С. Франк, М. Бердяєв, письменник Ф. Достоєвський, вважали її людиноненависницькою. Більше того, теорію класової боротьби нерідко зіставляли з теорією Дарвіна про боротьбу видів за існування як рушійну силу еволюції у тваринному царстві. Звичайно, це зіставлення поверхове, і прямого людиноненависництва у марксизмі немає.
Класики марксизму виходили з реального історичного досвіду минулого і сучасного, адже історія не дала жодного прикладу гармонічного суспільства, в якому дотримувалися б інтереси кожного. Крім того, вони орієнтувались на суто практичну мету - консолідацію робітничого класу в ім'я здійснення революції. Але виходило, що марксизм звертався не до людини взагалі, а до її класової свідомості, підміняючи тим самим загальногуманні цінності, вже давно вироблені західною філософією. Класовою свідомістю пояснювались поведінка людини (точніше капіталіста або робітника), його життєві цілі.
Марксизм відіграв важливу роль у розвитку соціал-демократичного і робітничого руху. Це була нова соціальна сила, яка, починаючи з 1840-х років, заявляла про себе дедалі активніше. Важливим кроком було створення І Інтернаціоналу - Міжнародної співдружності робітників (І конгрес відбувся в 1866 р.). Проте лідируючого становища в соціал-демократії марксизм не зайняв. Рух в основному пішов шляхом реформ, боротьби парламентськими засобами в рамках панівного ладу. Найменший успіх вчення Маркса мало в тих країнах, де здавна склалися можливості для діалогу влади і суспільства (Англія, США). І навпаки, у напівфеодальних Німеччині й Росії, де влада завжди була схильна до тоталітарної політики, марксизм знаходив сприятливий ґрунт.
Поряд з марксистською, але окремо від неї, розвивалась інша ідейно-політична система поглядів, пов'язана з основним соціальним конфліктом епохи і яка більш широко відображала інтереси більшості населення. Вона не відкидала в принципі соціалістичного ідеалу і революційних засобів боротьби, але виходила з того, що дуже багато можна добитися мирним шляхом - поступовими реформами економічного і політичного характеру. Зараз цей напрямок суспільної думки представляють соціал-демократичні партії й Соціалістичний Інтернаціонал, що їх об'єднує. У середині минулого століття, коли цей напрямок тільки зароджувався, його видатним представником став Ф. Лассаль (1825-1864).
Політична програма Лассаля і запропоновані ним практичні рекомендації відносно німецького робітничого руху знайшли відображення в його "Програмі працівників" (1862 р.). Він розглядав у ній значення робітничого класу в тодішньому суспільстві й довів, що в результаті змін в умовах виробництва, викликаних удосконаленням машинної технології, розвинувся такий суспільний клас, який самим своїм становищем поставлений у необхідність боротися за розуміння суспільства як єдиного цілого, за принцип повної рівності усіх його членів перед законом, за ліквідацію усіх привілеїв. Із цього, заявляв Лассаль, випливає вимога загального рівного і прямого виборчого права, на яке народ завжди повинен дивитись як на необхідний засіб боротьби, як на найосновнішу і найважливішу зі своїх вимог. Вважаючи, що реалізація такої програми вимагає надійного організаційного оформлення, Лассаль і його однодумці добилися створення у травні 1863 р. Загального німецького робітничого союзу.
Враховуючи відсутність революційного піднесення в країні й прагнення прусського уряду зміцнити свої внутріполітичні позиції, Лассаль вступив у переговори з Бісмарком. Він пообіцяв останньому певну підтримку робітничої партії в обмін на обіцянку загального виборчого права. У кінцевому підсумку, ця угода в тій чи іншій мірі здійснилася, у результаті чого німецький робітничий клас зміг поліпшити свої життєві умови і розширити можливості відкритої політичної боротьби за права трудящих. Маркс і Енгельс у принципі не оспорювали це, визнаючи, що в тодішній Німеччині не було можливості відстоювати їх погляди політично і полемічно.
