Уніфікація у праві – це процес приведення чинного права до єдиної системи, усунення розбіжностей і надання одноманітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин. Вказані вимоги є нетиповими, формуючи, відтак, типові правові процедури у політико-владній сфері всезагального характеру.
Міжнародне суспільство розробило правові стандарти в різних сферах існування суспільства: від соціальних та трудових до універсальних норм у політичній сфері. Сьогодні співпраця держави та громадянського суспільства перестала бути суто завданням національного рівня. До цього процесу активно долучаються й міжнародні організації, що не тільки сприяє посиленню соціального діалогу в окремих державах, але й дає змогу розбудовувати стабільні відносини між державами на єдиних ціннісних засадах – захисту прав людини, верховенства права та демократії. У свою чергу, це зумовлює активізацію діалогу влади та громадських організацій, підвищує його якість, ефективність взаємодії сторін, результативність співпраці та характер досягнутих домовленостей, що сприяє зміцненню потенціалу консенсусної демократії і солідарних засад соціального розвитку.
Відбувається уніфікація міжнародних норм та процес їхньої імплементації в законодавство окремих держав. Право стає соціально справедливим регулятором суспільних відносин, внаслідок чого відбувається процес демократизації державно-владних інституцій. Правова глобалізація активізує процес формування сильного громадянського суспільства, що спричиняє активний діалог та співпрацю між ним і державною владою на паритетних засадах. Становлення громадянського суспільства залежить від дієвості механізму суспільного контролю за державно-владними структурами. Правова глобалізація активізує ці процеси насамперед через встановлення громадських прав. Забезпечити суттєву перебудову державно-владного концепту можна через дієвість механізму юридично-нормативного регулювання владних процесів. Міжнародне право активізує роль громадянського суспільства та розширює його значення у вирішенні загальносоціальних справ, наприклад, Рада Європи від самого початку свого існування визнавала важливість ролі, яку відіграє громадянське суспільство в цілому, не тільки як символ прогресу й розвитку для європейського суспільства, але й у знак вдячності за те, що громадянське суспільство сприяє посиленню плюралістичної та демократичної складових політичних систем.
По-шосте, державна влада втрачає ефективність під впливом глобалізаційних процесів, що пропорційно призводить до втрати нею чинника легітимності. Легітимність державної влади передбачає визнання суспільством її права на керівну роль у суспільстві. Якщо ж народ розуміє, що з впливом глобалізаційних процесів державна влада втрачає можливість ефективного управління, слабшає віра народу в потребу такої інституції, оскільки істотно зменшується здатність своїми діями спричиняти соціальні наслідки. Ефективність падає з огляду на появу інших світових лідерів та можливості апелювати до них у разі конфлікту з тією ж державною владою. Громадяни розуміють, що рішення окремої державної влади в концептуальних політико-правових питаннях – це рішення "узгоджувального" характеру, тобто здійснені під впливом глобалізаційного політичного механізму впливу та переконання. Криза довіри до державної влади існує в будь-якій державі, і зміст її полягає не в довірі окремому лідерові чи політико-правовій еліті, а в довірі всьому механізму, системі владного впливу та підпорядкування. М. Розумний акцентує увагу на кризі легітимності всіх політичних інститутів. Низький рівень довіри до політичних інститутів робить їх неефективними. Практика суспільних взаємодій, усталена в певних ідентичностях, як пише науковець, руйнує політичні інститути, втрачає можливості комплексної комунікації і діяльності на задоволення інтересів групи.
Трансформаційні зміни сучасного глобалістичного простору є незворотними. Відтак, державна влада, як ми вже зауважували, втрачає свої основні позиції в політичній системі суспільства. Це відбувається через взаємопов'язаний процес змін, а саме: 1) появу у світовому просторі глобальних проблем, як наслідок, під впливом глобалізаційних перетворень внутрішня сутність державної влади також підлягає зміні; 2) процес денаціоналізації держав, через що державна влада втрачає елемент самобутності та суверенності; 3) зміну механізму державно-владних відносин; 4) інтенсифікацію процесів універсалізації, що призводить до зменшення ролі націоналістичної ідеології для функціонування державно-владних інституцій; 5) процес правової глобалізації, який веде до демократизації державної влади та імплементації солідарних засад розвитку суспільства; 6) втрату ефективності, а відтак і чинника легітимності.
