Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття

Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть

На посилення ксенофобії серед білих жителів впливає також той факт, що кількість носіїв вірусу СНІДу в іммігрантів із далеких країн Африки вища, ніж серед білих. У Швеції, наприклад, діє близько сотні правоекстремістських угруповань, які звинувачують іммігрантів у розповсюдженні СНІДу. Подібний ідейний клімат створює небезпеку зростання впливу формувань типу Національного фронту у Франції, який виступає з гаслами депортації іммігрантів і має підтримку приблизно 10 % електорату. Тому етнорасові меншості не підтримали неоконсерваторів, що стало однією з причин їхньої поразки. Щоб стабілізувати ситуацію, ФРН, Франція і Нідерланди виступили ініціаторами політики стимулювання добровільної репатріації (реемігрантам сплачувалися витрати на повернення і додаткова премія).

Незважаючи на реалізацію багатьох програм і заходів щодо розв'язання національних проблем, кінець XX ст. ознаменував ся ренесансом національного піднесення, і від належного здійснення цієї політики багато в чому залежить стабільність найрозвиненішого регіону світу.

Одним із важливих стабілізуючих факторів, що сприяють консолідації європейських держав, є діяльність сучасних механізмів політичного впливу католицької церкви.

В Європі 40 % населення є католиками, церква має тут найбільший контингент духовенства пропорційно до кількості віруючих, саме в Європі вона спирається на численні політичні партії, організації і рухи світських католиків.

Після Другої світової війни послаблення релігійного впливу було характерним для багатьох європейських країн. Враховуючи, що саме тут була найбільша напруженість у протистоянні Сходу і Заходу, католицька церква потребувала більш динамічного керівництва. Відкритий антикомунізм Ватикану в період холодної війни було замінено більш гнучкою і динамічною політикою Іоанна Павла II. Перемога партій консервативного спрямування, в тому числі католицької орієнтації, також сприяла більш тісним контактам провідних європейських держав з Ватиканом. Іоанну Павлу II вдалося розв'язати багато проблем у відносинах з державами, дипломатичних відносин з якими з різних історичних причин не було: з Великобританією, Данією, Швецією, Норвегією та ін. З Великобританією, наприклад, цих відносин не було від 1543 р., зі Швецією - від 1527 р.

Католицька церква намагалася подолати скорочення числа віруючих і дехристиянізацію в багатьох європейських країнах. Так, у кризовому стані був католицизм у Франції, де 55 % католиків вважали за можливе не погоджуватися з настановами папи. Сильну конкуренцію у ФРН Ватикану становили протестантські церкви (48 % населення - протестанти і 48 % - католики). У Нідерландах на прийомі Папі Римському було заявлено, що "при нагадуванні на Рим будь-який голландець відчуває недовіру". Тому для зміцнення свого авторитету католицька церква сприяла розвиткові громадських міжнародних католицьких організацій. На кінець 80-х років їх діяло близько 70, переважно європейських. Ще у 1953 р. Ватикан затвердив статут Конференції міжнародних католицьких організацій, активними є організації католицької інтелігенції, студентів-католиків. Деякі з них ("Опус Деї" наприклад) мають особливе становище в церковно-правовій ієрархії. Стабільний електорат мають такі партії, як Християнсько-демократичний союз у ФРН, Народна партія (колишні християнські демократи) в Італії.

Важливе місце в політичній системі провідних держав світу займають політичні партії

Хоч у таких країнах, як Великобританія, Швейцарія, Австралія і Канада немає спеціальних законів про партії і вони діють у межах конституції або закону про спілки. У сучасних ліберально демократичних системах партії виступають як носії конкуруючих політичних курсів, які при цьому не ставлять під сумнів законність чинного конституційного ладу.

Довгий час провід на політичній арені країн західної демократії тримали партії консервативного спрямування, Ідеологія і практика цих партій знайшли підтримку на виборах у США в 1980 і 1984 рр. (перемога Р. Рейгана), під гаслами консерватизму тричі перемогла М. Тетчер, на користь консервативних партій відбулися вибори у ФРН, Італії та Франції. У 1983 р. було створено Міжнародний демократичний союз, який об'єднав консервативні партії Західної Європи і до якого увійшли Республіканська партія США, Ліберально-демократична партія Японії, австралійські консерватори.

Ці партії не є прихильниками державного втручання в економіку, проповідують індивідуалізм, постійно критикують соціальні програми як такі, що виховують споживчі настрої у населення. Більшість консерваторів виступає за розвиток консервативної держави загального добробуту. За президентства Р. Рейгана ставки на оподаткування було знижено з 50 до 28 %, постійно обмежувався рівень державного втручання в економіку, надавалися пільги для розвитку приватного сектору. В результаті США і Великобританія зміцнили свої позиції у світовій економіці й вийшли на нові рубежі соціально-економічного розвитку.

