До середини XIX ст. Англія остаточно завоювала Індію. Китай, який зазнав поразки в опіумних війнах, став втрачати колишню самостійність. Колись могутня держава не перетворилась у колонію, але в її політичні справи тепер активно втручались іноземні держави, передусім Англія, Франція, Росія.
Майже повністю було колонізовано Африку. Якщо в XVII- XVIII ст. європейці освоювали лише побережжя, то в XIX ст. вони проникли далеко в глибину і міцно там осіли. Винятком були тільки дві країни: християнська Ефіопія, яка стійко протистояла Італії, і Ліберія - перша негритянська республіка, створена в 1857 р. колишніми рабами - переселенцями зі США.
Основна частина Африканського континенту стала об'єктом боротьби Англії, Франції, Німеччини, Італії, Бельгії та інших європейських держав.
Османська імперія, яка зовсім недавно становила реальну загрозу для Європи, переживала занепад. У середині XIX ст. її потрясали політичні й економічні кризи; катастрофічно швидко зростав зовнішній борг. Імперія не втратила своєї політичної самостійності, проте уряд був вимушений давати західному капіталові великі права і пільги, особливо після 1879 р., коли довелось оголосити країну банкрутом.
Ірак, Сирія, Ліван і Палестина, які офіційно вважались частиною Османської імперії, у середині XIX ст. стали зоною активного економічного та політичного проникнення західних держав (Франції, Англії і Німеччини) і ареною їх жорстокої боротьби одна з одною.
Іран, на відміну від Османської імперії, швидко втрачав не лише економічну, а й політичну самостійність. Наприкінці XIX ст. його поділили на сфери впливу Росія і Англія.
У Південно-Східній Азії до кінця століття французи завершили завоювання "закритого" В'єтнаму, англійці захопили Бірму. В Індокитаї відносну самостійність зберіг тільки Сіам (Таїланд), але і йому довелось поступитись великими територіями. Корея, Тайвань і деякі провінції Китаю опинились під владою Японії. Це була перша капіталістична країна на Сході, яка брала участь у боротьбі за колонії.
Отже, практично усі країни Сходу потрапили в ту чи іншу форму залежності від найбільш сильних капіталістичних країн, перетворюючись у колонії чи напівколонії.
Проте в XIX ст. колоніальна система не лише розширювалась, а й змінювалась якісно. Схід піддався потужній атаці промислового капіталізму, який гостро потребував сировини, коштовних металів, а також ринків збуту. Стародавні східні цивілізації дедалі більше втягувались у світову економічну систему, що формувалася, все більше піддаючись її впливу. Захід вже не просто грабував колонії - тепер він укорінювався в самі основи їх життя. Це стосувалось не лише економіки, а й політичних структур і культури.
Наслідки колонізації багато в чому були негативними. Але одночасно колонізація давала й інші плоди. Чим глибше проникали на Схід європейські країни, тим активніше діяли механізми включення колоній до нової системи світових зв'язків і їх підтягування до західної моделі. Руйнування і грабування йшли поруч з формуванням на Сході капіталістичної інфраструктури.
Звичайно, цей процес, який у XX ст. відіграв величезну роль у житті колишніх колоній, не скрізь ішов однаково інтенсивно. Найяскравіший приклад дає історія Індії, яка опинилася у повній владі англійців. Підкорити роздроблену Індію було справою не дуже складною. Набагато важче було вирішити проблеми управління гігантською колонією. Особливо гостро постало це питання після 1858 р., коли було ліквідовано Ост-Індську компанію, яка прославилася своїми грабіжницькими діями, і Індія стала частиною Британської імперії.
З цього часу реформи стали проводитись особливо активно і швидко. Адміністрація, вдаючись до позик у англійських банкірів, будувала залізниці, іригаційні споруди, підприємства з переробки сировини. Грошові вкладення були величезні: до 1900 р. державна позика сягнула 133 млн фунтів стерлінгів. Крім того, в Індії зростав і приватний капітал, який відігравав велику роль у розвитку бавовняної і джутової промисловості, у банківській справі, у виробництві чаю, кави і цукру. Власниками підприємств були не тільки англійці, а й індійці. 1/3 акціонерного капіталу була в руках молодої національної буржуазії.
Трансформувалось і політичне життя Індії. У 1861 р. було прийнято закон про створення Індійських рад (законодавчих органів) і в 1860-х роках про місцеве самоврядування. Рівень демократи, звичайно, був невисокий: члени Індійських рад призначалися зверху, система виборів до органів місцевого самоврядування охоплювала лише 1 % населення. Але все-таки було покладено початок зовсім новому явищу, невідомому індійській цивілізації - виборам органів представництва. У 1885 р. з'явилася загально-індійська політична партія - Індійський національний конгрес. Вона висунула програму національної рівноправності й вимагала надати Індії самоуправління.
Англійська влада в 1840-х роках поставила завдання створити нову національну інтелігенцію - "індійську по крові і кольору шкіри, але англійську за смаком моралі і складом розуму", розраховуючи включити її в роботу адміністративного апарату. Така інтелігенція формувалася в коледжах і університетах, відкритих у Калькутті, Мадрасі, Бомбеї, а потім і в інших містах.
Нова інтелектуальна еліта, яка прекрасно володіла англійською мовою, вихована на західних ідеях, виступила за трансформацію традиційних норм індійського життя. Але засвоювання західних цінностей зовсім не відміняло любові до власної культури. Створена англійцями інтелігенція стала в кінцевому підсумку найбільш небезпечною для колоніального режиму. Із її лав виходили люди типу М. Ганді, Дж. Неру або Р. Тагора - переконані й активні прибічники визволення своєї країни.
Процеси, які відбувалися в Індії, не були чимось винятковим. Засвоювання західних ідей і політичних інститутів відбувалося і в тих східних країнах, які не пережили прямого втручання європейських держав - в Османській імперії, Японії і Китаї. Усі вони тією чи іншою мірою зазнавали на собі тиску Заходу. Але не так, щоб можна було насаджувати, як в Індії, нові політичні інститути й економічні структури. Традиційні цивілізації Сходу потребували реформування для засвоєння у найбільш сильних державах східного світу західних цінностей, але по-різному і з різними результатами.
В Османській імперії реформи почалися ще в 1840-х роках. Скасовувались цехові регламенти, перетворювались адміністративна система і суд, засновувались цивільні школи, немусульманські общини (єврейську, грецьку, вірменську) було нарешті визнано, а їх члени одержали допуск до державної служби. В імперії зростав громадянський рух, який вимагав конституції. У 1876 р. було створено двопалатний парламент, який трохи обмежив владу султана; в конституції проголошувались основні права і свободи громадян.
Звичайно, демократизація східної деспотії виявилась дуже нетривкою, а важке економічне становище, зростаючий зовнішній борг, поразка у війні з Росією в 1876-1878 рр. ще більше ускладнили ситуацію. Після державного перевороту в 1878 р. в імперії встановилася деспотія (зулюм); парламент розпустили, і всі завоювання демократії фактично було зведено нанівець. Деспотичний режим, природно, теж не зумів зупинити економічної катастрофи: у 1879 р. імперія оголосила себе банкрутом.
Отже, питання про модернізацію Туреччини, по суті, залишалося відкритим.
У величезному ісламському світі тенденція до пристосування, до засвоєння нових стандартів життя виявилась лише в декількох країнах. Крім Туреччини, до них слід віднести Єгипет та Іран - найбільш європеїзовані країни. Проте і там розвиток капіталізму набув в основному державного характеру, тобто традиційних для Сходу форм, за яких величезну роль в економіці відіграє держава ("азіатська" модель суспільного розвитку).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Позаєвропейський світ: основні тенденції суспільного розвитку“ на сторінці 2. Приємного читання.
