Розділ 10

— Вона збентежена. Вона не знає, де ви є. Вважає, що ви втекли. Можете написати їй листа. Щоб вона заспокоїлася.

— Це було б добре.

— Вона отримає фінансову компенсацію. Можливо, на доктора Абеля чекатиме суд. Або перевірка профпридатності, хто знає?

— Я просто хочу побачитися з нею, — відповів я.

— Скоро, — сказав він. — Ми спробуємо не затримувати вас довше, ніж потрібно.

— Хто ви?

З раптовою енергією, неначе він уже давно чекав на це питання, чоловік відкинув газету.

— Франклін Фірсон, — сказав він і простягнув до мене пласку рожеву долоню. — Для мене велика честь нарешті познайомитися з вами, докторе Оґаст.

Я подивився на його руку й не потиснув її. Він прибрав її байдужим змахом, ніби зовсім і не хотів, щоб я її потиснув, а просто розминав її, щоб мускули розслабилися. Він знову взяв зі столу газету й розкрив її на новинах у країні, а це свідчило, що найголовніше ще попереду. Я водив ложкою по своїй каші й дивився на брижі, що розходилися в молоці.

— Отже, ви знаєте майбутнє, — зрештою сказав він.

Я обережно поклав ложку біля тарілки, витер губи, склав руки на грудях і відхилився на спинку стільця.

Він не дивився на мене, його очі були прикуті до газети.

— Ні, — відповів я. — Це був психічний розлад.

— Оце так розлад!

— Я був хворий. Мені потрібна допомога.

— Ага, — сказав він і легким рухом зап'ясть натягнув газету. — Брех-ня.

Йому так подобалося це слово, що аж куточки губ затремтіли, намагаючись усміхнутися; здавалося навіть, що він зараз скаже його ще раз, щоб насолодитися ним сповна.

— Хто ви? — спитав я.

— Франклін Фірсон, сер. Я вже сказав.

— Кого ви представляєте?