В історичних реаліях Центральної і Східної Європи чітко зафіксована також наявність реальної революційно-демократичної альтернативи суспільного розвитку, яка втілилась у життя. її головною базою була антифеодальна боротьба основної маси населення цього регіону, тобто селян, ремісників, передпролетаріату. Вона включала також національні рухи, більшість яких представляли ті ж соціальні сили. Саме тут був значний набір революційно-демократичних планів суспільного перестрою, які істотно відрізнялися один від одного. Від буржуазно-демократичних програм вони відрізняються загальною орієнтацією на соціалістичне майбутнє, яке трактувалося найчастіше в утопічній формі. Від марксизму їх відділяє перш за все невіра у начебто "всерятівну" роль диктатури пролетаріату. Одну з найбільш відомих і детально розроблених доктрин революційно-демократичного характеру створив М.А. Бакунін (1814-1876). Він довгі роки пробував реалізувати її у боротьбі з життєвими обставинами і численними ідейними противниками, включаючи й основоположників марксизму.
Свою оцінку ситуації, яка склалася в центрі й на сході Європи, Бакунін виклав у ряді статей, промов і відозв. Ще в 1846 р. він проголосив головною метою своєї діяльності російську революцію і створення після її перемоги республіканської федерації усіх слов'янських земель. Для здійснення цієї мети він добивався співробітництва між польськими і російськими революціонерами. Погляд Бакуніна на історичну роль слов'янських народів набув більш чітких обрисів у ході революції 1848 р. До цього часу належать його "Відозви до слов'ян", "Основи нової слов'янської політики", "Основи слов'янської федерації", "Внутрішній устрій слов'янських народів". У них Бакунін закликав до зруйнування російської, прусської, турецької й особливо австрійської монархій, на руїнах яких, за його переконанням, мала скластися "велика слов'янська федерація".
На Слов'янському з'їзді 1848 р. у Празі Бакунін гаряче виступив за те, щоб його учасники менше займалися обговоренням сепаратних потреб окремих слов'янських народів, а зосередились на вирішенні загальнослов'янських завдань, пов'язуючи їх з прогресом усього людства.
Щодо Маркса і Енгельса, то вони ідею слов'янської єдності фактично ототожнювали з панславізмом, який вважали ідеологічною і політичною зброєю реакційних сил, і перш за все царизму. На початку 60-х років XIX ст. обставини змусили Бакуніна зосередити свої сили на лівому крилі організаторів польського повстання 1863-1864 рр., тобто партії "червоних", а також на тих революційних силах у Росії, які склалися після арешту М.Г. Чернишевського в 1862 р. Розгром польського повстання, створення І Інтернаціоналу в 1864 р. суттєво вплинули на світогляд Бакуніна. При цьому питома вага національного аспекту в його соціально-політичній концепції на якийсь час помітно знизилась. Правда, прагнення до демократичного вирішення слов'янського питання залишалося однією з найважливіших складових його планів майбутнього суспільного перестрою.
У 1872 р. Бакунін підготував "Програму слов'янської секції Інтернаціоналу в Цюріху". За його словами, програма створювалася зі спеціальною метою пропаганди принципів революційного соціалізму й організації народних сил у слов'янських країнах. У цій же програмі є і пряма незгода зі статутом І Інтернаціоналу: "Слов'янська секція не визнає ні офіційної істини, ні однобокої політичної програми, приписаної Головною радою або загальним Конгресом". У деяких пунктах бакунінської програми анархістські ідеї проголошувались єдино рятівними для всіх народів Європи. Доводячи необхідність знищення усіх і будь-яких держав, Бакунін стверджував: "Для слов'янських народів в особливості це знищення є питанням життя і смерті, і у той же час єдиним способом примирення з народами чужих рас, наприклад, турецької, мадярської або німецької".
Суперечки основоположників марксизму з Лассалем і Бакуніним були відображенням трьох реальних альтернатив історичного розвитку Європи на завершальному етапі її переходу від феодалізму до капіталізму: марксистської, реформістської і революційно-демократичної. Усі три альтернативи так чи інакше виражали інтереси трудящих прошарків населення, їх прагнення до ліквідації соціального і національного гноблення. Але розходились вони у виборі шляхів, які вели до бажаного перестрою чинного суспільного ладу. Відповідні альтернативам ідейно-політичні доктрини укорінювались у реальне життя. Кожна з них більшою чи меншою мірою спиралась на останні досягнення суспільствознавства і не без підстав претендувала на науковість.
