Розділ 11

Останнє слово нарешті вивело хлопців зі ступору, і всі вони заговорили водночас:

— Що таке прямтранс?

— Як ми підхопили Спалах?

— Як довго виявляються симптоми?

— Що шукати через сто миль?

— Що сталося з повішениками?

Питання сипалися, всі говорили хором, і в галасі розрізнити вже не можна було нічого. А от Томасу до того було байдуже. Незнайомець нічого не розповість. Невже хлопці цього не бачать?

Щур терпляче чекав, ігноруючи запитання, тільки швидко переводив погляд темних очей з одного глейдера на іншого. Нарешті зупинився на Томасові. У відповідь Томас, який сидів мовчки, подивився на незнайомця з ненавистю.

Ця ненависть поширювалася і на «БЕЗУМ», і на весь світ.

— Ану стуліть пельки, шлапаки! — нарешті гримнув на хлопців Мінхо, і потік запитань умить ущух. — Тільки час гаєте: однак цей гнилоголовий не відповість.

Щур коротко кивнув Мінхо — чи то на знак подяки, чи то підтверджуючи мудрість хлопчини.

— Сотня миль. Тільки на північ. Сподіваюся, ви впораєтеся. Пам’ятайте: ви всі інфіковані. Ми вас заразили, щоб дати стимул працювати. У прихистку ви гарантовано отримаєте ліки, — він розвернувся і рушив до стіни, немов наміряючись пройти крізь неї, та останньої миті зупинився й обернувся.

— Мало не забув, — сказав він. — Не сподівайтеся уникнути Випробування вогнем, якщо не з’явитеся у прямтранс з шостої до п’ятьох хвилин на сьому. Всіх, хто не прийде, просто буде страчено… не в найприємніший спосіб. Раджу випробувати свої шанси у зовнішньому світі. Щасти всім.

З цими словами незнайомець знову рушив просто на стіну.

Не встиг Томас і спам’ятатися, як невидимий бар’єр заволокло туманом, і за кілька секунд стіна побіліла. А коли серпанок розсіявся, перед очима знову постала їдальня.

От тільки не лишилося і сліду ні стола, ні стільця. Ні Щура.

— От гниляк, — прошепотів Мінхо до Томаса.