Розділ 34

Йдучи довгою пустельною вулицею, Томас озирався на кожну розбиту шибку, кожні двері, сподіваючись побачити Мінхо і глейдерів. І не зустріти психів.

Йшли, намагаючись нікому не потрапляти на очі, аж нарешті стемніло. Час до часу чулися крики, з будинків раз у раз лунав гуркіт. Одного разу дорогу перебігла зграйка людей, та були ці люди так далеко, що навряд чи помітили Томаса і Бренду.

Перед самим заходом сонця завернули за ріг і десь за милю від себе побачили, мов на долоні, околицю міста. Будинки різко закінчилися, далі здіймалися гори. Набагато вищі, ніж здалося Томасу кілька днів тому, голі й кам’янисті. У цьому куточку світу не було чарівних гір зі сніговими шапками, які зринали в Томасових спогадах з минулого життя.

— Рушаємо далі? — запитав хлопець.

Бренда саме роззиралася в пошуках сховку.

— Заманливо… але ні. По-перше, вночі тут тинятися небезпечно. По-друге, якщо йти, то вже аж до гір — тільки в горах можна буде знайти затишний сховок. Та навряд чи ми подолаємо таку відстань.

Хай як Томасові не хотілося лишатися ще на одну ніч у цьому жахливому місті, він змушений був погодитися. Водночас тривога за Мінхо й решту глейдерів гризла його зсередини.

— Гаразд, — промовив він мляво. — То куди тепер?

— За мною.

Бренда завела його у провулок, який закінчувався високим цегляним муром. Томасу здавалося божевіллям спати в місці з одним-єдиним виходом, але Бренда переконала його в протилежному: психи не шукатимуть жертву в глухому провулку. До того ж тут стояло кілька великих іржавих вантажівок, і в них можна було сховатися.

Для нічлігу обрали машину, з якої давно вже познімали все, що могло знадобитися в господарстві. Томас заліз у простору кабіну і сів на місце водія на подерте м’яке крісло, відсунувши його якнайдалі. Як на диво, виявилося, що це навіть зручно. Бренда влаштувалася праворуч, на пасажирському сидінні. Щойно цілком споночіло, крізь вибиті вікна долинули крики психів.

Томас був геть виснажений. Боліло все тіло. Перед тим він спробував змити з рук кров убитого, та Бренда враз наче оскаженіла й гаркнула, що він даремно витрачає воду. Але кров того психа на пальцях, на долонях… Томас не міг дивитися на неї. Серце падало в п’яти щоразу, як він згадував про вбивство, і він уже не міг заперечувати очевидного: як раніше в Томаса не було Спалаху — на що він дуже сподівався, попри слова Щура, — то тепер він уже напевне заразився.

Сидячи в темряві, притулившись головою до дверцят кабіни, Томас не міг позбутися думок про скоєне.

— Я вбив людину, — прошепотів він.

— Так, убив, — тихо відповіла Бренда. — Або ти його, або він тебе. Ти правильно вчинив, не сумнівайся.

Хотілося вірити її словам. Той псих остаточно збожеволів і невдовзі все одно помер би. До того ж він хотів скривдити Томаса й Бренду. Вбити їх. Томас виправдовувався перед собою, розуміючи, що вчинив правильно, однак це не зменшило почуття провини. Вбити людину… нелегко з таким змиритися.

— Знаю, — сказав нарешті Томас. — Просто це… так жорстоко. Нелюдяно. Краще було б застрелити його.

— Атож. Прикро, що так вийшло.

— А раптом його жахлива пика мені щоночі, коли я лягатиму спати, перед очима стоятиме? Снитиметься? — він аж розлютився на Бренду за те, що змусила його зарізати психа, коли Томас не мав певності, чи так уже й потрібно його вбивати.

Бренда розвернулася до нього, і в місячному світлі стало видно її темні очі й замурзане личко. Дивно, та дивлячись на Бренду, Томасу захотілося повернути Терезу.