Розділ 47

Тереза знову стискає йому руку.

— Шаблони.

Коли Томас прокинувся, сонце вже тонуло в тьмяно-сірих сутінках за невидимим обрієм, а Гаррієт із Сонею сиділи навпроти і якось дивно на нього позирали.

— Доброго вечора, — з награною бадьорістю привітався він — тривожний сон ще стояв у пам’яті.— Чим можу прислужитися, панночки?

— Розкажи все, що знаєш, — швидко зажадала Гаррієт.

Сонну каламуть як рукою зняло.

— Навіщо мені вам допомагати? — Томас хотів посидіти й обдумати свій сон, проте, помітивши в погляді Гаррієт якісь зміни, зметикував, що це саме той шанс врятуватися.

— Ти не маєш вибору, — нагадала темношкіра. — Поділися з нами тим, що знаєш чи з’ясував, і ми спробуємо допомогти тобі.

Озирнувшись, Томас не побачив Терези.

— А де…

— Пішла перевірити, чи не женуться за нами твої приятелі,— не дала завершити питання Соня. — Годину тому.

Томас згадав Терезу зі сну: як вона дивиться на екрани і міркує про мертвих Творців, про зону ураження. Міркує про шаблони. Як це все пов’язано?

— Говорити розучився?

Томас перевів погляд на Соню.

— Ні, е-е-е… це означає, що ви передумали вбивати мене?

Слова були, звісно, безглузді, й Томасу аж стало цікаво, скільки людей за всю історію ставило таке дурне питання.

— Не квапся з висновками, — посміхнулася Гаррієт, — нам не додалося святості. Просто виникли сумніви і треба поговорити. Втім, у тебе такі само мізерні шанси.

До розмови приєдналася Соня:

— Зараз нам здається найрозумнішим виконати наказ, який дав «БЕЗУМ». Нас більше, та й як би ти вчинив на нашому місці?

— Ну, себе я б точно не вбивав.