Ринкові перетворення в країнах Балтії, що раніше всіх колишніх радянських республік проголосили державну незалежність, характеризуються послідовністю й незворотністю. Значних успіхів на шляху від державної економіки до ринкової досягнуто тут також завдяки більш високому рівню економічного розвитку, меншій залежності в попередній період від загальносоюзної економіки. Істотна частина виробничого потенціалу була спрямована на задоволення власних потреб, що полегшило структурні ринкові перетворення.
З другої половини 1993 р. в Естонії намітилася стабілізація, а в 1994 р. ВВП цієї країни збільшився порівняно з попереднім роком на 5 %. У цьому ж році позначився й вихід зі спаду економіки Литви. її ВВП зріс на 1,5 %. Позитивні зрушення відбулися і в економіці Латвії.
У цей час спостерігається суттєве зростання середньомісячної заробітної плати. Якщо у березні 1993 р. в Литві, Латвії та Естонії вона дорівнювала відповідно 13, 64 і 66 дол. США, то в середині 1995 р. відповідно 132,192 і 187 дол. на місяць.
Економічний розвиток країн Центрально-Східної Європи з кінця 80-х років пов'язаний спочатку зі спадом виробництва, а потім з виходом із кризи і переходом на ринковий шлях розвитку. Якщо у 1989 р. національний прибуток і промислове виробництво в цих країнах зменшились на 1 %, то у 1992 р. відповідно на 12,1 і 19,5 %. Першою з кризи почала виходити Польща. Підйом виробництва в цій країні розпочався вже у 1992 р., у 1993- 1995 рр. він міцно закріпився. У 1993 р. розпочався підйом виробництва також у Румунії, Словенії, а у 1994 р. практично у всіх країнах ЦСЄ.
Другою, провідною тенденцією світового економічного розвитку з кінця 80-х років є прискорена інтернаціоналізація економіки шляхом її інтеграції та глобалізації. В її основі - прискорення під впливом нового етапу НТР процесу залучення країн до міжнародного розподілу праці й обміну продукцією та інформацією. У сучасних умовах для багатьох країн відпадає необхідність розробляти весь технологічний процес виробництва якого-небудь товару, оскільки економічно значно вигідніше придбати його в обмін на свій товар у країнах, де вже є добре налагоджене виробництво або купити за кордоном ліцензію на його виробництво. Це дає змогу використати власні ресурси для розвитку тих галузей чи видів виробництва, де можуть бути досягнуті найвища продуктивність та якість продукції.
Крім того, в епоху розвитку НТР велике спеціалізоване виробництво переростає географічні кордони окремих держав. Політика господарського відокремлення з її традиційним протекціонізмом відходить у минуле. Нові галузі промисловості вимагають величезних капіталовкладень, які під силу лише декільком міжнаціональним державно-монополістичним групам. З цих причин виник цілий ряд "європейських" проектів - будівництво енергосистеми ЄЕС, нафтопроводу Марсель - Страсбург - ФРН, залізничного тунелю під Ла-Маншем та ін. Сумісні асигнування здійснюються й у сучасних наукових дослідженнях (космос, електроніка, атомна енергетика), фінансування яких не під силу окремим державам.
Вже зараз важливою частиною міжнародної економічної системи стали міждержавні регіональні об'єднання, котрі довели свою життєздатність. Прикладом може бути Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС), яке з другої половини 80-х років переживає третій етап свого розвитку (І етап (1957-1960 рр.) - створення ЄЕС; II етап (70-ті - перша половина 80-х років) - розширення Загального ринку). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входили шість країн, то у 2007 р. - уже 27. Коло його інтересів значно розширилось: усуваються торговельні бар'єри, створюється єдиний європейський ринок з вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої сили, створюється Європейський центральний банк, введено спільну грошову одиницю - ЕКЮ, а згодом євро, та ін. По суті мова йде про створення єдиної суперструктури - Нової Європи, або Сполучених Штатів Європи ("Європи без кордонів").
Конкретним прикладом позитивної ролі ЄЕС в економічному розвитку країн - учасниць цієї організації може слугувати Франція, де утворився навіть цілий "промисловий трикутник" "Париж - Лілль - Страсбург", у якому виникла серія змішаних франко-бельгійських, франко-голландських та інших "європейських підприємств".
У рамках ЄЕС його учасникам до початку 80-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та її спеціалізацію по країнах. Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН - вантажних машин, чоловічого одягу; Італія - дешевих легкових автомашин, холодильників, літнього. одягу; Голландія - меблів і т. д.
За порівняно короткий термін ЄЕС, яке з 1993 р. називається Європейським Союзом (ЄС), перетворилося в один із головних економічних центрів світового господарства. На частку ЄС припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою, а сукупний експорт перевершує експорт США в 3,6 раза, Японії - в 3,8 раза. ЄС також перевершив показники СІНА за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.
Швидкий динамічний розвиток держав ЄС - це багато в чому захисна реакція, побоювання європейських країн перетворитись у "технологічну периферію" США та Японії. Тому було об'єднано зусилля провідних країн перш за все в галузі науково-технічного співробітництва. В рамках програми "Еврика" з 80-х років здійснюється співробітництво в галузі мікропроцесорних розробок (програма "Євроробот"), систем зв'язку (програма "Євроком"), біотехнологій (програма "Євробіо'% створення нових матеріалів (програма "Євромат") та ін.