Особливість консерватизму 70-80-х років полягає в тому, що в науково-технічній революції вони вбачають початок "революції XXI століття, яка об'єднає давню духовну спадщину з найсучаснішою технологією". Ф.Й. Штраус на з'їзді ХСС заявив, що бути консерватором означає "крокувати на чолі прогресу". Ці партії є прихильниками соціокультурного та релігійного традиціоналізму. Відмова від фундаментальних духовних цінностей, на їхню думку, є однією з головних причин негативних явищ у сучасному суспільстві. Акценти роблять на значенні родини, церкви. Неоконсерватори (нові праві) ФРН і Франції, наприклад, бачили своє завдання у відродженні "духу старої Європи", де переплелися коріння грецької, латинської, кельтської, германської і слов'янської культур.

Особливістю ідейно-політичних позицій нових правих є використання ідеї про глибокі відмінності між расами. Внаслідок цього у світі не може бути загальних універсальних ідей, кожна цивілізація має власну, неповторну логіку розвитку. Недарма причини багатьох конфліктів неоконсерватори вбачають у сфері культури. Виступи студентів Парижа на підтримку реформи освіти в 1968 р. на фоні політичної кризи спричинили страйкування 10 млн осіб.

Потужною і впливовою на світовій політичній арені залишається соціал-демократична течія, представлена в Соцінтерні 42 соціалістичними і соціал-демократичними європейськими і неєвропейськими партіями. За час свого існування ця течія набула національних і регіональних варіантів ("латинський соціалізм", "середземноморський соціалізм", скандинавська і шведська моделі, інтегральний соціалізм та ін.).

Після Другої світової війни соціал-демократія остаточно відійшла від марксизму, наголошуючи на таких фундаментальних цінностях, як правова держава, демократичний плюралізм, підтримка інституту приватної власності. Вперше ці ідеї було задекларовано у Франкфуртській декларації Соцінтерну в 1951 р., потім - у програмі Соціалістичної партії Австрії (1958 р.), соціал-демократами Німеччини (1959 р.) та ін. За цей період соціалдемократія досягла великих політичних успіхів. У 1974 р. було утворено Союз соціал-демократичних партій Європейського Співтовариства, ці партії мають свої фракції в Європейському парламенті. Видатними представниками цих партій, були В. Брандт, У. Пальме, Ф. Міттеран та ін.

У другій половині XX ст. соціал-демократичні партії досягли вражаючих успіхів у впровадженні соціальних програм. З 30-х і до середини 70-х років у Швеції при владі була Соціал-демократична робітнича партія. У післявоєнний період частка ВВП, що йшла на соціальний захист, зросла з 10 % на початку 50-х років до 33 % у 70-ті. Було ліквідовано бідність, зріс рівень заробітної плати. Шведську модель називають також функціональним соціалізмом, бо демократична держава здійснює перерозподіл національного прибутку між багатими і бідними.

Проте не скрізь політика соціал-демократів мала лише позитивний результат. У 1981 р. на виборах у Франції переміг Ф. Міттеран. Згодом було проведено широкомасштабну націоналізацію, у державну власність перейшли майже всі банки. Уряд вжив серйозні заходи щодо соціального забезпечення - грошові виплати малозабезпеченим зросли майже в 10 разів. Негативні наслідки у вигляді інфляції примусили президента змінити політику, яка стала подібною до неоконсервативної.

Характерною особливістю політичного процесу другої половини XX ст. є зростання впливу об'єднань і угруповань підприємців, фермерів, вчителів, адвокатів, які створюються для реалізації досить специфічних професійних проблем.

У США, наприклад, інтереси підприємців представляє Торгова палата США (це 27 тис. штатних і місцевих палат, 200 тис. компаній-членів і 13 тис. підприємницьких асоціацій). 75 % всіх промислових компаній США входять до Національної асоціації промисловців, 500 тис. компаній об'єднує Національна асоціація малого бізнесу. У ФРН на регіональному і федеральному рівні створено близько 4-5 тис. об'єднань і організацій студентів, лікарів, діячів культури. Головна їх мета полягає в здійсненні впливу на формування політичної стратегії уряду. Такі об'єднання зростають у чисельному відношенні дуже швидко навіть порівняно зі зростанням членів політичних партій. Є навіть припущення, що організації такого типу можуть прийти на зміну політичним партіям.

