Право громадян ЄС на вільний рух у межах території держав-членів
Забезпечення в межах Союзу свободи руху осіб, як однієї з умов заснування ПСБЮ в рамках ЄС, вперше було визначено Амстердамським договором 1997 р., який не конкретизував, про яку саме свободу руху осіб йдеться, адже правове регулювання цієї свободи здійснювалося положеннями Договору про створення Європейського співтовариства як фундаментальної свободи внутрішнього ринку ЄС (економічний вимір) та як права громадян ЄС (політичний вимір). Існуючий стан речей не змінився і відповідно до Лісабонських договорів 2007 р.
Політичний вимір свободи руху осіб передбачає, що кожен громадянин ЄС має право на вільне пересування та перебування на території держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, закладених договорами та законодавством ЄС. Таким чином, право на вільне пересування розглядається як фундаментальне право громадянина ЄС. Воно не визначається виключно економічною метою, як при здійсненні свободи пересування працівників, свободи підприємницької діяльності чи свободи надання послуг (рішення Суду ЄС у справі С 85/96 Мартінез Сала).
Право на вільне пересування є безпосередньо застосовним, воно не вимагає прийняття будь-яких правових актів національними органами чи органами ЄС (рішення Суду ЄС у справі С-413/99 Баумбаст).
Свобода пересування громадянина ЄС у будь-якій державі- члені ЄС не є абсолютною. Як уже зазначалося, відповідно до ч. 1 ст. 21 Лісабонського договору про функціонування ЄС це право гарантоване лише з урахуванням обмежень та умов, закладених цим Договором та заходів ухвалених на його виконання.
Зміст свободи пересування громадян ЄС визначається Директивою N° 2004/38 "Про право громадян ЄС та членів їхніх сімей на вільне пересування та місце проживання на території держав-членів", яка об'єднала цілий комплекс законодавчих інструментів, що здійснювали правове регулювання свободи руху громадян до прийняття зазначеної Директиви. Директива 2004/38 визначає: умови реалізації громадянами ЄС свого права на вільне пересування та перебування на території держав-членів ЄС; право на постійне проживання; обмеження зазначеного вище права на підставі публічної політики, безпеки чи здоров'я.
Правові засади спільної імміграційної політики ЄС
Регламентація міграційних питань завжди була одним з фундаментальних аспектів суверенітету держави. Лише з підписанням Амстердамського договору міграційну сферу віднесено до першої опори ЄС, у рамках якої інституції ЄС відіграють провідну роль у прийнятті наднаціонального законодавства, а прийняті заходи, спрямовані на розвиток спільних підходів до імміграційних питань. Правове регулювання міграції практично залишилося незмінним у положеннях Лісабонського договору про функціонування ЄС.
Відповідно до ст. 79 ДФЄС спільна міграційна політика ЄС спрямована на забезпечення ефективного управління міграційними потоками, справедливе ставлення до громадян третіх країн, які законно проживають на території ЄС, а також запобігання нелегальній імміграції, торгівлі людьми і боротьбу з цими явищами.
До компетенції ЄС належить вжиття заходів у таких сферах: умови в'їзду і проживання, норми щодо видачі державами-членами довготермінових віз і дозволів на проживання, зокрема щодо возз'єднання сімей; визначення прав громадян третіх країн, які проживають на законних підставах на території ЄС; нелегальна імміграція і незаконне проживання, включно з висланням і репатріацією осіб, які проживають незаконно; боротьба з торгівлею людьми, особливо жінками і дітьми.
Що стосується процедури ухвалення зазначених вище заходів, то вона відрізняється від процедури, визначеної Амстердамським договором і передбачає спільне (Європарламентом та Радою) прийняття рішень та голосування кваліфікованою більшістю (звичайна законодавча процедура).
З метою розвитку Спільної імміграційної політики ЄС на неформальній зустрічі міністрів з питань імміграції 7–8 липня 2008 р. у Каннах було представлено проект Пакту з імміграції та притулку, який був схвалений на засіданні Європейської Ради 15 жовтня 2008 р. Пакт є політичним документом, який містить перелік політичних цілей та стратегічних напрямів розвитку Спільної міграційної політики та політики притулку ЄС, які були трансформовані у конкретні заходи Стокгольмською програмою 2009 р.
Спільна імміграційна політика ЄС має свою структуру, внутрішній вимір якої включає комплекс заходів на рівні ЄС щодо забезпечення спільних підходів у сфері легальної імміграції та боротьби з нелегальною імміграцією, а зовнішній вимір передбачає включення імміграційної сфери у зовнішню політику ЄС.
Складовими спільної політики ЄС щодо легальної імміграції є: спільний підхід до визначення статусу тривалого перебування в ЄС; заходи щодо об'єднання сім'ї; єдині умови допуску громадян третіх країн з метою навчання, обміну учнями, стажування та добровільного надання послуг; спільні підходи до трудової міграції; заходи щодо інтеграції іммігрантів.
Статус громадян третіх країн, які довготривало проживають на території держав-членів ЄС, визначено Директивою Ради 2003/109, яка прийнята з метою досягнення двох цілей: наблизити національне законодавство та практику держав-членів ЄС стосовно надання громадянам третіх країн, які законно проживають у одній з держав-членів, статусу тривалого проживання; визначити умови, за яких громадяни третіх країн, що тривало проживають на території ЄС можуть користуватися правом на свободу руху.
Відповідно до зазначеної Директиви для того, щоб отримати статус тривалого проживання громадянин третьої країни повинен відповідати таким вимогам: легально та протягом не менше ніж 5 років проживати в межах території держави-члена; стабільний дохід та медичне страхування для себе та членів сім'ї. Факультативними є вимоги: відповідати інтеграційним умовам, встановленим національним законодавством держави-члена (наприклад, володіння мовою чи знання історії країни перебування); документальне підтвердження щодо належних умов проживання.
Резиденти отримують дозвіл на проживання, стандартної для усіх держав-членів форми (на підставі Регламенту Ради ЄС № 1030/2002 про єдиний формат дозволу на проживання для громадян третіх країн, від 13 червня 2002 р., терміном дії на 10 років, який автоматично продовжується. Статус європейського резидента може бути відкликано, зокрема, у зв'язку з відсутністю особи у державі постійного проживання протягом періоду більшого ніж 2 роки.
Водночас держава-член може відмовитися надати статус тривалого проживання на підставі державної політики та державної безпеки.
Статус тривалого проживання базується на принципі "рівності", який полягає у забезпеченні громадянам третіх країн такого ж ставлення, як і до власних громадян, а саме: доступ до оплачуваної та неоплачуваної праці, умов працевлаштування та умов праці; право на освіту та стажування, визнання кваліфікації; соціальний захист; свобода участі в об'єднаннях, союзах та можливість їх репрезентувати; соціальні переваги, звільнення від оподаткування, доступ до товарів та послуг.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Європейське право: право Європейського союзу» автора Муравйов В.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Правове регулювання простору свободи Європейського союзу“ на сторінці 1. Приємного читання.