Інтеграційні процеси в Європі у 90-х роках набули свого подальшого розвитку. З 1 січня 1993 р. функціонує Єдиний внутрішній ринок (ЄВР) ЄС на основі остаточного скасування обмежень та бар'єрів для пересування товарів, послуг, капіталів і громадян. З 1 листопада того ж року набрав чинності Маастрихтський договір 12 країн ЄЕС, що відкрив новий етап розвитку європейської інтеграції. Згідно з ним ЄС до кінця 90-х років мав перетворитися в єдиний політичний, економічний і валютний союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством і валютою.
Безперечні успіхи ЄС притягують до інтеграції з ним інші країни. Але згідно з чинними критеріями вони мають, по-перше, бути демократичними і поважати права людини, по-друге, мати діючу ринкову економіку і прийняти законодавство ЄС, по-третє, здійснювати єдину зовнішню політику Союзу, в тому числі в питаннях безпеки.
Інтеграція країн ЄС з іншими європейськими країнами здійснюється з 1960 р. в рамках Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ). Угода 1992 р. між ЄС і ЄАВТ мала сприяти поступовій адаптації учасників ЄАВТ до умов майбутнього співробітництва в рамках ЄЕС.
Нові процеси в розвитку інтернаціоналізації економіки з'явилися у зв'язку із процесом інтеграції в структуру світового господарства колишніх соціалістичних країн Східної Європи. З початку 90-х років ЄЕС принципово змінило тактику щодо цих країн. Угоди з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною, а також Болгарією і Румунією передбачали утворення зон вільної торгівлі промисловими товарами, послаблення обмежень для руху послуг, капіталів і, з деякими обмеженнями, громадян, розширення співробітництва в політичній і культурній сферах, а також включення інтеграційного законодавства ЄЕС в національне право цих східноєвропейських країн. Згодом країни Східної Європи набули повноправного членства в ЄС.
Іншими прикладами міждержавних регіональних об'єднань можуть бути Організація американських держав (ОАД), Африканський Союз (АС), Азійсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) та ін. Найбільш могутнім серед них є АТЕС, ініціатором утворення якого була Японія. До цієї організації входять 11 азіатських і 4 американські провідні країни, а також Австралія, Нова Зеландія і Папуа-Нова Гвінея, які дають понад 50 % загального світового ВВП. У 1994 р. країни АТЕС підписали Декларацію про утворення до 2020 р. зони вільної торгівлі і капіталовкладень. Саме в цей регіон, де перехрещуються потоки товарів і капіталів на трильйони доларів, переміщується центр світової ділової активності.
На жаль, загальносвітовий процес економічної інтеграції дуже повільно відбувається в країнах колишнього СРСР, у тому числі й в Україні. Оформлення економічного союзу країн СНД поки що залишається скоріше на стадії протоколу про наміри, ніж про конкретні дії. Низький рівень економічної динаміки і ринкових перетворень, а також внутрішні й зовнішньополітичні, ідеологічні причини великою мірою заважають реалізувати вигоди економічної інтеграції цим країнам.
Продовженням, більш високим рівнем розвитку капіталістичної інтеграції на рубежі II-III тисячоліть є глобалізація сучасного економічного життя. Головну роль у цьому процесі відіграють транснаціональні корпорації (ТНК) розвинених країн світу. ТНК руйнують кордони між національними ринками товарів, капіталів і робочої сили шляхом формування прямих виробничо-технічних і економічних зв'язків між підприємствами за рахунок оптимального розміщення виробництва в різних країнах з урахуванням їх порівняльних переваг (наявність джерел сировини, кваліфікованої робочої сили, технічного рівня виробництва і т. п.), і тим самим досягають більш високої економічної ефективності. Саме вони формують розгалужену систему світового виробництва, що з'єднана загальними організаційними, економічними і технологічними відносинами. Якщо у 50-ті роки ТНК лише почали створюватися, то на середину 2000 р. їхня кількість наблизилася до 48 тис. Головними двигунами глобалізації, крім ТНК, є також фінансові інститути: Світовий банк (СБ), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та створена в 1995 р. Всесвітня торговельна організація (ВТО).
Бурхливий розвиток і наслідки світової економічної глобалізації XX ст. засвідчили, що вона перетворилася в нову форму економічного і культурного імперіалізму, "реколонізації" "третього світу" і колонізації країн з "перехідною економікою". Глобалізація сприяє розширенню і поглибленню прірви між країнами розвинутого "центру" і капіталістичної периферії. За даними Програми розвитку ООН, частка 20 % найбіднішого населення світу в глобальному прибутку скоротилась з 2,3 % у 1960 р. до 1,1 % в 1964 р. Відношення прибутку 20 % найбагатшого населення Землі до прибутку 20 % її найбіднішого населення становило 30:1 у 1960 р., 60:1 у 1990 р. і 90:1 у 1999 р. Таких темпів перерозподілу глобального валового продукту ніколи не було раніше в історії світової цивілізації.
Наведені дані свідчать про те, що глобалізація напередодні третього тисячоліття має нерівномірний і вибірковий характер, приносить зиски одним, а злидні іншим. Підтвердженням цього є і те, що в 1995 р. на частку багатих країн, де жило 20 % населення світу, припадало 80 % світового ВВП, а на частку бідних країн, де зосереджено 80 % населення, 20 % світового ВВП. У цих умовах навіть західні дослідники змушені визнати, що глобалізація веде до "суспільства 20:80", яке характеризується вилученням 80 % населення світу із соціального життя. Це може призвести до того, що в XXI ст. боротьба за перерозподіл ресурсів може вилитися у "війну всіх проти всіх".
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тенденції світового економічного розвитку“ на сторінці 2. Приємного читання.