Державна влада є вагомим соціальним явищем у сучасному суспільстві, оскільки наділена потенціалом здійснювати владний вплив та забезпечувати його легальним примусом. Державна влада – це явище, що централізує всі політичні, державницькі та правові процеси трансформаційного суспільства. Українська держава декларувала курс на "олюднення" влади, через визнання народу її єдиним джерелом, завдяки формуванню такого інституційного виміру державно-владних відносин, який визнавав би людину, її права та свободи, законні інтереси найбільшою соціальною цінністю. Для формування правової політики на демократичній правовій основі повинен відбуватися розумний діалог між державою та громадянським суспільством. Найпершим завданням держави якраз і є забезпечити такий діалог у формі консенсусу. Громадянське суспільство і державна влада взаємовпливають, детермінуються та обмежуються одне одним. Сучасний соціум формує власні позиції з приводу державотворчих питань на основі історичних спадкових інтенцій, традицій, ідей, принципів та парадигм. Громадська думка не може виникнути без історико- ментального "фундаменту". О. Тихомиров та В. Гусарєв визначають, що "ідентифікація України як європейської країни, її інтеграція у світовий простір можливі за умов визнання, відстоювання та захисту національних інтересів, рецепції універсальних цінностей на засадах збереження і розвитку національної своєрідності". Сучасна наукова парадигма визнає актуальним вирішення проблемного питання ролі, місця і значення національної ідеї, менталітету народу, державницької традиції та історичного досвіду (назвімо це єдиним терміном – національна субстанція) у державно-владному механізмі.
Державна влада як складний соціальний і правовий феномен існує від часу виникнення самої держави, переходу від соціально неоднорідного суспільства. Зрозуміло, що в процесі становлення відбувається розвиток, модифікація та видозмінення цього явища.
Однак вказаний процес встановлює онтологічний плацдарм існування державної влади. У сучасному світі налічують 194 держави (193 члени ООН та Ватикан), кожна з яких має неповторну систему організації державної влади, унікальний набір способів та методів її здійснення, особливостей взаємовідносин із суспільством та людиною. Методом спроб, помилок, варіацій та відхилень суспільство сприймає ті державницькі ідеали та принципи, які є прийнятними, ціннісними та визнаними в межах цього соціуму. Саме народ (усі разом і кожен окремо) відіграє певну роль у розвитку суспільства і в історичному процесі загалом. Насамперед, це – суб'єкт політичної боротьби, політичної діяльності в усіх її формах і проявах. Як суб'єкт у політиці народ завжди був джерелом цілеспрямованої, конкретної політичної діяльності.
Як зазначають українські теоретики, відмінності щодо використання правової спадщини визначають глибокі зміни в розумінні розвитку правових систем сучасності, їх поділі на два різновиди: віддиференційовані і недиференційовані. У перших правових системах право існує як відокремлене, відносно самостійне явище щодо релігії, моралі, звичаю, політики. І навпаки, у недиференційованих правових системах право нерозривно пов'язане з іншими регуляторами й цінностями. Віддиференційовані правові системи утворюють дві правові сім'ї: родини романо-германського (континентального) права і загального (прецедентного) права. У складі останніх правових систем: релігійна правова сім'я; традиційна (звичаєво-правова) сім'я; євразійська (ідеологізована) правова сім'я; далекосхідна правова сім'я.
Погоджуючись із позицією цитованого автора, ми б дещо змінили акценти. На наш погляд, треба говорити, що кожна правова система не може існувати як окрема, відділена від інших елементів політичного соціуму підсистема. У такому разі право стає неефективним та нелегітимним, воно втрачає повагу, відтак формується правовий нігілізм або правовий інфантилізм, інші деформаційні процеси в державно-владній підсистемі. Звернімося до класиків, щоб підсилити власне тлумачення. "Багато речей, – пише Ш. Монтеск'є, – керують людьми: клімат, релігія, закони,
принципи правління, приклади минулого, вдача, звичаї, як результат усього цього утвориться загальний дух народу". Отож імплементування, узгодження певних історичних цінностей соціуму, національних ідей та принципів, ментальних особливостей та моральних аксіологем у правову і політичну систему сприятиме правильності, адекватності і правотворчого, і правореалізаційного процесу в державі.
У період радикальної державотворчої трансформації сучасне українське суспільство перебуває на шляху "долання перешкод" і тому особливо гостро реагує на деформацію ціннісних для нього субстанцій. Враховуючи неефективність багатьох запозичених правових норм, можна очікувати підвищення інтересу до власної правової спадщини, оскільки стає очевидною необхідність її використання для підвищення ефективності правової системи України.
Первинною національною спадщиною в контексті державотворення, на нашу думку, є національний дух. Нація – одно- чи багатоетнічний народ, сформований як єдина природно-історична спільнота навколо титульно-етнічної групи на її історичній території у формі державного утворення, із символами – назвою держави, мовою, прапором, гербом – титульно-етнічної частини народу. Одним із перших, хто розглядав особливості народного розуміння державотворення, був Г. Гроцій. Він започаткував традицію виводити націю від громадянства, спільного уряду, спільних кордонів, правових державних структур. Етнічне та соціальне походження, традиції, культурні, мовні та інші особливості тут вважають за другорядні або ж взагалі не беруть до уваги. За такими націями, об'єднаними спільною волею, лояльністю до держави, спільними інтересами і символами, поступово утвердилися характеристики "соціальних націй", "націй-держав", "політичних націй".
