Розділ 45

— Прикро це чути. Ти тут, схоже, зброї не цураєшся. Багатьох мав убити для збереження таємниці?

Він нетерпляче пирхнув:

— Ти сам усе розумієш, Гаррі. Не можна ризикувати введенням у лінійний час занадто великої кількості нових технологій, не маючи можливості контролювати наслідки. Є ризик привернути до себе увагу, розхитати човен… Ну, ти з Клубу Хронос, ти все це чудово знаєш. До речі, щодо Клубу… — він недбало клацнув нігтем по нігтю. — Чи слід мені тепер очікувати, що на мене будь-якої секунди накинуться об'єднані сили Клубів світу?

— Клубам відомо про мої підозри, якщо ти цікавишся саме цим, і у випадку мого зникнення розслідування продовжать інші.

Він застогнав, закотивши очі.

— Це неймовірно марудно, Гаррі. Чого ніколи не розуміють про Радянський Союз, так це скільки тут бюрократії в середніх ешелонах влади. Добре бути генеральним секретарем — тоді люди не лізуть до тебе з паперами — але будь-хто нижчий за Політбюро мусить мати справу з величезною кількістю документів, на яку треба зважати, якщо вирішуєш закритися або переїхати в інше місце.

— Якось це не дуже ефективно, — визнав я.

— Політики, — презирливо сказав він. — Кожний постійно шукає матеріал, яким можна скористуватися проти іншого… Йдеться про те, Гаррі, що мені дуже не хочеться знову переїжджати на іншу базу. Як ти гадаєш, Клуб тебе знайде, якщо ти зникнеш?

— Можливо, — знизав я плечима. — А має статися саме це? Я зникну?

— Не знаю, Гаррі, — задумливо пробурмотів він. — А ти сам якої думки?

Наші погляди вперше перетнулися, і в тих очах уже не було студента; не було молодого чоловіка, який хотів покататися на човні по Кему з дівчиною на ім'я Франс заради того, щоб дошкулити суперникові; на мене дивився дуже старий чоловік, що жив у молодому тілі. Я вийняв з-за пальта пістолет, поклав його обережно на коліна, тримаючи палець біля гачка. Цей рух на мить відволік його погляд, а потім він знову подивився на мене.

— Сподіваюсь, це не для мене?

— Це на випадок, якщо повернення ускладниться.

— Авжеж — куля собі в мозок. Який ти рішучий. Хоча… — він трохи посунувся на стільці, плечі трохи смикнулися. — А про що реально ти зміг дізнатися?

Я зітхнув:

— Сподіваюсь, тобі буде не дуже важко розповісти мені, що тут відбувається?

— Зовсім ні, Гаррі. Насправді, я навіть сподіваюся на те, що зрозумівши це, ти долучишся до нас, — він підвівся й указав на двері. — Ходімо?