Розділ 39

— Микола. У нього такий великий будинок. Вам слід звернути на це увагу, бо він давно вже має цей великий будинок, а коли я прошу в нього про нічліг, він відмовляє.

Я подарував солдатові ще один різкий пахучий подих і побачив, як він відсахнувся. Він повернув мені документи, гидливо скрививши носа.

— Геть звідси! — буркнув він. — Проспись!

— Дякую, товаришу, дякую, — бурмотів я, кланяючись і задкуючи від нього, наче мандарин від маньчжурського імператора. Ковзаючись і спотикаючись, я вибрався на брудну вулицю, забрьохуючи холоші штанів чорними плямами грязі.

Це місто, якщо його можна так назвати, звалося Плоскіє Пруди, і йдучи вздовж його єдиної малорухомої вулиці я думав, чи не є фронтони дерев'яних халуп, що повільно занурювалися в багнюку, самими лише фронтонами без решти стін, такою собі радянською варіацією на декорації кінофільмів про ковбоїв; з-за одного з них будь-якої миті вибіжить з диким воланням козак, а розлючена дівчина-селянка гнатиметься за ним і кричатиме: «Чорти б тебе забрали! Щоб ти провалився!» Але нічого такого не трапилося. Селище здавалося просто місцем зупинки поїздів, транзитним пунктом, збудованим для обслуговування людей, які подорожують до іншого пункту призначення. Дороги являли собою грязь, яку втрамбували сильніше, ніж решту; на ґанку єдиного магазина висіла табличка з написом «ЯЄЦЬ НЕМАЄ», а старий ветеран на милицях, що стояв у дверях, як у більшості хороших фільмів про ковбоїв, мугикав знов і знов два рядки якоїсь забутої пісні, неначе пошкоджена платівка. Тим не менш, Плоскіє Пруди певним чином являли собою браму між цивілізацією та землею за її межами — просторами похилих дерев і зораного чорного багна, які сягали аж до небокраю. Єдиною спорудою, що привертала до себе увагу, була велика цегляна будівля біля залізниці, над якою повітря мерехтіло, а димарі кашляли в небо кіптявою: це був цегляний завод, що забезпечував матеріалом будівництво ще далі на півночі нових об'єктів, які мали захоплюючі назви на кшталт «Інститут-75» або «Комуна-32». Я дав хабар водію вантажівки, яка везла цеглу до Пєтрока-111, щоб той підвіз мене, а потім провів три темні, але теплі години сидячи між досі гарячими цеглинами, які торохтіли й ковзали туди-сюди, коли ми підстрибували на ямах єдиної, прямої як стріла дороги на північ. Після того, як найбільші з цеглопадів минули і я опинився посеред розкиданих будівельних матеріалів у відносній безпеці, стало можливим майже задрімати, згорнувшись у теплі каменів, аж доки вантажівка різко не зупинилася; кузов відкрився й ззовні долинув радісний крик:

— Пєтрок-111! Сподіваюсь, ви мали гарну подорож!

Хитаючись, я виліз з кузова цегловоза. Супроводжуючи роботу теревенями, водій та його помічник почали викидати цеглу купою біля дороги, неначе хлопчик-листоноша, який жбурляє свіжу кореспонденцію до дверей нечемного сусіда. Кліпаючи очима на тьмяні вогні міста, я розрізнив житлові багатоповерхівки, один магазин, а над усім цим височів очисний завод, спалахи газового полум'я на якому були єдиними кольорами посеред чорноти ночі. Зірки над головою були схожі на численні крихітні краплини води, що замерзли на безхмарному небі. Я знайшов Полярну зірку, подивився на північ і спитав своїх супутників:

— А чи далеко до Пєтрока-112?

Вони засміялися:

— Ще дві години їхати, але вам туди їхати нема резону! Там самі лише солдати та науковці, товаришу.

Я ґречно подякував їм і попрямував до… напевно, це слід назвати бурливим серцем цього міста.

Шукати нічліг здавалося нерозумним, бо не було жодної причини вважати, що мене перестали розшукувати. Для ночівлі на вулиці ніч була занадто холодна: всі калюжі, що розтанули вдень, знову перетворювалися на підступну чорну кригу. Я побрів неосвітленими вулицями, то намацуючи стіни, то знаходячи дорогу в світлі газових факелів очисного заводу або сріблястих зірок на небі, і зрештою натрапив на місцевий бар. На ньому не було відповідної вивіски, він не заманював незнайомців, але це був той самий заклад, що з'являється в усіх містах, де нема чого робити; можливо, від початку він був приватним будинком, що просто забув зачинити свої двері для чужих, але тепер він перетворився на маленьке тепле лігво з піччю посеред кімнати, в якому чоловіки сиділи й мовчки зосереджувалися на дуже серйозній справі — напивалися в дим самогоном. Моя поява привернула кілька поглядів, але не викликала жодного коментаря, тож я всівся ближче до груби й запропонував двозубій жінці, що керувала тут, кілька карбованців за чарку спиртного напою, який виявився ненабагато кращим за антифриз, і за тарілку рису з бобами.

— Я їду з двоюрідним братом побачитися, — сказав я. — Він помирає. Ви не знаєте кого-небудь, хто міг би підвезти мене до Пєтрока-112?

— Завтра, завтра, — пробурмотіла стара баба й додати їй до цього, схоже, було нічого.