Розділ 57

— Не вгадав, — відповів Томас. — Ніяких розваг не було.

— І що сталося? — запитав Мінхо. — Як ти взагалі можеш їй довіряти?

Томас трохи повагався, та зрештою вирішив звіритися. Зараз — саме час. Набравши повні легені повітря, він заходився розповідати: про план «БЕЗУМУ» щодо нього, про табір, про розмову з групою «В», про газову камеру… Виходила якась маячня, та, виливши душу, Томасові полегшало.

— То ти пробачив цю відьму? — запитав Мінхо по завершенні Томасової розповіді.— Я б не зміг. Хай що там намудрував цей гнилий «БЕЗУМ» — біс із ним. Хай що ти вигадав — біс із тобою. Але Терезі я не довіряю, не вірю й Арисові. Вони мені обоє не подобаються.

Ньют тим часом, здається, намагався зрозуміти, що відбувається.

— Вони все це влаштували — цей обман і спектакль — для того, щоб ти пережив зраду? Який сенс?

— Ти мене питаєш? — буркнув у відповідь Томас. — І до речі, Терезу я не пробачав. Просто поки що ми з нею в одному човні,— мовив Томас і озирнувся на обидві групи. Хлопці з дівчатами сиділи, витріщаючись у порожнечу, не надто налаштовані на розмови й братання. — А ви як сюди дісталися?

— Відшукали прохід поміж скелями, — відповів Мінхо. — Відбилися від банди печерних психів. Харчі майже закінчилися. Та й ноги в мене заболіли. І я впевнений, що дуже скоро гахне ще одна гнила блискавка і я стану схожий на бекон з пательні Казана.

— Ну-ну, — промовив Томас, обертаючись на гори. За його підрахунками, від підніжжя довелося бігти десь із чотири милі.— Може, поки що послати під три чорти цей прихисток і пошукати реальне укриття?

Сказавши це, Томас і сам одразу ж збагнув, що бовкнув дурницю. Від позначки ліпше не відходити, принаймні доки не спливе час.

— А це вже зась, — сказав Ньют. — Не для того ми сюди волочилися, щоб знову відступати. Треба сподіватися, що буря зачекає.

Глянувши на майже чорні хмари, він скривився.

Решта замовкли: однак при такому вітрі важко було докричатися до сусідів. Томас подивився на годинник.

Ще тридцять п’ять хвилин. Не може бути, щоб ця буря ще стільки…

— Що це? — вигукнув Мінхо, схопившись на ноги й тицьнувши пальцем кудись Томасу через плече.

Прочитавши відвертий жах у його очах, Томас обернувся і подивився у вказаному напрямку. На серці зробилося недобре.

Футів за тридцять від гурту добрий шматок пустельної землі відкривався, утворюючи ідеальний квадрат. Присипана піском пластина відсувалася по діагоналі, а знизу на її місце піднімалося щось інше. Навіть завивання вітру не могло заглушити скрегіт і стогін металу. Незабаром квадратна панель геть зникла; її місце заступила плита з чорного матеріалу, на якій виднівся дивний предмет.

Він був видовжений і білий, із заокругленими краями. Томас уже бачив колись щось подібне. Втікши з Лабіринту й опинившись у гріверовій норі, глейдери знайшли кілька таких контейнерів, що скидалися на труни. Тоді Томас не здогадався про їхнє призначення, та зараз виникла думка, що саме в них ховалися — спали? — грівери у вільний від полювання на людей час.

Не встиг Томас зреагувати, як навколо гурту великим кільцем почали відкриватися нові квадрати в пустельній землі — наче пороззявлялися темні роти.

Дюжини таких квадратів.