Марксисти робили ставку на європейську соціалістичну революцію, яка орієнтувалась, головним чином, на політичну активність робітничого класу високорозвинутих країн Заходу, перш за все ставили лозунг "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!" Перемога на цьому шляху мала завершитися революційною війною проти держав Священного союзу, встановленням марксистського варіанта соціальної справедливості та демократичних порядків. Бакуністи збиралися рухатись до соціалізму і демократії іншим шляхом - через буржуазно-демократичні й національні революції. Диктатура пролетаріату, як і будь-яка інша форма державності, здавалась їм чимось несприйнятним і шкідливим. Щодо лассальянців, то вони, не заперечуючи в принципі революційних методів боротьби робітничого класу проти буржуазії, орієнтувались, головним чином, на більш чи менш радикальні реформи. їх здійснення вони сподівались добитись у рамках парламентської держави за допомогою загального виборчого права.
Накопичений за півтора століття історичний матеріал дає змогу констатувати, що практично усі країни Європи з 1848 р. розвивались відповідно до різних варіантів реформістської або революційно-демократичної програми. 1917 рік ознаменувався різким поворотом у бік розпропагованої марксизмом альтернативи. Хоч всупереч первинним прогнозам Маркса і Енгельса активну участь у цьому повороті брала не західна, а східна половина Європи. Після 1945 р. у розпочатий Жовтневим переворотом експеримент було залучено країни Центральної і Пів-денно-Східної Європи. Проте до початку 90-х років стало очевидним, що ця модель суспільного устрою виявилася невдалою.
Одним із найважливіших суб'єктів політичних відносин у демократичному суспільстві є партії. Саме в них конкретно виявляються основоположні принципи демократії - політичний плюралізм, представництво, виборність посадових осіб. Партії пройшли тривалий шлях формування й еволюції, є продуктом соціально-економічного і суспільно-історичного розвитку кожної конкретної країни.
Цей процес зайняв багато десятиліть і в різних країнах проходив по-різному. Спочатку партії стали важливим елементом політичної системи ряду країн Заходу, а потім і всіх тих країн, які пізніше стали на шлях ліберальної демократії. Перші з цих країн - Великобританія і СІНА.
У Великобританії, наприклад, початок міжпартійної боротьби в сучасних її формах сягає ще періоду так званої Славної революції 1688 р. У центрі цієї боротьби стояло питання про розширення прерогатив парламенту за рахунок скорочення прерогатив королівської влади. Поступово протиборствуючи, політичні сили оформились у більш-менш згуртовані партійні угруповання, які одержали назви вігів і торі (а у XX ст. - лібералів і консерваторів).
Особливо боляче і важко процес формування партій ішов у континентальних європейських країнах. Цей процес, охопивши більшість країн Заходу, помітно посилився в XIX ст. Спостерігалася певна хронологія у виникненні партій залежно від ідейної орієнтації. Лібералізм і ліберальні партії виникли у боротьбі проти феодальних режимів. У Європі в середині XIX ст. ліберали першими створили свої організації з власною ідеологією і фракціями в парламенті. Першими такими організаціями стали Прогресивна партія в Німеччині, Бельгійська ліберальна партія та ін. За їх прикладом подібні організації створили і консерватори в Англії (Клуб консерваторів).
Своєрідною противагою ліворадикальним і ліберальним течіям громадської думки і відповідним партійно-політичним інститутам був консерватизм. Утворенню на Європейському континенті різнорідних консервативних угруповань дала сильний поштовх Велика французька революція. У другій половині XIX ст. - на початку XX ст. вони сформувались у консервативні партії.
Це була реакція і противага ліберальним партіям. Робітничі партії виникли у боротьбі з капіталістичною системою, аграрні партії - як реакція індустріального розвитку, християнські партії - у боротьбі проти секулярних, антиклерикальних рухів, комуністичні - проти капіталізму і соціал-демократії і т. д.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Формування та розвиток основних ідейно-політичних доктрин XIX століття: консерватизму, лібералізму, соціалізму, анархізму“ на сторінці 3. Приємного читання.
