Розділ 14

Томас стояв завмерши, дослухаючись до дихання хлопців і боячись ступити крок убік.

— Шкода, немає ліхтарика.

— Дякую, що нагадали нам очевидні речі, містере Томасе, — відповів Мінхо. — Гаразд, слухайте сюди. Ми в якомусь коридорі, я з обох боків намацав стіни. Ви майже всі праворуч від мене. Там, де Томас, отой прохід. Постарайтеся не вивалитися назад. Вихід один: йдіть на мій голос. Рухатимемося, поки бодай щось не знайдемо.

Договоривши, Мінхо повів колону вперед: човгали підошви, шелестіли мішки з одягом. Коли останній глейдер віддалився на безпечну відстань, Томас ступив ліворуч. Рука вперлася в холодну стіну, і він пішов слідом за товаришами.

Ніхто не розмовляв, а Томас дратувався, що очі ніяк не звикнуть до пітьми — в загадковому коридорі було темно, хоч в око стрель. Пахло старою шкірою і пилом. Раз чи двічі Томас наштовхувався на товариша попереду — на кого саме, він так і не довідався, бо хлопчина навіть не почав нарікати.

Хлопці йшли і йшли. Тунель тягнувся, й разу не звернувши ні праворуч, ні ліворуч. Тільки відчуваючи камінь під пальцями і долівку під ногами, Томас не втратив відчуття реальності й руху. В іншому разі здавалося б, що він пливе в темряві космосу, ні на крок не просуваючись уперед.

Шаркали підошви об бетонну долівку, й подеколи перешіптувалися глейдери. Ступаючи нескінченним коридором, Томас відчував кожен удар свого серця. Атмосфера нагадувала Ящик — темний куб із затхлим повітрям, який уперше доправив його у Глейд; відчуття були дуже схожі. Принаймні у Томаса є перевірені друзі, й він уже дещо знає. Він розумів задачу: потрібні ліки, і заради них доведеться пройти через жахіття.

Раптом звідкілясь згори пролунав наполегливий шепіт. Томас завмер. Перешіптувалися не глейдери, він був певен.

Мінхо в голові колони скомандував стояти, потім запитав:

— Ви це чули?

Глейдери забубоніли у відповідь: так, мовляв, чули, а тоді посипалися запитання. Томас схилив голову набік, намагаючись бодай щось розчути. Прозвучало всього кілька слів, і говорив ніби дуже старий і дуже хворий чоловік. Утім, сенсу фрази вловити не вдалося.

Нарешті Мінхо звелів хлопцям замовкнути і слухати.

Довкола панувала темрява, однак Томас усе одно заплющив очі й напружив слух. Якщо шепіт пролунає знову, треба неодмінно розчути слова.

Не минуло й хвилини, як старечий голос знову заговорив. Луна полинула тунелем, ніби з розвішаних повсюди великих динаміків. Томас чув, як попереду хлопці ахнули, так наче нарешті розчули сказане — і їх це вразило. І досі не розбираючи жодного слова, Томас примружився. Нічого не змінилося: так само було темно. Щільна і непроглядна темінь.

— Ніхто нічого не розчув? — запитав Ньют.

— Усього кілька слів, — відгукнувся Вінстон. — Усередині було щось таке: «Повертайтеся назад».

— Ага, і справді,— підтвердив хтось.

Якщо так подумати, то усередині фрази і справді прозвучало: «Повертайтеся назад».

— Так, усім замовкнути і слухати уважніше, — наказав Мінхо, і в тунелі запала тиша.

Коли голос зашепотів утретє, Томас розібрав усі до єдиного слова: