Ліберальні принципи знайшли практичне втілення в обмеженому конституційному ладі, встановленому у Франції після Липневої революції 1830 р., а також у Третій республіці в 1870 р. Відчутних успіхів ліберали добились у Швейцарії, Голландії, Скандинавських країнах. Важливу роль вони відіграли в об'єднанні Італії і Німеччини та формуванні державної системи цих країн. Своєрідним полігоном, на якому ліберальні ідеї проходили головну перевірку і випробування, стали Великобританія і США. У Росії у зв'язку з комплексом причин ліберальний світогляд укоренився пізніше (кінець XIX - початок XX ст.).
Лібералізм формувався, розвивався й утверджувався в різних соціально-історичних і національно-культурних умовах. У різні періоди і в різних суспільно-політичних і національно-культурних умовах він виступав у різних формах. Можна виділити дві ліберальні традиції, які історично склалися: англосаксонську і континентально-європейську. У XIX ст. англосаксонська традиція асоціювалася з вільною торгівлею, інтернаціоналізмом, розвитком конституційних норм і зміцненням демократичних цінностей. На політичній арені носієм найважливіших цінностей і принципів цієї традиції стала ліберальна партія Великобританії, яка в другій половині XIX ст. стала однією з двох провідних політичних партій країни. Послідовно виступаючи за вільну ринкову економіку і реформу політичної системи, в якій розширення виборчого права посідало центральне місце, ліберали добились істотних успіхів з прийняттям виборчих законів у 1867 і 1884 рр. і в 1918 р., коли було прийнято закон про загальне виборче право. Проте з висуненням на політичну авансцену лейбористської партії, яка залучила на свій бік робітничий клас, ліберали поступово втратили свої позиції.
У континентально-європейській традиції велика увага приділялася процесам національної консолідації і відмові від усіх форм економічного, політичного й інтелектуального авторитаризму. У зв'язку з великою різноманітністю історичних умов лібералізм набув власного забарвлення в різних країнах. Поступово в ньому відокремились дві течії, які суперечили одна одній - поміркованих і прогресистів. Останні, у свою чергу, також характеризувались різноманітністю ідеологічних позицій. Це, зокрема, виявилось у назвах цих партій - від лібералів до радикалів.
Різнорідність як самого лібералізму - особливої течії суспільно-політичної думки, так і ліберальних партій пояснювалась, головним чином, тим, що в різних країнах з різним ступенем гостроти поставали проблеми забезпечення економічних свобод, конституційних реформ або секуляризації держави. Додатковим фактором, який визначив відмінність ідеологічного відтінку ліберальних партій, стала проблема національного відродження і об'єднання, як це було, наприклад, в Італії і Німеччині. Тут лібералізм перетворився в одну з мобілізуючих сил національно-державного об'єднання.
Недоліки в соціально-економічному і політичному житті болісно відчувались в усіх країнах Заходу. І це спонукало знову, як і у XVIII столітті, звернутись до питання про те, як досягти соціального ідеалу. Свого роду реакцією на ринкову економіку і капіталістичну конкуренцію, на різко означені соціальні контрасти було відродження колективістських ідеалів. їх проголосили соціалісти-утопісти Клод Акрі Сен-Сімон (1760-1825), Шарль Фур'є (1772-1837) і Роберт Оуен (1771-1858), з якими пов'язують початок формування ідеології соціалізму.
Сен-Сімон, французький аристократ, незадоволений результатами революції 1789 р., вважав, що головне - позбавити суспільство "баласту", тобто аристократії, чиновників і духовенства, які нічого не створюють.
У сучасному світі життя, стверджував Сен-Сімон, визначається людьми праці, і влада має належати вченим і промисловцям (до них філософ зараховував робітників і буржуазію). Лише після цього суспільство, що ґрунтується на принципі асоціації, перетвориться в єдиний колектив, і для управління ним буде не потрібне насильство влади. Адже насильство потрібне лише в тому випадку, якщо в суспільстві є незадоволені.
Фур'є був близький до Сен-Сімона у критиці суспільного ладу сучасності, називаючи його "антиподом розуму", "світом навиворіт". Проте спосіб зміни цього абсурдного світу він уявляв собі інакше. Фур'є вважав необхідним у першу чергу змінити самий принцип виробництва, яке є стрижнем життя суспільства. Приватному виробництву, яке панувало за капіталізму, він протиставляв комуну-фаланстер, в якій наука і промисловість будуть органічно поєднуватися із сільським господарством. Плоди колективної праці будуть ділитися між членами фаланстеру, до якого можуть входити найрізноманітніші люди: вчені, бідняки, багаті капіталісти.
Фур'є не був прихильником повної "зрівнялівки" і вбачав мету не в тому, щоб відняти усе в одних і передати іншим. Він мріяв про суспільство, в якому для загального добробуту буде використовуватись усе, що мають люди: талант, знання, багатства, вміння працювати, в якому різноманітні пристрасті будуть спрямовані у потрібне русло. Фур'є вважав, що плоди такого розумно влаштованого життя, уміло скоординованої колективної праці перевершать усі найсміливіші думки мислителів минулого.
Спроби втілити у життя ідеал комуни не вдалися нікому із соціалістів-утопістів, у тому числі й Р. Оуену, справжньому подвижнику соціалістичних ідей. Найбільшим успіхом увінчались тільки його прагнення поліпшити життя й умови праці робітників на текстильній фабриці в Нью-Ланарці (Англія), де Оуен був управителем. Але справжня комуна ("Нова гармонія"), створена ним у США, проіснувала недовго.
Проте ці невдачі не змогли похитнути колективістський ідеал. У 1830-ті - 1840-ві роки з'явились нові теорії соціалізму, причому тепер їх висували представники не тільки інтелектуальної еліти, а й масової свідомості. Французький історик Луї Блан закликав створювати кооперації, сподіваючись, що вони витіснять приватні підприємства. П.-Ж. Прудон, типографський складач, якому належала знаменита фраза: "Власність - це крадіжка", пропонував повернутися до дрібнотоварного виробництва і натурального обміну. Етьєн Кабе, автор утопії "Мандрівка в Ікарію", змалював процвітаюче комуністичне суспільство, в якому зовсім немає приватної власності. Виникали і теорії християнського соціалізму.
Подібно до Сен-Сімона і Фур'є, соціалісти 1830-1840-х років, як правило, були прихильниками мирних шляхів переходу до гармонійного суспільства. Основою для цього була просвітницька віра у людину, яка здатна удосконалювати і себе, і навколишній світ. Гуманістичний пафос звучить у словах Кабе: "Багаті такі ж люди, як і бідняки. Вони наші брати...". Але при цьому від просвітителів було засвоєно й іншу ідею: усі проблеми гармонізації світу і особи вирішувались лише за рахунок зміни соціальних відносин. Уявлення про людину практично у всіх прихильників соціалізму було плоским і одностороннім.
У переоцінку цінностей свій внесок зробили і природничі науки. Насамперед це стосувалося системи традиційних уявлень про людину як істоту розумну, яка вміє "володіти собою" і свідомо направляє свою волю на досягнення певних цілей. Така людина з'явилася в культурі Заходу далеко не відразу, а в результаті довгого і болісного процесу становлення цивілізації манер. Під впливом церкви і держави людина ставала цивілізованішою, і це все більше віддаляло її від далеких предків і від природи. У XVIII-XIX ст. цивілізація манер досягла свого апогею. Тому не дивно, що книги Ч. Дарвіна (1809-1882) "Походження видів" (1859 р.) і "Походження людини" (1871 р.), в яких викладалась теорія еволюції, мали такий глибокий вплив на сучасників. Це було свого роду потрясінням основ: Дарвін показав зв'язок людини з тваринами, із силами природи. Це була вже не та поетична і таємнича природа, до злиття з якою закликали романтики. Це була природа, в якій панують інстинкти і йде безпощадна боротьба за існування.
Значний вплив на дальший розвиток теорії соціалізму здійснив позитивізм - новий напрямок філософської думки, який сформувався значною мірою під впливом успіхів природничих наук. Він зародився в 1840-1850 рр., його основоположником був Огюст Конт (1798-1857). Позитивісти багато уваги приділяли вивченню суспільства. У ньому вони побачили систему, яка складалася з багатьох взаємопов'язаних елементів. Не випадково Конт і його послідовники порівнювали суспільство з організмом, який можна розкласти на мільярди клітинок, але кожна з них є частиною цілого.
Позитивісти прагнули охопити історичний процес як ціле, знайти закономірності в його розвитку. При цьому велика увага зверталась на матеріальне виробництво, на успіхи в науці й техніці, на роль мас, а не тільки окремих "героїв". Відстоюючи єдність наукових методів, позитивісти стверджували, що історична наука може бути такою ж точною, як і математика. А це означало, що можна знайти формулу історичного процесу, розклавши його на складові.
До кінця XIX ст. позитивізм пройшов помітну еволюцію. Послідовники О. Конта вбачали своє завдання в описанні й систематизації позитивних фактів, вважаючи безглуздим дошукуватись до причин явищ, процесів.
На хвилі інтересу до соціології, а також політекономії в соціалістичній думці з'явився новий напрямок - марксизм, що сформувався шляхом переосмислення німецької класичної філософії, англійської політичної економії та політичної доктрини французьких "соціалістів-утопістів", тобто ідейно це був варіант "наукового соціалізму" чи "комунізму". Перші роботи К. Маркса і Ф. Енгельса було написано ще на початку 1840-х років, але остаточно марксизм оформився в 1847 р., коли було видано "Маніфест комуністичної партії". На відміну від позитивістів, які вважали, що на розвиток суспільства впливають найрізноманітніші фактори, основоположники марксизму бачили одну домінанту - соціально-економічний розвиток. Уся історія уявлялась як процес зміни способів виробництва, починаючи з первіснообщинного і рабовласницького і закінчуючи комуністичним, який відбувався (після епохи первісного) через гостру класову боротьбу.
Марксизм зробив істотний внесок у вивчення закономірностей історичного процесу, його етапності та динаміки, в розробку політекономії соціалізму. Але при цьому історія розглядалась однобічно - вона перетворилася в історію економічного розвитку і політичної боротьби. Людина - головний герой історії - постає в марксизмі перш за все як представник того чи іншого класу, тієї чи іншої соціально-економічної структури. У цьому сенсі людина в марксизмі є свого роду абстракцією. Таке абстрагування в принципі природне, якщо мова йде про соціологію. Але марксизм претендував на роль універсальної, всеохоплюючої системи знань, яка пояснювала закони світу в цілому.
У цьому аспекті марксизм не був винятком: позитивісти також дуже високо ставили соціологію, перетворюючи її в "царицю наук". Проте в марксизмі усе це накладалось на дуже своєрідну систему цінностей, яка спеціально не розглядалась Марксом і Енгельсом, не виділялась як особлива частина їх вчення, але незримо була в їхніх творах.
Що стоїть за відомою ідеєю про класову боротьбу як шлях до прогресу? Противники Маркса, перш за все російські філософи
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV початку XXI століть» автора Горбань Ю.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Формування та розвиток основних ідейно-політичних доктрин XIX століття: консерватизму, лібералізму, соціалізму, анархізму“ на сторінці 2. Приємного читання.
