровані діабазові плити, де матовим лишилося тільки пальмове гілля, типові — вісімдесят сантиметрів заввишки — обведені канавками дитячі надгробки із сілезького, трохи тьмяного мармуру, з рельєфами, вибитими на горішній його третині, — здебільшого то була троянда з надламаною ніжкою. Далі — ряд звичайних метрових кахменів з рудого майнського пісковику, який, потрапивши сюди з розбомблених фасадів торгових домів та банків, святкував тут своє воскресіння, якщо тільки так можна сказати про надмогильний камінь. А в центрі цієї експозиції — її перлина: пам'ятник, складений із трьох постаментів, двох бічних плит і великої, розкішно оздобленої стели — все з блакитно-білого тірольського мармуру. Над центральною стелою велично здіймалося те, що каменярі зазвичай називають «торсом». Голова й коліна цього торса були повернені ліворуч, терновий вінець, три цвяхи, бороди нема, долоні розтулені, з рани в грудях скапує стилізована кров — краплин, мені здається, п'ять.

І хоч уздовж молитовної алеї таких пам'ятників з поверненим ліворуч торсом стояло цілком достатньо — перед початком весняного сезону нерідко їх добрий десяток розкривали тут свої обійми, — корнефівський Ісус Христос припав мені до вподоби найдужче, через те, авжеж, саме через те, що він нагадував мого атлетичної статури гімнаста, який, випнувши груди й граючи м'язами, висів над головним вівтарем у церкві Серця Ісусового. Біля тієї огорожі я простоював годинами.

Я проводив палицею по її дрібних вічках, мріяв про се, про те, думав про все на світі — й ні про що. А сам Корнеф на очі мені довго не траплявся. З одного віконця в його халабуді витикалася, переходячи з коліна в коліно, й нарешті здіймалась над пласким дахом труба від грубки. Жовтавий димок від поганенького вугілля кволо курився вгору, спадав на толь, якою був укритий дах, плив вікнами вниз, стікав ринвою, танув серед необроблених каменів та уламків мармурових плит із Лана. Перед розсувними дверима майстерні під кількома парусиновими чохлами, немовби замаскувавшися від штурмової авіації, чекало триколісне авто. Звуки з майстерні — дерево гупало по залізу, залізо билось об камінь — свідчили про те, що всередині працює каменяр.

А в травні чохли з триколісного авта зникли, і розсувні двері вже стояли навстіж. У майстерні я побачив складені один на одного камені, сірі на сірому тлі, шибеницю шліфувального верстата, полиці з гіпсовими моделями й, нарешті, самого Корнефа. Він ходив згорблений, позгинавши в колінах ноги. Витягнену вперед голову тримав нерухомо. Уся його шия була заліплена навхрест рожевими пластирами, просоченими чимось чорним і масним. Корнеф вийшов із граблями й почав загрібати — адже настала весна — між виставленими напоказ надгробками. Він робив це дуже ретельно, лишаючи на гравії різноманітні сліди, а ще збирав торішнє листя, що поприлипало до декотрих пам'ятників. Уже коли він під самою огорожею обережно проводив граблями між підставками з черепашнику й діабазовими плитами, мене несподівано вразив його голос:

— То що, хлопче, тебе, либонь, виживають із дому, еге?

— Ваші надгробки мені так подобаються! — спробував підлизатись я.