Розділ 46

Я сів на край ліжка, поставив валізу на підлогу, а коли його очі почали кліпати, намагаючись розклеїти повіки, я сказав:

— Вітаю, пане Г'юн.

Коли я бачив його востаннє? Теплого травня 1925 року цього життя, коли я, як завжди, згадав нарешті достатньо, ким я є, і твердою рукою написав листа в Клуб Хронос, щоб мене звільнили від нудьги дитинства. Черіті Гезелмер, матрона Клубу, відповіла негайно, поставивши Патрика та Гаррієт до відома, що якийсь щедрий вчений пропонує оплатити освіту та проживання бідних юнаків, і мене висунуто як кандидата. Було названо суму, а потім я звільнив своїх названих батьків від почуття вини за мій від'їзд радісними криками про те, що це буде дуже цікаво, що я мріяв про можливість стати кращим, що я часто писатиму додому, хоча вони обоє ледве вміли читати. Вони впакували мій непоказний одяг в одну торбу й посадили у візок названого батька, щоб відвезти мене на вокзал, і тоді Рорі Г'юн вийшов зі свого будинку, щоб подивитися на мій від'їзд; він стояв у дверях і нічого не казав. У деяких життях, коли ми виконували цей ритуал, він підходив до мене, тиснув руку й казав бути хоробрим; але цього разу цього не трапилося, і я не знаю, що саме в моїй поведінці змінило його дії.

Це було майже тридцять років тому. Під час тих рідких випадків, коли я повертався на Північ, щоби провести мовчазне Різдво з Патриком або бути присутнім на похованні Гаррієт — це незмінна подія мого дитинства — мого батька там не було. Він завжди був відсутній у справах, або відпочивав на водах, або поїхав до міста, чи чим він там займався за відсутністю фаху. Але тепер він сидів переді мною близький до смерті, самотній у будиночку на острові, і ніщо в ньому не казало про багатство та владу, він був лише старим слабким чоловіком біля каміна.

— Хто ви? — пробурмотів він голосом, що був такий само слабкий, як і його тіло. — Що вам треба?

— Це Гаррі, сер, — відповів я, і до мого голосу мимохіть проникла повага, з якою я звертався до нього в дитинстві. — Гаррі Оґаст.

— Гаррі? Я писав тобі листа.

— Саме тому я тут.

— Я не думав, що ти приїдеш.

— Ну… Я приїхав.

Я прожив уже сотні років; яким чином цей чоловік досі міг змусити мене казати пусті банальності, знову відчувати себе дитиною, яка ховається від погляду хазяїна?

— У тебе все гаразд, Гаррі? — спитав він, коли мовчання поміж нами стало надто нестерпним. — Ти заможний?

— Я живу непогано, — обережно відповів я. — Викладаю математику.

— Математику? Чому?

— Бо вона мені подобається. Цей предмет… захоплює мене, а вибрики учнів завжди цікаві.

— У тебе є… діти?

— Ні. Немає.

Він буркнув, і мені почулося щось схоже на задоволення. Долоня змахнула в напрямку вогню — наказ покласти ще дровину. Я покірно нахилився над жаровнею, поколупав у ній кінцем дровини, а тоді кинув дровину в полум'я. Коли ж я випростався, він дивився просто на мене тим самим обличчям, що колись стане моїм, і хоча його тіло помирало, його розум досі був живий. Коли я повернувся до ліжка, він схопив мене за руку й пильно подивився мені в очі.

— У тебе є гроші? — тихо допитувався він. — Ти заможний?

— Я вже сказав вам, пане Г'юн, я викладач…