Історичний досвід розвитку провідних країн Заходу в другій половині XX ст. довів, що існування суспільства на основі демократії як політичної реальності дає змогу вирішувати найболючіші питання сучасності. Стабільність цих держав забезпечується значною мірою високим рівнем політичної культури компромісу і консенсусу. Конфлікти в суспільстві розв'язуються мирними засобами, з визнанням всіма учасниками певних "правил гри".

Демократична хвиля, породжена в середині 70-х років зміною диктаторських режимів у Греції, Іспанії і Португалії, збіглася з припиненням "холодної війни" кінця 80-х років і сприяла подальшому поширенню демократичної політичної системи. За даними організації "Фрідом Хауз", яка постійно аналізує стан свободи у світі, якщо у 1972 р. у світі налічувалося 42 вільні країни, то в 1991 р. їх кількість зросла до 75. За підрахунками відомого американського політолога Р. Даля там, де демократія проіснувала більше двох десятиліть, вона збережеться і на довший строк, стане стабільною. Не перебільшуючи значення цього висновку, все ж треба мати на увазі, що процес формування політичної демократії тривав декілька століть (від Англійської буржуазної революції). Демократичні інститути Франції, наприклад, остаточно сформувалися наприкінці XIX ст., у ФРН та Італії - після Другої світової війни, у Східній Європі демократія почала утверджуватися внаслідок антитоталітарних революцій кінця 80-х - початку 90-х років. Тому проблема альтернатив політичного розвитку для великої частини людства стоїть ще дуже гостро.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Тема 1. Зародження індустріальної цивілізації і формування цілісності світового розвитку (кінець XV-XVII ст.)

  • Великі географічні відкриття та їх наслідки для розвитку світової цивілізації

  • Європейське Відродження. Реформація і Контрреформація в Європі

  • Перші європейські революції та їх вплив на цивілізаційний поступ людства

  • Російська держава у XVI-XVII століттях

  • Європейська колонізація Північної Америки. Початок формування північноамериканської нації

  • Східні цивілізації у період зародження індустріального суспільства

  • Формування нових світоглядних цінностей

  • Тема 2. Європейсько-Американська цивілізація та позаєвропейський світ У XVIII - середині XIX ст.

  • Романтизм, національне відродження та об'єднавчий рух в Європі

  • Формування та розвиток основних ідейно-політичних доктрин XIX століття: консерватизму, лібералізму, соціалізму, анархізму

  • Соціально-економічні трансформації країн Європи і США. Становлення парламентаризму

  • Позаєвропейський світ: основні тенденції суспільного розвитку

  • Тема 3. Модернізація капіталізму: новітня доба (кінець XIX - початок XX ст.)

  • Парламентаризм - апогей європейської державно-правової еволюції

  • Міжнародні відносини в контексті модернізації капіталізму

  • Англо-бурська війна 1899-1902 рр.

  • Модернізація - генератор науково-культурного прогресу на зламі XIX-XX століть

  • Тема 4. Перша світова війна (1914-1918 рр.)

  • Початок Першої світової війни. Бойові дії на фронтах 1914 р.

  • Воєнні дії 1915-1916 рр.

  • Ставлення до війни народів воюючих країн. Еволюція громадської позиції

  • Кампанії 1917-1918 рр. Вступ у війну США та вихід з неї Росії

  • Підсумки Першої світової війни

  • Тема 5. Міжвоєнний період світової історії: суспільно-політичні трансформації

  • Нові геополітичні реалії міжвоєнного періоду

  • Тенденції та моделі соціально-економічного розвитку. Культурні трансформації

  • Основні політичні ідеології міжвоєнного періоду

  • Загострення суперечностей у міждержавних відносинах напередодні війни

  • Тема 6. Друга світова війна (1939-1945 рр.)

  • Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції

  • Докорінний перелом у ході Другої світової війни та її завершення

  • Основні підсумки та уроки Другої світової війни

  • Тема 7. Геополітичні зміни в післявоєнному світі. Формування постіндустріальних суспільств (друга половина 40-х - 80-ті роки XX ст.)

  • Початок "холодної війни"

  • Модернізація державно-політичних систем країн Заходу в другій половиш XX століття
  • Світова система соціалізму в другій половині 40-х - наприкінці 80-х років

  • Країни "третього світу" в постколоніальну добу

  • Від відбудови до науково-технічної революції: стратегія економічного розвитку

  • Соціально-економічні наслідки НТР

  • Економічні перетворення і реформи на шляху до постіндустріальних суспільств

  • Тема 8. Світ наприкінці XX - на початку XXI ст.: нові тенденції розвитку

  • Глобалізація та її вплив на соціально-політичний та етнодержавний розвиток світу

  • Тенденції світового економічного розвитку

  • Інформатизація суспільства - визначальний фактор сучасного стану розвитку людства

  • Післямова