Загальний дух нації – це комплекс, який дає змогу зрозуміти, що є відмінністю та єдністю певної спільноти людей. Дух – це конгломерат фізичних, соціальних і моральних інтенцій, властивих саме цьому народові чи нації, тобто певний спосіб життя та суспільних відносин, який виступає як результат впливу комплексу фізичних і моральних чинників.
Як наслідок, поняття "загальний дух народу" або нації виконує дві функції: він дозволяє згрупувати окремі особистості під егідою однієї національної ідеології, окрім того, дає змогу регулювати суспільне життя на основі моральних принципів справедливості, добра, рівності, свободи та інших моральних, визнаних усім народом цінностей. Національний дух має формувати дух національного права та державно-владної діяльності загалом, тобто загальновизнані цінності є показниками, векторами розвитку політичної і правової системи держави.
Другим елементом національної субстанції в державно-владній парадигмі є, на нашу думку, правовий менталітет. Він створює своєрідну структуру психологічних правових уявлень народу, у якій розвиваються державно-владні відносини. Менталітет описує саме особливості відображення зовнішнього світу, що зумовлює специфіку способів реагування досить великої спільноти людей. Це – вихідна психологічна "матриця", яка спрямовує й озмістовнює взаємостосунки етнічної групи, індивіда і світу.
Правовий менталітет містить і нижчі рівні суспільної й індивідуальної психології, у яких сублімуються потенціали смислоутворення і правосвідомість, але не в традиційному змісті, а з погляду її орієнтованості, вибірковості, налаштованості, тенденційності, а також культурної специфіки. Уведення категорії "правовий менталітет" Р. Байніязов виправдовує тим, що "уловлювання" правових ейдосів, які складно піддаються рефлексії, вимагає не тільки правораціонального пояснення, але й інтуїтивного проникнення у вихідні елементи правової сфери соціуму, тобто пов'язує його існування з наявністю нераціональних механізмів життєвого розуміння права.
Менталітет відтворює стереотипи рефлексії, імідж екзистенції, соціоцінності, егонастанови, автономно-селективні феномени вибору і релевантні ейдетикомоделі світу й соціуму, модуси культурної адаптації, логічної, антропологічної, історичної, онтологічної рефлексії про людину, державу, епоху в обрисах національного життя. Національний менталітет поєднує представників нації завдяки відчуттю спільного попереднього досвіду й очікуванню такого досвіду в майбутньому. Народ наділяє державну владу власними ментальними установками, оскільки формує інституційний вимір державного апарату із представників свого ментального ряду і вимагає від них "правил гри" відповідно до національно властивих детермінант розмежування добра і зла, справедливості та сваволі, рівності і соціального дисбалансу.
Науковці неоднозначно розцінюють український правовий досвід. Зокрема, С. Сливка, вказуючи на його позитивне значення, стверджує, що "основними ментальними атрибутами позитивного права слід вважати: наявність захисту гідності людини; ставлення до освіти й науки; ставлення до влади; співвідношення форм власності; відродження історико-правових цінностей у національному праві; ступінь вмісту моральних норм у позитивному праві; причетність до наказового права; дотримання задекларованих зобов'язань; відображення зовнішньої мирної політики; існування взаємовигідних відносин з іншими державами, націями, що відображається на підсвідомому рівні в культурології національного права".
Досліджуючи значення історичного досвіду для формування ефективного державно-владного механізму в євроінтеграційних процесах України, треба об'єктивно констатувати те, що: а) українське державотворення в історичному аспекті містило і позитивні, і негативні вияви, що природно для будь-якого процесу розвитку, адже в кожній країні можна віднайти корисні або, щонайменш, оригінальні рішення, пов'язані з організацією державної влади, які, тією чи іншою мірою, можуть бути використані в національній державницькій практиці". Утім, категоричне ставлення лише з негативного боку є дещо перебільшеним. Історії відомі етапи, коли українські землі були прикладом формування державно-владних інституцій, назвімо хоча б Київську Русь, Галицько-Волинську державу, Козацьку Державу. Нерідко у правових ідеях українці випереджали навіть сучасну прогресивну Європу. Наприклад, відому Декларацію прав народів було виголошено на Американському континенті 1775 р., коли окремі штати оголосили війну Британській короні, а на своїй батьківщині –
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Європейське право: право Європейського союзу» автора Муравйов В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Самоврядування“ на сторінці 4. Приємного читання.
